3 квітня 2003 року виповнилося 85 років від дня народження Олеся Гончара, українського письменника. Визнання прийшло до Олеся Гончара буквально з першого твору. Нікому не відомий учорашній фронтовик, якому не було ще й тридцяти, опублікував лише першу частину трилогії "Прапороносці", а критика раптом заговорила про нього, наче про зрілого митця!

Так, для Олеся Гончара, як і інших письменників його покоління, визначальною в житті й творчості стала Друга світова війна. Звідси він виніс незагойні враження про руйнівну силу смерті, але звідси ж узяв і глибоке переконання про незнищенну цінність життя і з допомогою слова став утверджувати красиве, добре і вічне в людині.

Дитинство Олеся (Олександра) Терентійовича Гончара пройшло в слободі Суха на Полтавщині. Згодом було навчання в харківському технікумі журналістики та нетривала робота в пресі, а з 1938 року Олесь Гончар - студент-філолог Харківського університету. Закінчив навчання у Дніпропетровському університеті вже по війні, на яку пішов добровольцем з третього курсу. Друкуватися почав ще до війни (повість "Стокозове поле", 1941).

Роботу над "Прапороносцями" Олесь Гончар завершив у 1948 році. На тлі тодішньої прози про війну твір вирізнявся не лише поетичною піднесеністю, епічними інтонаціями, а й безпосередністю вражень фронтовика, знанням воєнного побуту. Епіграфи зі "Слова о полку Ігоровім", якими починалася кожна частина трилогії, надавали романові історичної спадкоємності й романтичної одухотвореності. До воєнної теми О.Гончар звертався ще в кількох творах, написаних наприкінці 40-х - початку 50-х років, зокрема, у повісті "Земля гуде" (1947), кіноповісті "Партизанська іскра" (1955). У його творчому доробку цього періоду помітними стали історичні романи "Таврія" (1952) та "Перекоп" (1957) - щирі оповіді про людей українського Півдня, написані в дусі класичного реалізму з колоритними соціально-побутовими подробицями.

На рубежі 50-60-х років, у зв'язку з кардинальними суспільними змінами, поширенням такого засобу масового знищення, як атомна бомба, тема війни набуває нового осмислення. Ці віяння знаходять відображення в романі Олеся Гончара "Людина і зброя" (1960), де єдине, що утримує людину від божевілля у "цивілізованому" ХХ столітті з його невтримною гонкою озброєнь, - це любов. Наступний твір письменника - "Циклон" (1970) - став своєрідним продовженням "Людини і зброї", розвиваючи ідеї неприйняття всякої руйнівної сили (циклон як фашистське нашестя і циклон як стихія природи).

Та справжнім творчим успіхом Олеся Гончара після "Прапороносців" став роман "Тронка", який засвідчив, що письменник вийшов на новий творчий рубіж. Тут уперше в українській літературі глибоко розкрито людську психологію в умовах науково-технічної революції, коли опукло сплелися усі категорії історичного буття: минуле, сучасне і майбутнє. Цілком закономірно, що "Тронку" було відзначено Ленінською премією, і це віщувало письменникові цілковите благополуччя в житті і творчості. Але...

Але 1968 року з'явився його новий роман "Собор", і від того благополуччя не залишилося й сліду: Олеся Гончара було піддано гострій офіційній критиці, організовано цілу кампанію ідеологічного шельмування, а сам роман вилучено з літературного процесу на двадцять років. "Собор" дратував владну верхівку тим, що це був гостропроблемний твір, спрямований проти серйозних суспільних вад, а ще - неприхованими національно-патріотичними мотивами, що було найбільшою крамолою для охоронців імперії. Автора "Прапороносців" та "Тронки" стали ніби не помічати, тривалий час обходячи цілком заслуженими нагородами та званнями...

З нелегким тягарем на серці після подій навколо "Собору" письменник працює над повістю "Бригантина" (1972), романом "Берег любові" (1976), в яких художньо зреалізована проблема "повернення до свободи". Цікаві думки покладено в основу нового роману "Твоя зоря" (1980), який засвідчив справді "соборне" звучання таланту Олеся Гончара, його готовність далі розвивати ідеї вилученого з літературного процесу "Собору". Але відчувалося, що творчі сили письменника йшли на спад, що вершини його натхнення залишилися позаду...

Велике краще бачиться з віддалі. Ось уже вісім років, як Олеся Гончара немає з нами. Гортаючи томи його творів, здається, ніби входиш в осяяний добром світ, такий розмаїтий, неповторний своїм колоритом, стильовим багатством, настроєм. Світиться світ. Два слова, але в них сконденсована та світлоносність, яка проймає всю творчість письменника, який все життя оспівував вищі прояви людського духу в нерозривній поетичній гармонії з красою природи, усією досконалістю Космосу. Він був письменником глибоко національним, з органічним відчуттям народного мелосу, і черпав барви для свого витонченого стилю з милозвучної української мови. Тому так мелодійно течуть хвилі його прози, оповідь то забурунить велично, як кобзарська дума, то сплесне радістю чи гнівом, то засяє усміхом або ніжним сумом.

Людина і людяність. Втілену в різних людських характерах і типах бачить Олесь Гончар цю тему, її варіації. Він не оминає бід і нещасть, трагедій і злигоднів. Але життєстверджуючий оптимізм, який проймає творчість письменника, є оптимізмом сміливим, мужнім. Віддавши талант служінню народові, Олесь Гончар присвятив цій високій меті своє щедре і багате слово, сповнене світла і добра. Слово, звернене до кожного з нас.

Тетяна ЯРГІНА (Укрінформ).