“Мужчини в сірих пальтах
З кишень виймають зорі
І дарять їх паннам
За п’ять хвилин кохання...”
Богдан-Ігор Антонич, озвучений
харківським гуртом “Калєкція”
й майже випадково почутий мною
До Харкова можна доїхати такою кількістю потягів, що не відвідати це місто просто неможливо. Одначе незважаючи на нашу звично невелику кількість, ми примудрилися добиратися до кінцевого пункту трьома різними потягами, а потому декілька разів розлучатися вже в самому Харкові. Остаточно 6-ро Блазнів перестрілись лише за годину до початку гри на станції метро “Спортивна”.
Отже Харків — 1919-1934 року — столиця радянської України, робітниче(а не бидлувато-пролетарське) місто. Місто, в якому знайшла своє найяскравіше вираження архітектура 1920-1930-х років. Місто нерозривно пов’язане з “Розстріляним відродженням” і з “Металістом”. Друге місто після Києва, в якому метро відіграє вкрай важливу роль. Але найперше, Харків — це місто, де розташована найбільша в Європі і друга в світі за розмірами площа — Площа Свободи(екс Дзержинського). Центральні вулиці не надто широкі. Проте ці не надто широкі вулиці виводять на здоровенні майдани — як-то площа Конституції (екс Тєвєлєва). І ось по цих здоровенних майданах швендяють туди-сюди, потягуючи чи то “Рогань”, чи то “Нову Баварію”, харків’яни та харків’янки. Харків’янки.....Це взагалі окрема тема. Я можу скільки завгодно рвати собі сраку від любові до рідного Міста, але густина красунь на квадратний метр у Харкові вища. Окрім того варто зазначити, що ще за часів Російської імперії (на стадії розвитку до 1917 року) Столиця Слобожанщини була відома як головний цент індустрії кохання на території від Риги до Владивостока. Не випадково знаний революційний поет Владімір Маяковскій присвятив центральній вулиці Харкова — Сумській — наступні рядки :
«Один станок — это просто станок,
Много станков — мастерская.
Одна блядь — это просто блядь,
Много блядей — Сумская.»
Прихід великого жовтня й притягнута за ним культурна революція знайшли свій вихід не лише у футуристичній поезії Михайля Семенка та експресіоністичній прозі Миколи Хвилевого, не лише у будівлі Госпрома чи необізнаному будинку на вулиці Пушкінській біля пам’ятника поцілунку, а також у найрізноманітніших формах проникнення праці у суспільне життя. Вошива інтеліґенція з остраху емігрувала, або сиділа й не пари з вуст, в той час як пролетаріат розгортався на повну силу. Ну а який пролетаріат без профспілок. Звичайно, що Сумська не могла лишатися осторонь цього історичного процесу. А зважаючи на українське лідерство, саме у Харкові 1924 року відбувся безпрецедентний у радянській історії (і ясна річ єдиний) Перший всеукраїнський з’їзд трудових проституток (у 1930-і роки майже усіх делегаток було розстріляно). От так от буржуазно-націоналістичних повій, а заразом і їх клієнтів, залишили за бортом історії.
Однак, ясна річ, окрім найколоритніших мешканок Харкова, які, наскільки мені відомо, й досі перебувають на верхніх щаблях турнірної таблиці (щоправда вже поза Сумською), це місто пишається своїми машинобудівниками-зброярями. Як хтось не знає, то саме тут виробляють танки, які потім Міноборони парить різним арабам та неграм. Взагалі дивно, що свого часу харківський клуб був віднесений до республіканського товариства “Авангард” (промисловість), а не до “Зеніту” (оборонка). Отак я врешті дібрався до футболу — себто до екс ХТЗ, “Сільмаша”, “Трактора”, “Дзержинця”, “Локомотива” та “Авангарду”, а з 1967 року “Металіста”. Гордість міста — фіналіст Кубка СРСР 1983 року (пролюбили “Шахтьору”) та володар Кубку СРСР 1988 (у фіналі проти московського “Торпедо” — 2:0 — другий гол забив наш головний тренер Олександр Баранов), фіналіст першого Кубку України 1992 (пролюб “Чорноморцю”). Взагалі “Металіст” належить до тих українських клубів, перебування яких поза Вищою Лігою — нонсенс. До таких непорозумінь можна віднести ще вильоти з екстракласу “Чорноморця”, зараз — “Карпат”. Казати, що ці клуби заслужили чи не заслужили місця у Вищій лізі немає сенсу. Їх присутність тут — це константа, а відсутність — нонсенс. Серед клубів, що здобували своє ім’я ще за радянського чемпіонату, “Металіст” має найдовший стаж виступів у першій лізі. Вперше така прикрість сталася після сезону 1993/94 років, повернувшись за 5 років, харків’яни були змушені знову полишити екстра лігу позаминулого сезону. Повернення розпочалося з двох поразок 2:4 та 1:4. Однак надалі Металіст набрав обертів і перед грою з нашим клубом виглядав навіть переконливіше. Що в принципі й підтвердила гра. Харків грав сильніше, мав більше моментів, першим забив, але там де не виручав Бажан, за нас грало спортивне щастя. Та й контратаки подекуди видавалися гострими, й після однієї з них червоно-сині здобули право на кутовий, після якого Сяргей Амелянчук звично сильним й точним ударом вирівняв рахунок. “Металіст” мав ще декілька можливостей вирвати зубами перемогу, але наші вперлися рогом й вивезли з Харкова нічию. В принципі такий результат можна вважати позитивним. Все — жодного слова про футбол. Хай цим страждають професійні журналісти — врешті їм за це гроші платять.
Тож після такого довгого ліричного відступу, повертаюся назад у часі, а саме до свого прибуття на Харківський вокзал о пів на першу (ну так вийшло, що їхати я міг лише експресом, ще й в одному вагоні з Богданом Бенюком. Для мене стало повною несподіванкою, що Бенюк їздить другим класом). На пероні нас вже чекали двійко наших, що прибули до Слобожанщини біля 5-ї ранку на рідкість загаженим потягом “Київ-Дебальцеве”. За цей час вони встигли трохи вивчити харківське метро й довідатися як доїхати до центру. То ж після недовгої блуканини околицями вокзалу, ми завантажилися в потяг на станції ”Південний вокзал” й вийшли на метро “Університет” (там, здається, треба пересадку робити) — прямо на Площу Свободи. Завішану жовто-синіми прапорами “Металіста” та червоно-зеленими “Локомотива” (мабуть на честь волейбольного клубу). Насправді святкування Дня Незалежності збіглося цього року з ювілеєм Харкова (350 років), а червоний та зелений — то кольори Першої Столиці. Коротше дійшовши Сумською до Площі Конституції, ми вирішили, що час поїсти. Похарчувавшись, двійко наших (ті хто приїхав раніше) лишилися на Площі, в той самий час як іще двоє людей, захопивши із собою червоно-синій прапор, попрямували у місто. Харків належить до тих міст, блукати якими можна довго й набираючись вражень. Загалом околиці Пушкінської вулиці лишили приємне враження. Нажаль на більше в нас банально не вистачило часу.
Тож о 16.00 ми перестрілися вже повним складом на метро “Спортивна” й вирушили до стадіону. Без проблем пройшовши перший кордон. Далі ми зіткнулися з реальною проблемою. Ніхто з доблєстних правоохоронців не знав, де знаходиться гостьовий сектор. Походивши з пару хвилин довкола стадіону, довелося тупо ломитися до адміністративної будівлі й вибивати собі перепустки преси. По тому так само тупо ломитися на трибуну у 1-й сектор. І врешті там знайшлися хлопці в блакитнявому одязі, що звернули на нас увагу. Гордо продефілювавши під мукання фауни біговими доріжками, ми зайняли свої місця у 9-му секторі. Сподіватися на хоча б мінімальні успіхи у супорті не доводилося. Оскільки ми не лише звично колосально поступалися у кількості місцевим фанам, а й не сиділи попід дахом. Однак тим не менш, ми робили усе, що від нас залежало, аби підтримати команду протягом усього матчу. Місцеві супортили неслабо, але слід зважати на той таки металевий дах, що накриває три чверті стадіону (як рахувати недобудовану Південну трибуну). По грі команда, ледь не вперше віддячила нам за підтримку повним складом, що було особливо приємно на тлі небагатьох попередніх виїздів.
Отож гра завершилася й постала наступна проблема — треба ж було їхати додому. Квиток на зворотній шлях мав лише один з нас, тож найзручнішим варіантом було вписатися у клубний бас, який зазвичай забирає команду з аеропорту перед грою, використовується у чужому місті, а потому завозить гравців та тренерів до аеропорту назад й майже порожній їде назад до Києва. Однак поспілкувавшись з Андрієм Черновим, який завжди охоче йде на контакт з нами, та головним тренером Олександром Барановим, я з’ясував, що цього разу автобус лишився в Києві. НАТОМІСТЬ НАМ ДОПОМОГЛИ ГРОШИМА, ЯКИХ ЛИШАЛОСЯ БУКВАЛЬНО ВПРИТУЛ НА ЗВОРОТНІЙ ШЛЯХ (ТА Й ТО — ТЯГОЮ ДО ПОЛТАВИ, А ДАЛІ ЯК ВИЙДЕ) ЗА ЩО ВІД ІМЕНІ УСІХ, ХТО БУВ У ХАРКОВІ ДЯКУЮ НАШОМУ ТРЕНЕРОВІ ТА АНДРІЮ.
Після того, як з’ясувалося, що в клубний бас нам вписатися не вдасться, міліція допровадила нас до Південного вокзалу, де передала під опіку рідкісних довбойобів з Лінійного відділку транспортної міліції. Ці кончені ублюдки взялися пробити нам тікети на зворотній шлях. Ця нескладна операція зайняла у цих недорозвинутих істот майже півтори години. Врешті їм це вдалося, при чому потяг йшов з Харкова о пів на третю ночі і ті двійко наших, хто пробивав квитки сам по собі, взяли їх безпроблемно на той таки потяг. Довбойоби не забували демонструвати свій карликовий рівень розвитку інтелекту та культури. Особливо запам’ятався дідок у штатському, який одночасно заїкався та присвитував і заявляв, що у нього “адна шутка равняється суткам арєста”. Блядь! Старий підар — по одному дзвінку з Києва може за нєхуй дєлать піти пляшки порожні збирати. Коротше тупі тварини терлися біля нас аж доки квитки не опинилися у нас на руках. Й врешті ми їх здихалися. Повечеряли, трохи потинялися нічним Харковом й, дочекавшись своїх потягів, повернулися до Рідного Міста.
І врешті там знайшлися хлопці в блакитнявому одязі, що звернули на нас увагу. Гордо продефілювавши під мукання фауни біговими доріжками, ми зайняли свої місця у 9-му секторі. Сподіватися на хоча б мінімальні успіхи у супорті не доводилося. Оскільки ми не лише звично колосально поступалися у кількості місцевим фанам, а й не сиділи попід дахом. Однак тим не менш, ми робили усе, що від нас залежало, аби підтримати команду протягом усього матчу. Місцеві супортили неслабо, але слід зважати на той таки металевий дах, що накриває три чверті стадіону (як рахувати недобудовану Південну трибуну). По грі команда, ледь не вперше віддячила нам за підтримку повним складом, що було особливо приємно на тлі небагатьох попередніх виїздів.