Попередня     Головна     Наступна

4

Креольські першовідкривачі

Нові американські держави кінця вісімнадцятого й початку дев’ятнадцятого сторіч особливо цікаві тим, що їх майже неможливо пояснити за допомогою тих двох факторів, які, мабуть, завдяки легкості, з якою їх виводили з націоналістичних рухів Європи середини цього століття, домінували в більшості європоцентричих теорій походження націоналізму.

Перш за все, кого б ми не розглядали — Бразилію, США чи колишні іспанські колонії — мова не була тим елементом, що відрізняв їх від відповідних імперських метрополій. Усі вони, включаючи США, були креольськими державами, сформованими й керованими людьми, які поділяли спільну мову й спільне походження з тими, проти кого боролися ¹.

¹ Креол (Criollo) — особа чисто (принаймні теоретично) європейського походження, але народжена на американському континенті (а згідно з останніми доповненнями, будь-де поза Європою).

Справді, не буде перебільшенням сказати, що питання про мову ніколи не ставилось у цих ранніх змаганнях за національне визволення.

По-друге, є вагомі підстави сумніватися у придатності для більшої частини Західної півкулі в інших відношеннях переконливої тези Нейрна про те, що:

Виникнення націоналізму у виразно модерному сенсі було пов’язане з політичним хрещенням нижчих класів... Хоча й ворожі часом демократії націоналістичні рухи незмінно були популістськими за формою і прагнули залучати нижчі класи до політичного життя. У найбільш типовій версії це набирало форми лідерства невгамовного середнього класу та інтелігенції, що намагалися скерувати енергії народних мас на підтримку нових держав ².

Принаймні в Південній та Центральній Америці, "середні класи" у європейському розумінні були ще цілком незначними наприкінці вісімнадцятого століття. Майже не існувало й інтелігенції. Адже "в ті спокійні колоніальні дні величавий і бундючний ритм чоловічого життя зрідка порушувався читанням" ³. Як ми вже знаємо, перший іспано-американський роман був опублікований лише 1816 року, значно пізніше, ніж вибухли війни за незалежність. Все свідчить про те, що лідерство належало крупним землевласникам в союзі з трохи менш чисельними торгівцями та "людьми професій" (юристами, військовими, місцевими і провінційними чиновниками ).

Навряд чи йдеться про "залучення нижчих класів до політичного життя": одним із ключових факторів, що з самого початку живив бажання до незалежності від Мадрида в таких важливих випадках, як Венесуела, Мексика й Перу, був страх перед загрозою політичної мобілізації "нижчого класу": бажання попередити бунти індіанців або негріврабів ⁵.

² The Break-up of Britain, p. 41.

³ Gerhard Masur. Simón Bolivar, p. 17.

⁴ Lynch. The Spanish-American Révolutions, pp. 14-17 and passim. Ці пропорції виникли завдяки тому, що виконання важливіших комерційних і адміністративних функцій було здебільшого монополізовано корінними іспанцями, тоді як землевласництво було цілковито відкритим для креолів.

⁵ В цьому смислі це є чіткі аналогії з бурським націоналізмом наступного століття.

(Цей страх тільки збільшився, коли гегелівський "міністр Світового Духу" захопив у 1808 р. Іспанію, позбавивши таким чином креолів усякої надії на військову підтримку з півострова в разі необхідності.) В Перу ще були свіжими згадки про велику жакерію під проводом Тупака Амару(1740-1781) ⁶. У 1791 р. Туссен Лувертюр очолив повстання чорних рабів, що привело до появи в 1804 р. другої незалежної республіки в Західній півкулі — й нажахало могутніх плантаторів-рабовласників з Венесуели ⁷. Коли 1789 року в Мадриді вийшов новий, гуманніший закон про рабство, що детально визначав права й обов’язки власників і рабів, "креоли не визнали державного втручання, мотивувавши це схильністю рабів до розпусти й самостійності [!] та тим, що вони конче потрібні для розвитку економіки. У Венесуелі — та й скрізь, фактично, в іспанських колоніях Карибського моря — плантатори чинили закону опір і 1794 року домоглися тимчасового припинення його дії" ⁸. Визволитель Болівар сам колись висловив думку про те, що негритянський бунт "в тисячу разів гірший від іспанського вторгнення" ⁹. Не можна також забувати, що багато лідерів руху за незалежність Тринадцяти Колоній були земельними магнатами-рабовласниками. Томас Джефферсон, приміром, належав до вірджинських плантаторів, яких у 1770-х pp. обурив указ губернатора-лояліста про звільнення рабів, що втекли від тих своїх власників, котрі готували заколот ¹⁰.

⁶ Мабуть, варте уваги те, що Тупак Амару повністю не відмовлявся від своєї лояльності іспанському королю. Він та його послідовники (здебільшого індіанці, хоча й траплялися білі й метиси) повстали в гніві проти режиму в Лімі. Masur. Bolivar, p. 24.

⁷ Seton-Watson. Nations and States, p. 201.

⁸ Lynch. The Spanish-American Revolutions, p. 192.

⁹ Ibid., p. 224.

¹⁰ Edward S. Morgan. "The Heart of Jefferson", The New York Reviens of Books, August 17, 1978, p. 2.

Показовим є й те, що однією з причин успішного повернення Мадридом свого контролю над Венесуелою у 1814-1816 pp. і втримування ним віддаленого Кіто до 1820 р. було в першому випадку завоювання підтримки рабів, а в другому — індіанців у боротьбі з повсталими креолами 11. До того ж, тривалість континентальної боротьби проти Іспанії, на той час вже другорядної європейської держави, котра сама нещодавно була підкорена, свідчить про певну "соціальну поверховість" цих латиноамериканських рухів за незалежність.

Проте це були таки рухи за національну незалежність. Болівар змінив свою думку про рабів ¹², а його соратник Сан Мартін у 1821 р. видав указ про те, що "в майбутньому корінних мешканців не називатимуть індіанцями або тубільцями; всі вони є діти й громадяни Перу, тобто — перуанці" ¹³. (Можна додати: незважаючи на те, що капіталістичне друкарство ще не дійшло до цих неписьменних народів.)

Тут, отже, криється загадка: чому саме креольські спільноти так рано виробили ідею своєї належності до нації — набагато раніше від більшої частини Європи? Чому в цих колоніальних провінціях, населення яких складалося переважно з пригноблених неіспаномовних народностей, з’явилися креоли, які свідомо переосмислювали це населення як співгромадян? А Іспанію ¹⁴, з якою їх стільки пов’язувало, як ворожого чужака? Чому Іспано-Американська Імперія, яка спокійно проіснувала впродовж мало не трьох сторіч, зненацька розвалилась на вісімнадцять окремих держав?

¹¹ Masur. Bolivar, p. 207; Lynch. The Spanish—American Révolutions, p. 237.

¹² Не без певних вагань. Він звільнив своїх власних рабів невдовзі після проголошення незалежної Венесуели 1810 року. Після втечі до Гаїті 1816 року він отримав військову допомогу від президента Александра Петіона в обмін на обіцянку ліквідувати рабство на всіх звільнених територіях. Обіцянку було виконано в Каракасі у 1818 р. — але слід пам’ятати, що Мадрид частково досяг своїх успіхів у Венесуелі між 1814 і 1816 pp. завдяки своєму рішенню про визволення лояльних рабів. Коли Болівар став президентом Великої Колумбії (Венесуели, Нової Гранади й Еквадору) в 1821 p., він домігся прийняття Конгресом закону про звільнення невільницьких синів. Він "не вимагав від Конгресу повної ліквідації рабства, бо не хотів викликати обурення великих землевласників". Masur. Bolivar, pp. 125, 206-207, 329 and 388.

¹³ Lynch. The Spanish-American Revolutions, p. 276. Виділено нами.

¹⁴ Анахронізм. У вісімнадцятому столітті ще було заведено вживати термін Las Españas [Іспанії], а не España [Іспанія]. Seton Watson. Nations and States, p. 53.

Два фактори найчастіше залучаються для пояснення: посилення контролю з боку Мадрида і розповсюдження ліберальних просвітницьких ідей у другій половині вісімнадцятого сторіччя. Безсумнівно, що політика, яку вправно здійснював "просвіщенний деспот" Карлос III (правив з 1759 по 1788 pp.), дедалі більше розчаровувала, обурювала й насторожувала вищі креольські класи. Під час того, що глузливо йменувалося другим підкоренням Америки, Мадрид встановив нові податки, домігся їх ефективнішого збирання, запровадив комерційні монополії метрополії, обмежив на свою користь міжконтинентальну торгівлю, централізував адміністративну ієрархію та заохочував посилену імміграцію так званих peninsulares [півостровитян] ¹⁵. Мексика, приміром, на початку вісімнадцятого сторіччя забезпечувала монархію щорічним прибутком близько 3,000,000 песо. Однак наприкінці сторіччя ця сума виросла майже вп’ятеро, до 14,000,000, з яких тільки 4,000,000 витрачалось на покриття видатків місцевої адміністрації ¹⁶. Паралельно з цим, рівень міграції з півострова в 1780-1790 рр. був уп’ятеро вищий, ніж у 1710-1730 pp.¹⁷

¹⁵ Ця нова агресивність метрополії була породженням частково просвітницьких доктрин, частково хронічних фінансових проблем і частково, після 1779 p., війни з Англією. Lynch. The Spanish-American Revolutions, pp. 4-17.

¹⁶ Ibid., p. 301. Чотири мільйони йшли на субсидії для адміністрування іншими частинами Іспанської Америки, а шість мільйонів — це був чистий прибуток.

¹⁷ Ibid., р. 17.

Безсумнівно й те, що вдосконалення трансатлантичних комунікацій і той факт, що різні Америки поділяли з відповідними метрополіями спільні мови й культури, сприяли порівняно легкому й швидкому поширенню нових економічних і політичних доктрин, вироблених у Західній Європі. Успішний бунт Тринадцяти Колоній наприкінці 1770-х pp. і вибух французької Революції в кінці 1780-х у свою чергу справили потужний вплив. Немає кращого підтвердження цієї "культурної революції", ніж глибокий республіканізм нових самостійних спільнот ¹⁸. Ніде на американському континенті не робилося жодних серйозних спроб відродити династичний принцип, крім Бразилії; та навіть там це не було б можливим, коли б не імміграція у 1808 р. представника португальської династії, який тікав від Наполеона. (Він лишився там протягом 13 років, а повертаючись додому, коронував свого сина, оголосивши його Педро І Бразильським. ¹⁹) І все-таки агресивність Мадрида й дух лібералізму, якими б суттєвими вони не були для розуміння першопричин опору в іспанських Америках, самі по собі не пояснюють, чому такі утворення, як Чілі, Венесуела й Мексика, виявилися емоційно вірогідними и політично життєздатними ²⁰, або чому Сан Мартін звелів називати частину аборигенів неологізмом "перуанці".

¹⁸ Конституція Першої Венесуельської Республіки (1811) була в багатьох місцях дослівним запозиченням з Конституції Сполучених Штатів. Masur. Bolivar, p. 131.

¹⁹ Чудовий детальний аналіз структурних засад бразильської винятковості знаходимо в: José Murilo de Carvalho. "Political Elites and State Building: The Case of Nineteenth-Century Brazil", Comparative Studies in Society and History, 24:3 (1982), pp. 378-399. Двома з найважливіших факторів є такі: (1) Різниця в освіті. Тоді як "двадцять три університети були розкидані там, де з часом утворяться тринадцять різних країн" Іспанської Америки, "Португалія систематично відмовляла в дозволі на організацію будь-яких вищих учбових закладів у своїх колоніях, не вважаючи такими теологічні семінарії". Вища освіта здобувалася тільки в Коїмбрському Університеті, отож туди, до метрополії, відправлялися діти креольської еліти, переважна більшість яких навчалася на факультеті права. (2) Різні кар’єрні перспективи для креолів. Де Карвальо вказує на "значно більший опір з іспанського боку [sic] допущенню до високих посад іспанців родом з Америки". Також див.: Stuart В. Schwartz. "The Formation of a Colonial Identity in Brazil", chapter 2 in Nicholas Canny and Anthony Pagden, eds, Colonial Identity in the Atlantic World, 1500-1800, який зазначає мимохідь (с. 38), що "протягом перших трьох століть колоніальної ери в Бразилії не діяло жодного друкарського верстата".

²⁰ Майже те саме можна сказати про позицію Лондона щодо Тринадцяти Колоній та ідеологію Революції 1776 року.

Зрештою, не пояснюють вони й усі принесені жертви. Адже, хоча й безперечним є те, що вищі креольські класи, як історичні соціальні утворення, в цілому виграли від незалежності, багато хто з конкретних представників цих класів, котрі жили між 1808 і 1828 pp., зазнали фінансового краху. (Хоча б ось такий приклад: під час контрнаступу Мадрида у 1814-1816 pp. "понад дві третини землевласницьких родин Венесуели зазнали суттєвих конфіскацій" ²¹.) Багато хто з них віддав задля справи власне життя. Ця готовність до самопожертв з боку привілейованих класів дає поживу для роздумів.

Що ж тоді? Початок відповіді можна знайти у тому разючому факті, що "кожна з нових південноамериканських республік була адміністративною одиницею з шістнадцятого по вісімнадцяте сторіччя" ²². В цьому відношенні вони були предтечами нових африканських і, частково, азіатських держав середини XX ст. й різко контрастували з новими європейськими державами кінця дев’ятнадцятого й початку двадцятого століть. Первісні обриси адміністративних одиниць в Америці були до певної міри довільними й випадковими, окреслюючи просторові межі конкретних військових завоювань. Та з часом вони ставали все тривкішими під впливом географічних, політичних і економічних факторів. Вже сама безмежність Іспанської Америки, надзвичайна різноманітність її земель і клімату й, понад усе, неймовірна ускладненість комунікацій у доіндустріальну еру, надавала цим одиницям самодостатнього характеру. (В колоніальну епоху морська подорож з Буенос-Айреса до Акапулько займала чотири місяці, а зворотній шлях ще довше; сухопутній перехід з Буенос-Айреса до Сантьяго звичайно тривав два місяці, а до Картахени дев’ять ²³.)

²¹ Lynch. The Spanish-American Revolutions, p. 208; порів.: Masur. Bolivar, pp. 98-99 and 231.

²² Masur. Bolivar, p. 678.

²³ Lynch. The Spanish-American Revolutions, pp. 25-26.

Крім того, комерційна політика Мадрида сприяла перетворенню адміністративних одиниць у відокремлені економічні зони. "Американцям було заборонено конкурувати з метрополією, і навіть різні частини континенту не мали права торгувати між собою.

Американські товари дорогою з одного кінця Америки в інший повинні були переходити через іспанські порти, а іспанське судноплавство мало монополію на торгівлю з колоніями" ²⁴. Всі ці фактори допомагають з’ясувати, чому "однією з головніших засад американської революції" був принцип "uti possidetis, згідно з яким кожна нація зберігала територіальний status quo 1810 року, ознаменованого початком руху за незалежність" ²⁵. Вони також, безсумнівно, вплинули на розпад недовговічної Великої Колумбії Болівара та Сполучених Провінцій Ріо де ла Плата на попередні складові частини (відомі нині як Венесуела-Колумбія-Еквадор і Аргентина-Уругвай-Парагвай-Болівія). Однак самі по собі ринкові зони, "природньо"-географічні чи політико-адміністративні, не створюють собі вірних прихильників. Хто готовий віддати життя за РЕВ [Раду Економічної Взаємодопомоги] чи ЄЕС [Європейський Економічний Союз]?

Щоб зрозуміти, як адміністративні одиниці поступово починають сприйматися батьківщиною, не тільки на американському континенті, але і в інших частинах світу, необхідно розглянути, яким чином адміністративні структури продукують смисли. Антрополог Віктор Тернер яскраво змалював "мандрівку" поміж часами, статусами й місцями як смислоутворюючий досвід ²⁶.

²⁴ Masur. Bolivar, p. 19. Природньо, що ці заходи здійснювалися тільки частково, й завжди вельми поширеною була контрабанда.

²⁵ Ibid., p. 546.

²⁶ Див.: Victor Turner. The Forest of Symbols, Aspects of Ndembu Ritual, особливо частину: "Betwixt and Between: The Liminal Period in Rites de Passage". Пізніші, детальніші розробки знаходяться в його Dramas, Fields, and Metaphors, Symbolic Action in Human Society, chapter 5 ("Pilgrimages as Social Processes") and 6 ("Passages, Margins, and Poverty: Religious Symbols of Communitas").

Усі подібні мандри потребують інтерпретації (скажімо, подорож від народження до смерті стала джерелом багатьох релігійних концепцій). Для нашої мети моделлю такої мандрівки є паломництво. Міста Рим, Мекка або Бенарес не просто були для християн, мусульман чи індусів центрами сакральної географії, але їхня центральність переживалась і "реалізовувалась" (в драматургічному сенсі) у невпинному потоці пілігримів, які рухалися до них із віддалених і не пов’язаних якось інакше між собою місцевостей. Справді, в певному розумінні зовнішні межі старих релігійних уявлених спільнот визначалися тим, в яке саме паломництво вирушають їх народи ²⁷. Як зазначалося раніше, несподіване фізичне зіткнення малайців, персів, індійців, берберів і турків у Мецці було б незбагненним без ідеї про певну їхню спільність. Бербер, зустрівшися з малайцем біля Кааби, мав би, мабуть, поцікавитись: "Чому цей чоловік робить те саме, що й я, говорить ті самі слова, що й я, хоч ми з ним навіть не можемо порозмовляти?". На це, як виявляє він, існує лиш одна відповідь: "Тому що ми... мусульмани". Звичайно, завжди існував подвійний аспект хореографії великих релігійних паломництв: численні юрби неписьменних носіїв діалектів створювали насичену, фізичну реальність церемоніального дійства; тоді як невеличкий прошарок освічених двомовних адептів, вибраних із кожної народномовної спільноти, виконував об’єднувальні ритуали, витлумачуючи відповідно своїм послідовникам значення їхньої колективної акції ²⁸.

²⁷ Див.: Bloch. Feudal Society, I, p. 64.

²⁸ Тут простежуються очевидні аналоги з відповідними ролями, які відігравали двомовна інтелігенція й переважно неграмотні робітники й селяни у виникненні деяких націоналістичних рухів — до появи радіо. Винайдене щойно 1895 p., радіо дало можливість обминати друк і створювати слуховий образ уявленої спільноти там, куди не досягав друкований аркуш. Його роль у в’єтнамській та індонезійській революціях, як і загалом у націоналістичних рухах середини XX ст., все ще недооцінена й малодосліджена.

В додрукарську епоху реальність уявлених релігійних спільнот великою мірою зумовлювалась незліченними, безперервними подорожами. Ніщо так не вражає в західному християнстві часів його розквіту, як добровільний потік вірних прочан з усієї Європи до Рима, що проходив через уславлені "регіональні центри" чернечої науки. Ці великі латиномовні заклади зводили тих, кого б ми нині, напевно, вважали б ірландцями, датчанами, португальцями, німцями тощо, докупи у спільноти, сакральне значення яких щоденно дешифровувалося з непояснимого інакше скупчення їх членів у трапезній.

Хоча релігійні паломництва, мабуть, були найбільш зворушливою й грандіозною мандрівкою уяви, вони мали й мають скромніших і обмеженіших секулярних двійників ²⁹. Для нас найважливішими являються різноманітні переміщення, спричинені ростом абсолютистських монархій і, згодом, євроцентричних світових імперських держав. У природі абсолютизму було створення уніфікованого апарату влади, безпосередньо контрольованого й лояльного правителю, а не децентралізованій, партикуляристичній феодальній знаті. Уніфікація означала взаємозамінюваність людей і документів. Її пришвидшувало рекрутування — в різних, природньо, масштабах — hommes novi, які, власне з цієї причини, не мали жодної самостійної влади, стаючи еманацією волі своїх володарів³⁰. Таким чином, функціонери абсолютизму вирушали в мандри, які істотно відрізнялися від подорожей феодальних вельмож ³¹.

²⁹ Не треба сприймати "секулярне паломництво" просто як вигадливий троп. Конрад з долею іронії, але досить точно назвав "паломниками" примарних агентів Леопольда II в серці пітьми.

³⁰ Особливо там, де: (а) релігійно й легально була запроваджена моногамія; (б) нормою було право первородства; (в) нединастичні титули були спадкоємними, а також концептуально й легально відмінними від службових рангів: тобто там, де провінційна аристократія мала значну самостійну владу — в Англії, скажімо, на відміну від Сіаму.

³¹ Див.: Bloch. Feudal Society, II, pp. 422ff.

Цю різницю можна зобразити так: в модальній феодальній подорожі спадкоємець Вельможного А. після смерті батька підноситься на один крок, щоб зайняти батькове місце. Це сходження вимагає подорожі в двох напрямках — у центр для формального отримання титулу, а тоді назад до успадкованого маєтку. Для нового функціонера, однак, все це ускладнюється. Він пробиває собі дорогу завдяки здібностям, а не чиїйсь смерті. Перед ним радше вершина, а не центр. Підіймаючись своїм звивистим шляхом, він постійно долає вигини й закрути, сподіваючись, що біля самої верхівки вони стануть плавнішими й коротшими. Починаючи з містечка А. у ранзі К., він може повернутись до столиці в ранзі Л.; відправитись до провінції Б. в ранзі М.; опинитись біля віце-короля В. у ранзі Н.; і завершити своє паломництво в столиці в ранзі О. В цій подорожі немає гарантованого місця відпочинку; кожна пауза є тимчасовою. В жодному разі функціонер не хоче вертатися додому; адже він не має справжнього дому. І ще: на цій закрученій дорозі вгору він зустрічає в ролі завзятих прочан-побратимів своїх колег-чиновників, з місць і родин, про які він мало що чув і бачити які він зовсім не бажає. Але співпережиття колективної мандрівки породжує усвідомлення пов’язаності ("Чому ми...тут...разом?"), тим паче, коли всі спілкуються єдиною державною мовою. Тоді, якщо урядовець А. з провінції Б. керує провінцією В., а урядовець Г. з провінції В. керує провінцією Б. — ситуація, що стає можливою при абсолютизмі — цей досвід взаємозамінюваності починає потребувати витлумачення: ідеології абсолютизму, яку нові чиновники виробляють нарівні з правителями.

Взаємозамінність документів, якою був підкріплений людський взаємообмін, стала наслідком розвитку стандартизованої державної мови. Як продемонструвала послідовна зміна англо-саксонської, латинської, норманської й ранньоанглійської мов, що ними користувались у Лондоні з одинадцятого по чотирнадцяте сторіччя, будь-яка писемна мова могла, в принципі, відігравати цю функцію — за умови отримання нею монопольних прав. (Можна, однак, доводити, що там, де монополією заволоділи народні мови, на відміну від латини, відбувалася подальша централізація шляхом обмеження переходу службовців одного правителя до апарату його суперника: забезпечуючи, так би мовити, неможливість того, щоб мадридські функціонери-паломники могли мінятися місцями з паризькими.)

В принципі, позаєвропейська експансія великих королівств ранньої модерної Європи просто мала б застосувати існуючу модель для створення значних трансконтинентальних бюрократій. Проте, цього, фактично, не сталося. Визначальна раціональність абсолютистського апарату — понад усе його тенденція до відбору й просування по службі на основі радше таланту, а не походження — спрацьовувала лише деколи поза східними берегами Атлантики 32.

Очевидною є схема, що діяла на Американському континенті. Скажімо, до 1813 року зі 170 королівських намісників в Іспанській Америці було тільки 4 креола. Цифри ці вражатимуть ще більше, якщо врахувати, що 1800 року менш аніж 5% з 3,200,000 "білих" креолів у Західній Імперії (серед майже 13,700,000 тубільців) були корінними іспанцями. У Мексиці напередодні революції був тільки один креольський єпископ, хоча креоли в королівському намісництві переважали чисельно peninsulares у пропорції 70 до 1 ³³. Можна й не згадувати про те, що нечуваним було б отримання креолом будь-якої поважної офіційної посади в Іспанії ³⁴.

³² Звичайно, не варто перебільшувати цю раціональність. Приклад Сполученого Королівства, в якому католикам до 1829 року не дозволялося займати службові посади, не є унікальний. Хіба можна сумніватися, що ця довга заборона відіграла важливу роль у виникненні ірландського націоналізму?

³³ Lynch. The Spanish-American Revolutions, pp. 18-19, 298. З майже 15,000 peninsulares половину складали солдати.

³⁴ В першій декаді дев’ятнадцятого сторічя в Іспанії можна було в будь-який час нарахувати близько 400 південноамериканських мешканців. До їх числа входили "аргентинець" Сан Мартін, який опинився в Іспанії маленьким хлопчиком і провів там наступних 27 років, вступивши до Королівської Академії для шляхетного юнацтва й відіграючи значну роль у військовій боротьбі з Наполеоном перед поверненням на батьківщину після вістки про оголошення незалежності; і Болівар, який деякий час квартирував у Мадриді разом із Мануелем Мелло, "американським" коханцем королеви Марії Луїзи. Мазур описав його приналежність (близько 1805 року) до "групи молодих південноамериканців", котрі, подібно до нього самого, "були багаті, бездіяльні й знаходились у немилості королівського двору. Гнів і почуття меншовартості по відношенню до метрополії народжувало в креолів революційні імпульси". Bolivar, pp. 4147 and 469-470 (San Martin).

До того ж, паломництва креольських функціонерів були заборонені не тільки по вертикалі. Якщо урядовці з півострова могли вирушити в дорогу з Сарагоси до Картахени, Мадрида, Ліми й назад до Мадрида, "мексиканський" або "чілійський" креол, як правило, служив лише на теренах колоніальної Мексики або Чілі: його горизонтальний рух був не менш обмеженим, ніж вертикальне просування. Таким чином, вершиною його звивистого шляху догори, найвищим адміністративним центром, відведеним йому, ставала столиця імперської адміністративної одиниці, в якій він опинився ³⁵. Проте впродовж цього обмеженого паломництва він зустрічав компаньйонів-подорожніх, які починали усвідомлювати, що їхнє побратимство базується не лише на специфічному просторі саме цього паломництва, але й на спільній невідворотності трансатлантичного місця народження. Навіть, якби він народився всього через тиждень після батькової міграції, сам факт народження на Американському континенті вже свідчив би про його підлеглість — хоча й щодо мови, релігії, походження або манер його неможливо було б відрізнити від корінного іспанця. З цим нічого не можна було вдіяти: він залишався незмінно креолом. Але ж якою ірраціональною мала здаватися йому така неповноцінність! Однак, ця ірраціональність приховувала в собі наступний логічний висновок: народившись у Америці, він не міг бути справжнім іспанцем; ergo, народившись в Іспанії, peninsular не міг бути справжнім американцем ³⁶.

³⁵ Військові паломництва з часом стали важливими не менш від цивільних. "Іспанія не мала ні грошей, ні людських ресурсів для утримання великих гарнізонів регулярного війська в Америці, тому вона головним чином покладалась на колоніальну міліцію, що розширювалась і реорганізовувалась, починаючи з середини вісімнадцятого століття" (Ibid., p. 10). Ці загони міліції були цілком локальними, невзаємозамінними частинами континентального апарату безпеки, їх роль постійно зростала від 1760-х pp. і далі, коли почастішали британські вторгнення. Батько Болівара був визначним міліційним командиром, що захищав від нападників порти Венесуели. Болівар і сам ще підлітком служив у старому батьківському загоні. (Masur. Bolivar, pp. 30 and 38). В цьому відношенні це було типовим для багатьох націоналістичних лідерів першої генерації з Аргентини, Венесуели й Чілі. Див.: Robert L. Gilmore. Caudillism and Militarism in Venezuela, 1810-1910, chapter 6 ["The Militia"] and 7 ["The Military"].

³⁶ Зауважмо трансформацію, яка відбулася з американцями після незалежності: іммігранти першого покоління перетворилися з "найвищих" у "найнижчих", тобто найбільш забруднених фатальністю місця народження. Подібні інверсії трапляються як реакція на расизм. "Чорна кров" — негритянська домішка — вважалась при імперіалізмі забруднюючим фактором для будь-якого "білого". Нині, принаймні у Сполучених Штатах, "мулат" стає музейним експонатом. Найменший слід "чорної крові" є ознакою представника прекрасної чорної раси. Порівняймо з оптимістичною програмою мішаних шлюбів Ферміна, якого не турбував колір майбутніх нащадків.

Чому ж ця неповноцінність виглядала раціональною з погляду метрополії? Завдяки, безсумнівно, поєднанню освяченого часом мак’явеллізму з поширюваними концепціями біологічного й екологічного забруднення, що супроводжували, починаючи від шістнадцятого століття, планетарну експансію європейців і європейської влади. З точки зору суверенів, американські креоли, число яких і місцева закоріненість зростали з кожним поколінням, представляли собою унікальну в історії політичну проблему. Вперше — в новій добі — метрополії мали справу з величезною кількістю "співвітчизників-європейців" (понад три мільйони до 1800 року в Іспанській Америці) далеко поза межами Європи. Якщо тубільців можна було підкорити зброєю й хворобами та контролювати за допомогою християнських таїнств і цілковито чужої їм культури (а також прогресивної, як на ті часи, політичної організації), то це не відносилось до креолів, яких, фактично, зброя, хвороби, християнство й європейська культура стосувались у тій самій мірі, що й мешканців метрополії. Інакше кажучи, вони, в принципі, мали у своєму розпорядженні всі політичні, культурні й військові чинники для успішного обстоювання своїх прав. Вони являли собою водночас колоніальну спільноту й вищу верству. Були економічно підлеглими й визискуваними, але також невід’ємними для стабільності імперії. В цьому світлі можна уздріти певні паралелі між положенням креольських магнатів і феодальних баронів, які мали вирішальне значення для влади сюзеренів, але несли їм і загрозу. Таким чином peninsulares y ролі королівських намісників і єпископів виконували ті самі функції, що й hommes novi протоабсолютистських бюрократій ³⁷. Навіть якщо намісник був грандом в себе на батьківщині, в Андалузії, то тут, на відстані в 5,000 миль, поруч із креолами, він був, фактично, homo novus, цілковито залежний від свого володаря з метрополії. Підтримування нестійкої рівноваги між службовцем з півострова й креольським магнатом було, таким чином, виявом старої політики divide et impera в новій обстановці.

Крім цього, зростання креольських спільнот, головним чином на американському континенті, але теж і в частинах Азії й Африки, неминуче вело до того, що євразійці, євроафриканці, як і євроамериканці, ставали вже не випадковою дивиною, а виразними соціальними групами. З їх появою розквітнув спосіб мислення, що став предтечою сучасного расизму. Португалія, одна з найперших європейських загарбниць планетарного масштабу, чудово ілюструє таку точку зору. В останній декаді п’ятнадцятого сторіччя Дон Мануель І ще міг "розв’язувати" "єврейське питання" шляхом масового примусового навертання — мабуть, останній європейський правитель, якому подібне вирішення здавалося задовільним і "природнім" ³⁸. Однак, менш ніж за сторіччя ми вже бачимо, як Александр Валіньяно, видатний реорганізатор єзуїтської місії в Азії між 1574 і 1606 pp., палко заперечує проти доступу індійців і євроіндійців до лав духовенства такими ось аргументами ³⁹:

Всі ці темні раси є тупими й розпусними... Щодо mestiços і castiços, їх треба приймати в дуже малих кількостях, або не приймати взагалі; особливо це стосується mestiços, адже чим більше в них місцевої крові, тим сильніше вони нагадують індійців і тим меншою користуються повагою серед португальців.

³⁷ Враховуючи велику зацікавленість Мадрида в тому, щоб управління колоніями знаходилося в надійних руках, "самоочевидним було те, що найвищі посади займалися винятково корінними іспанцями". Masur. Bolivar, p. 10.

³⁸ Charles R. Boxer. The Portuguese Seaborne Empire, 1415-1825, p. 266.

³⁹ Ibid., p. 252.

(Проте Валіньяно активно підтримував виконання функцій священиків японцями, корейцями, китайцями та "індокитайцями" — може, тому, що в цих регіонах метиси ще не з’явилися?) Подібним чином, португальські францисканці в Гоа чинили відчайдушний опір залученню креолів до свого ордену, стверджуючи, що "навіть народившись від чистокровних білих батьків, [вони] в дитинстві годувалися грудьми індійських айя, тому їх кров занечищена на все життя" ⁴⁰. Як показує Боксер, "расові" бар’єри й заборони помітно зросли, порівняно з минулою практикою, у сімнадцятому й вісімнадцятому сторіччях. До цієї згубної тенденції додалось відновлення великомасштабного рабства (вперше в Європі з античних часів), започатковане після 1510 року Португалією. Вже в 1550-х роках 10% населення Лісабона складалося з рабів; до 1800 р. серед майже 2,500,000 мешканців португальської Бразилії було близько мільйона рабів ⁴¹.

Просвітництво також побічно вплинуло на кристалізацію фатальних розбіжностей між жителями метрополії й креолами. За час свого двадцятидвохрічного перебування при владі (1755-1777) просвічений автократ Помбаль не тільки повиганяв з португальських володінь єзуїтів, але й проголосив карним злочином обзивання "кольорових" суб’єктів образливими словами, такими як "негритос" чи "mestiço" [sic]. Проте на виправдання свого указу він цитував давньоримські концепції імперського громадянства, а не доктрини філософів ⁴². Типовішим являвся вклад праць Руссо й Гердера, які доводили, що клімат і "екологія" справляють вирішальний вплив на культуру й характер ⁴³.

⁴⁰ Ibid, р. 253.

⁴¹ Rona Fields. The Portuguese Révolution and the Armed Forces Movement, p. 15.

⁴² Boxer. The Portuguese Seabome Empire, pp. 257-258. ⁴³ Kemilainen. Nationalism, pp. 72-73.

З усього цього надто легко було зробити зручний і вульгарний умовивід про те, що креоли, родом із дикої півкулі, вже за своєю природою відрізнялися й були нижчими від мешканців метрополії — а отже непридатними для високих посад ⁴⁴.

Досі наша увага була зосереджена на чиновницьких колах американського континенту — стратегічно важливих, але досить вузьких світах. До речі, ці світи, з їх конфліктами між peninsulares і креолами, передували становленню американської національної свідомості наприкінці вісімнадцятого сторіччя. Обмежені паломництва королівських намісників не відігравали вирішального значення, поки їхній територіальний простір не уявлявся нацією, інакше кажучи, поки сюди не прийшло капіталістичне друкарство.

Друк, сам по собі, рано поширився в Новій Іспанії, але протягом двох сторіч він перебував під жорстоким контролем корони й церкви. До самого кінця сімнадцятого століття друкарські преси існували лише в Мехіко й Лімі, а їхня продукція була майже винятково церковною. В протестантській Північній Америці друкарства в цьому столітті практично не існувало. Однак, упродовж вісімнадцятого віку відбулася справжня революція. Між 1691 і 1820 pp. було опубліковано не менше 2,120 "газет", з яких 461 протривала понад десять років ⁴⁵.

З креольським націоналізмом північноамериканського континенту нерозривно пов’язана постать Бенджаміна Франкліна. Проте менш очевидним є його комерційне значення. Знову багато на що проливають світло Февр і Мартен. Вони нам нагадують, що "протягом вісімнадцятого сторіччя друкарство в [Північній] Америці не почало істотно розвиватися, аж поки друкарі не відкрили нове джерело прибутку — газету" ⁴⁶.

⁴⁴ Я тут наголосив на расових відмінностях, що розмежовували peninsulares і креолів, бо головним чином ми розглядаємо зростання креольського націоналізму. Цим ми аж ніяк не хотіли б применшувати значення росту креольського расизму по відношенню до метисів, негрів та індіанців; ані готовності з боку незагроженої метрополії захистити (до деякої міри) цих бідолах.

⁴⁵ Febvre and Martin. The Corning of the Book, pp. 208-211.

⁴⁶ Ibid., p.211.

Відкриваючи нові видавництва, друкарі завжди включали до своїх виробничих планів публікування газет, головними, як не єдиними співробітниками яких вони самі й були. Таким чином, друкар-журналіст являвся напочатках суто північноамериканським феноменом. А позаяк основною проблемою, що вставала перед друкарем-журналістом, було здобуття доступу до читачів, він налагодив зв’язок із поштмейстером, настільки тісний, що часто один заміняв другого. Відповідно, друкарське бюро стало чільним фактором північноамериканських комунікацій та інтелектуального життя спільноти. В Іспанській Америці, хоч повільніше й нерівномірніше, але подібні процеси привели до появи в другій половині вісімнадцятого сторіччя перших місцевих видавництв ⁴⁷.

⁴⁷ Franco. An Introduction, p. 28.

Якими були особливості перших північно- або південноамериканських газет? Спочатку вони, по суті, були ринковими додатками. Початково газетки складалися — крім новин із метрополії — з комерційних повідомлень (коли прибувають і відходять кораблі, якими є поточні ціни на різні товари в різних портах), а також із відомостей про колоніальні політичні призначення, шлюби багатіїв і таке інше. Іншими словами, появу на одній сторінці цього шлюбу й того корабля, цієї ціни й того єпископа визначала структура колоніальної адміністрації й самої ринкової системи. Таким ось чином, газета з Каракасу цілком природньо й навіть аполітично створювала уявлену спільноту зі специфічної групи колегчитачів, яких стосувалися ці кораблі, наречені, єпископи й ціни. Звісно, що з часом сюди мали б увійти й політичні фактори.

Однією з плідних рис таких газет завжди була їхня провінційність. Колоніальний креол міг при нагоді прочитати мадридську газету (яка, однак, не повідомила б нічого про близький йому світ), але багато чиновників з півострова, що замешкали на тій самій вулиці, радо не читали б каракаську пресу. Асиметрія, відтворювана до безконечності в інших колоніальних ситуаціях. Другою такою рисою була множинність. Іспаноамериканські часописи, які з’явилися під кінець вісімнадцятого сторіччя, публікували свої матеріали, завжди пам’ятаючи про провінціалів з паралельних їм світів. Читачі газет з Мехіко, Буенос-Айреса й Боготи, навіть не читаючи часописів один одного, знали однак про їх існування. Звідси й добре відома подвійність раннього іспаноамериканського націоналізму, його мінлива схильність то до грандіозної всеохопності, то до партикуляристичного локалізму. Той факт, що ранні мексиканські націоналісти називали себе nosotros los Americanos, а свою країну nuestra América, інтерпретувався як вияв марнославства місцевих креолів, котрі уявляли себе центром Нового Світу, бо Мексика була найціннішою іспаноамериканською територією ⁴⁸. Але, фактично, мешканці всієї Іспанської Америки мислили себе "американцями", позаяк цей термін дуже точно визначав сукупну фатальність народження поза межами Іспанії ⁴⁹.

Водночас, ми вже знаємо, що сама концепція газети передбачає рефракцію відібраних "світових подій" у специфічний уявний світ локальних читачів; а також те, якою важливою для цієї уявленої спільноти являється ідея сталої, стабільної одночасності в часі. Неосяжні простори Іспано-Американської Імперії та ізольованість її складових частин заважали уявляти цю одночасність ⁵⁰.

⁴⁸ Lynch. The Spanish-American Révolutions, p. 33.

⁴⁹ "Пеон прийшов поскаржитись на те, що його побив іспанський наглядач ферми. Сан Мартін обурився, але це обурення мало скорше націоналістичний, ніж соціалістичний характер. "Що б ви собі подумали? Минуло три роки після революції, а цей maturrango [вульг., іспанець з півострова] насмілюється підняти руку на американця!" Ibid., p. 87.

⁵⁰ Магічним втіленням відірваності й ізольованості іспаноамериканського населення постає образ легендарного Макондо в романі Маркеса "Сто років самотності".

Мексиканські креоли могли довідатись про події в Буенос-Айресі місяцями пізніше, але з мексиканських газет, а не з часописів Ріо де ла Плата; і хоч події ці здавалися "подібними", проте вони не ставали "частиною" мексиканських сенсацій.

В цьому сенсі, "неспроможність" іспаноамериканського досвіду створити сталий націоналізм, що поширювався б на всю Іспанську Америку, віддзеркалює як загальний рівень розвитку капіталізму й технологій наприкінці вісімнадцятого століття, так і "локальну" відсталість іспанського капіталізму й технологій порівняно з адміністративним обсягом імперії. (Історично-світова доба, в якій з’являється кожен тип націоналізму, мабуть, має великий вплив на його можливості. Чи ж не пов’язаний нерозривно індійський націоналізм з колоніальною адміністративно-ринковою уніфікацією, здійсненою після Повстання однією з наймогутніших і найрозвиненіших імперських потуг?)

Протестантські англомовні креоли розташувалися в північній частині континенту значно сприятливіше для реалізації ідеї "Америки" і, врешті-решт, успішно привласнили собі назву "американців". Початкові Тринадцять Колоній займали меншу площу, ніж Венесуела, або лишень третину Аргентини . Зібрані географічно докупи, їхні торгові центри в Бостоні, Нью-Йорку й Філадельфії були доступні один одному, а населення було відносно міцно пов’язане завдяки поширенню друку й комерції. "Сполучені Штати" поступово могли чисельно зростати протягом наступних 183 років, коли старі й нові їх мешканці рухались на захід зі старого осердя на східному узбережжі. Проте навіть у США були періоди відносних "невдач" або скорочень — нездатність поглинути англомовну Канаду, десятиріччя незалежної суверенності Техасу ( 1835-1846). Якби у вісімнадцятому сторіччі в Каліфорнії існувала чимала англомовна громада, чи не могла там з’явитися незалежна держава, протиставивши себе Тринадцяти Колоніям, немов Аргентина Перу? Навіть у США емоціональні узи націоналізму, в поєднанні зі стрімким розширенням західних кордонів і суперечностями, що виникали між економічними системами Півночі й Півдня, виявились достатньо слабкими для того, щоб протистояти розв’язанню громадянської війни майже через століття після Декларації Незалежності; і ця війна нині нам гостро нагадує ті війни, що відірвали Венесуелу й Еквадор від Великої Колумбії, а Уругвай із Парагваєм від Сполучених Провінцій Ріо де ла Плата ⁵².

Підводячи попередні висновки, варто ще раз наголосити на досить вузькому й специфічному спрямуванні наших аргументів. Вони служать не стільки для з’ясування соціоекономічних підвалин антиметропольного опору в Західній півкулі, скажімо, між 1760 і 1830 pp., скільки для того, щоб пояснити, чому цей опір замислювався у множинних, "національних" формах — а не в якихось інших. Економічні інтереси, що були поставлені на карту, є добре відомі й мають, очевидно, фундаментальне значення. Потужний вплив, безсумнівно, справили на це лібералізм і просвітництво, забезпечивши, перш за все, арсенал ідеологічної критики, спрямованої на імперські й старі режими [anciens régimes]. Я лише припускаю, що ні економічний інтерес, ні лібералізм, ані просвітництво не могли або не змогли створити самі по собі такий вид або взірець уявленої спільноти, що був би захищений від руйнівної дії цих режимів; інакше кажучи, жоден із них не виробив структуру нової свідомості — ледь помітної на периферії уяви — на відміну від розташованих у центрі об’єктів захоплення або обурення ⁵³. У виконанні цього специфічного завдання вирішальну історичну роль відіграли креольські функціонери-пілігрими й провінційні креольські друкарі.

⁵¹ Загальна площа Тринадцяти Колоній становила 322,497 квадратних миль. Площа Венесуели була 352, 143; Аргентини — 1,072,067; а Іспанської Південної Америки — 3,417,625 квадратних миль.

⁵² Парагвай представляє особливий інтерес. Завдяки відносно доброзичливій диктатурі, встановленій тут єзуїтами на початку сімнадцятого сторіччя, відношення до тубільців було кращим, аніж будь-де в Іспанській Америці, а гуарані здобула статус друкованої мови. Внаслідок вигнання монархією єзуїтів з Іспанської Америки 1767 року, територія опинилась у Ріо де ла Плата, але занадто пізно й не довше ніж на одне покоління. Див.: Seton-Watson. Nations and States, pp. 200-201.

⁵³ Показовим є те, що в Декларації Незалежності 1776 року говориться лише про "народ", тоді як слово "нація" вперше з’являється тільки в Конституції 1789 року. Kemiläinen. Nationalism, p. 105.

Попередня     Головна     Наступна