…Засмаглий молодик , мов скажений, мчав на своєму серфі прямо на верхівці хвилі. У певний момент під ним у клекочучій піні утворився коридор. Не задумуючись він кинувся у жерло смерті. У будь-який момент паща виру могла закритися і забрати життя сміливця. Але він відчуває найменьший подих океану, він і його дошка - одне ціле.

Гаваї - царство безмежного океану і могутніх вулканів. Саме тут в незапам'ятні часи зародилось мистецтво ковзання на дошках по хвилям. Важко собі уявити, але історія серфінгу нараховує не одну сотню років.

Як відомо, першою білою людиною, яка потрапила на Гавайський архіпелаг, був британський мореплавець - Джеймс Кук. Капітана і його бувалу команду вразили дві речі. По перше - це краса і доступність острів'янок. Друге - це неймовірна кількість спортивних ігор, яким віддавалися остров'яни. Подекуди не дуже безпечних.

І все ж найбільш незвичним видовищем, котре довелось побачити Кукові, було так зване "хее-налу" - мистецтво ковзання на дошках по хвилях. Яке й отримало назву "серфінг" від англійського surf (прибій). Найбільш цікаво, що ковзанням на дошках займався не лише простолюд, а навіть вожді. З огляду на це остров'яни користувалися двома типами дощок : алача і оло .

Алача виготовлялася з хлібного дерева, або менш міцного коа. У довжину така дошка не перевищувала 3 м ,а вага її сягала 10 кг. Такий "транспорт" призначався для підданих. Варто зазначити, що сучасні серфи мають найбільшу схожість саме із алача. А ось другий вид історичного серфу - оло - був привілеєм знаті. Параметри такої дошки дещо нагадують човна. Довжина приладу 6 м і більше. А вага - цілих 100 кг. Не більше, не менше! Здавалося б, таку "махіну" важко навіть зрушити з місця, не кажучи вже про спортивні вправи. Проте, корінні жителі Гаваїв на таких "агрегатах" могли осідлати хвилю заввишки 7-8 м. Мало того, вони могли розвинути швидкість до 45-50 км\год.

Цікавий сам процес виготовлення дощок, адже його полінезійці вважали священним обрядом. Дерева у корінних полінезійців вважалися улюбленими дітьми бога лісу - Кане. Дереву, що йшло під вирубку, приносили жертву - рибу. Після того, як майстер робив дошку, йшов обряд "освячення". Тільки після цього виготовлену алача або оло використовували за призначенням.

Варте уваги також відношення полінезійців до дошки для ковзання по хвилях. Вона була не простим "спортивним снарядом", після катання її добре висушували і, загорнувши в матерію, дбайливо зберігали до наступного використання. Можливо, справа у тому, що виготовлення хорошої дошки супроводжувалося великими складностями, адже тодішні жителі Гаваїв ще не мали досконалої техніки для обробки дерева.

Що ж до змагань, то їхні правила були надзвичайно простими. За знаком судді два спортсмени кидалися у воду, аби на гребені хвилі першими досягнути фінішу. Якщо суперники фінішували одночасно, або обох змивало хвилею, переможця не оголошували.

З появою християнських місіонерів, котрі вгледіли в національному виді спорту "сатанинські чари", хее-налу, як і багато інших традицій, було забуто на довгі роки.

Відродилося мистецтво катання на дошці лише на початку нашого століття - завдяки гавайському ентузіасту Дюку Паоа Каананоху.

Серфінг здобув значний відголос у наш час. Пляж Макаха що на Гаваях славиться своїми величезними прибережними хвилями. Їх висота сягає 10 м, а швидкість 65 км\год. В час, коли хвилі на Макаха найвищі, аби позмагатися зі стихією і визначити переможця сюди з'їжджаються сміливці.

В наш час серфінг на Гаваях не просто спорт. Це - суть і образ острівного життя.

Сергій Мельничук