Ах, як прекрасно спати в лісі! На головою зірки, і сосни хитають гіллям. Аромат хвої, яка м’якеньким килимком захищає від весняного холоду землі. Зранку пташки крізь сон будять нас співом, а дятлики – стукотом і криками “**б твою мать!!”. O-ops, це вже не дятлики – розуміємо ми, прокидаючись - це хтось когось виносить – і неважко додуматись, що виносять Вольницю. Але ранковий сон бере своє, і ми спимо далі (якщо серйозно, то спали не тільки ми – на заклики Паші Тура стояти смертельно більшість прореагувала чисто “Вольним”, тільки їй властивим пофігзмом). Потім, із розмов тих, хто все-таки не спав і стояв до смерті, якої довго чекати не довелося, перед нами розгорнулася рівною мірою захоплююча і патетична картина баталії – 150 (!) гномів, орків і всіх, хто тільки назбирався проти нас, прийшли з самого ранку виносити вредну і розбишацьку місцевість Гуляй-Гроби! І стоять, чекають, поки буде 8 ранку, і можна буде мочити не по-дєтскі! А хто ж їм протистоїть? Нова Ірландія, щитна надія Вольниці, спить. Данія, від якої користі не так щоб дуже, теж дрихне, ще й по різних місцях. Галицький Лев у певній своїй частині теж давить клопа, виставивши пару воїнів. На стінах – дюжина, від сили – дві – Паша Тур, його ландскнехти, пару луків – і сповнені дитячого запалу львівські гремліни. А за стінами 150 бородатих і зубатих, яким не в западло було встати з самого ранку! Це, я розумію, дисципліна – якби ми таку виявляли, нас би треба було з гри гнати в три шиї – яка ми після цього Вольниця?!

Винісши нас, ці півтори сотні епічєскіх героїв навіть не взяли виносний фонд, і лишили свої драбину, зроблену по-гномськи на совість. Вольниця її потім приватизувала, і Паша Тур дуже радів, але ще не факт, кому вона більше допомогла – нам, чи гномам – тому що “легкие” її потім тягали на собі по лісі на описаний вище виніс Горних, який відбувся через 5 годин, а побігавши по лісі у ватнику (excuse moi, тигіляї!) із дровами на плечах годину-другу, ви прекрасно відчуєте те бойове завзяття, яке відчували ці самі “легкие”…

Виніс Горних детально описаний вище, і додати ту нічого. Взагалі, на противагу масовій атаці, застосованій проти Вольниці і Ордена на світанку, альянс останніх, підкріплений Ельфійським спецназом, сповна випробував цезарівську ‘Divida et impera’ - був ще “традиційний”, як казав той же Паша Тур, виніс Степових – досить непоганий, тільки Степові весь кайф мочиловки зіпсували - побачивши, що їх фортеці вже гайки, і залізні Орденці пруть через браму, оперативно зробили стратегічний відступ у хащі лісу, причому настільки оперативний, що догнати їх не змогли…

Сили дещо танули, але ввечері того ж дня Страмодуб орків знову попав у облогу.

Орки спочатку спробували відмазатись – їх Шаман дипломатично переконував Пашу, що вони, Страмосляби і їх союзники, самі “не местные”, і що скоро-скоро вже звалять до свого дорогого Мелькора, на що Паша Тур відповідав у стилі “базарів” школярів старших класів за школою під час дискотеки, чим, врешті-решт, домігся того, що орки почали воювати.

Облога носила яскраво персональний характер – фактично, її тримав Паша Тур одноосібно, під прикриттям стрілків. Йому це вдавалося настільки добре, що в один прекрасний момент з рук оркського стрілка вибув арбалет! Ви бачили, як арбалет знімають прямо зі стіни? Я – ні. До цього. Тут же з тимчасово незадіяних сил на Пашу посипалися замовлення – просили, наприклад, потягнути в якості трофею латні ноги.

Орки в цей час серйозно готувалися до активного штурму, із поступовим перехватом стратегічної ініціативи – з огляду на малопомітну, але постійну плинність кадрів – кадри, переважно орденські, очевидно, із заздрості до Паші Тура, поплили до себе додому – і війська залишалося не так вже й багато. Орки в цей час вже построїлися, і почали розкручувати свій «маховик оголтелой военщины», як писала колись газета «Известия» - так, на башту виліз стратегічний зомбі – не знаючи, що це зомбі, ентузіасти почали його весело стукати по усьому, до чого дотягнулися, а він терпів, навіть не ричав. Потім, коли до Вольниці дійшло, що зомбі можна завалити тільки магією, завзяття дещо спало, тому що маги Вольниці якось в цей момент халявили, звикши до своєї перманетної «нєвостребованості» на полі бою. А от орки свої магів використовуали на 100% - так, оркський бойовий чародій Macedonus регулярно знімав з Паші по хіту, будуючи логічний ланцюжок між засиханням трави, пригасанням вогню, ще чогось такого ж декаденського – я не дуже уважно слухав, - і Пашею, хіти якого тануть. Хіти танули не тільки у Паші, тому все більше і більше ставало ясним, що незабаром треба вже з облогою закруглятися. Приблизно в цей же час оркська громадськість явила світу зачарованого острова Ярре свій новий колосальний винахід – а саме, сулиці із зміщеним центром ваги, експериментальний зразок якої, попавши гремліну Вані в ногу, відскочив прямо в ніс. Юра Захарчук не оцінив такого технічного прототипу належно, і порадив революційну техніку покращення якості застосування сулиць – «Не умеешь – не кидай!!!».

Випробувавши всі прототипи, орки просто вийшли – причому дехто залишився, застрявши у дверях. Тих же, хто вибіг, все одно вистачило для викорінення решток Вольного війська, причому це викорінення було дуже на совість – живим з тих, хто прийшові залишився до кінця, не вернувся ніхто.

Коли сонце сіло, орки, святкуючи свою перемогу, влашутвали величезне свято – їх Пахан втілився назад у світ! Повернення Мелькора було обставлене багатьма атрибутами, і взагалі відіграно з розмахом – так, орки поставили спеціальний портал, у який один несвідомий товариш встиг відлити, поки цього ніхто не бачив, потім запалили велике картонне сонце. Треба було шукати парочку, які б стали “прийомними батьками”, і змогли народити Мелькора. Така парочка знайшлася серед гостей, яких було запрошено багато – орки демократично навіть не поцікавилися “національною приналежністю” тих, хто повинен був народжувати їм їхнього ф’юрера! В результаті, нашвидкуруч обвінчали ельфа і людську магічку, і через певний проміжок часу на світ народився Мелькор – “великий и ужасный»!

Не хочу підводити підсумків і судити про будь-кого – для цього я занадто мало бачив на грі, хоча й старався побачити все. Думаю, кожен так чи інакше уявляв собі, куди він їде, і ким він їде, не кажучи про те, ким і для чого їдуть інші команди. Було класно – і наступного разу буде ще краще - чого більше хотіти?

Списавши багато сторінок, і все одно не сказавши і десятої частини того, що хотілося б сказати, сподіваюся лиш на те, що хоч трошки ближче підійшов до мети, яку ставив перед собою на початку – писати це казання не тільки і не стільки для тих, хто сам все прекрасно пам’ятає, і для кого за кожним з укладених тут слів бій, і гаряча кров, і яскраві зірки над головою, вище від гордих сосон – писане се для тих, хто, можливо, ніколи не чув про гру “Древо на руїнах”, або чув, але мало, або і для тих, хто досі не може зрозуміти, чому сотнями люди їдуть у дике поле, і, забувши про роботу, про науку, про начальників і зарплату, стипендію і Windows, тягнуть на горбі кольчуги і панцирі, гітари і флейти, і на декілька днів спільно творять світ, у якому живуть і рубляться, п’ють і гуляють під бездонним нічним небом, люблять і ненавидять, і все – по честі….
- Вот вам, ребята, и вся сказка.

У звіті використано частини твору Аркадія Гайдара
«Сказка о военной тайне, о Мальчише-Кибальчише и его твердом слове».

Анаранах