Те, що після 11 вересня 2001 року світ значно змінився, гадаю, зайвий раз доводити не варто.
Змінилося не лише співвідношення сил і цінностей на міжнародній арені, змінилося і ставлення до України — як з боку світової спільноти загалом, так і з боку наддержави – США.
Ще 10 вересня 2001 року США були незаперечним авторитетом – насамперед у військовій сфері, що, зрештою, може забезпечити авторитет і в багатьох інших сферах. Так уже, на жаль, склалося, що до людини з рушницею суспільство прислухається набагато швидше... Після того, як у світі переконалися, що на силу завжди може знайтися ще більша сила, підтримувати політичний авторитет стає дедалі тяжче. Одним із найбільших американських прорахунків у цій справі вважається те, що, замість скористатися із загальносвітового співчуття жертвам теракту, американська адміністрація не вигадала нічого ліпшого, аніж поділити світ на тих, «хто з нами», і на тих, «хто проти нас».
Україна, загалом, опинилася десь посередині.
Спочатку ми – звісно, з метою боротьби з тероризмом – надали американцям наш повітряний простір. Однак цього виявилося замало. З американського погляду ми були достатньо тоталітарним режимом, аби приписати нам «Кольчуги» – однак далеко не настільки небезпечними, аби шукати на українських теренах міжнародних терористів.
Якщо пригадуєте, з нашими «Кольчугами» в Іраку сталося приблизно те ж саме, що й зі зброєю масового знищення. Ні того, ні іншого на іракських теренах ще ніхто не бачив.
Однак нерви нашим політикам попсували добряче. Політична верхівка заметушилася і почала шукати виходу із кризової ситуації в американо-українських відносинах. Загалом всі зрозуміли, що на нас чекає, якщо ми займемо позицію абсолютного невтручання в американську боротьбу зі світовим тероризмом. Зрозуміли також і те, що американо-українських стосунків, як таких, власне кажучи, не існує. Все набагато простіше: як скаже Америка, так і буде. Однак для того, аби на нас подивилися прихильним поглядом, довелося докласти максимум зусиль. Добряче попрацював в тому напрямі теперішній глава СБУ Ігор Смешко.
«Про генерала, що до жовтня 2002 р. перебував на військово-дипломатичній службі у Швейцарії, згадали, коли взаємини України зі Сполученими Штатами почали заходити у глухий кут, — пише на сайті Defence Express Валентин Бадрак із Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння. — Саме Смешку і доручили розплутувати скандальний клубок зі звинуваченнями США України у постачанні пасивної радіоелектронної розвідки «Кольчуга» до Іраку». Схоже, глава держави залишився задоволеним результатами переговорів з американцями, оскільки в листопаді 2002 р. генерал Смешко був «посилений» додатковим призначенням — він став першим заступником секретаря РНБО України.
Більш-менш сподобалися наші слізні виправдання і Штатам. Однак справжнє потепління між нашими країнами почалося після того, як виникла потреба наводити в Іраку порядок.
Хоча роль ООН опісля війни в Іраку взагалі зійшла нанівець, однак це не завадило всім, хто того прагнув, дещо зміцнити своє становище на міжнародній арені, і від імені міжнародної організації послати до Іраку своїх миротворців. Поряд з Гондурасом у рядах добровольців опинилася й Україна.
Дещо осторонь стоять наші сусіди – росіяни. Як на мене, їхня позиція настільки цікава, що її варто розглянути детальніше. Миротворців своїх до Іраку Росія не пустила. Однак, аби не образити американців своєю байдужістю до спільної справи, Російська Федерація запропонувала послати на допомогу американцям дві вельми важливі сили: свою міліцію і свого великого реформатора Єгора Гайдара. Як бачите, вихід знайшли просто геніальний: і американцям бальзам на душу, і собі полегшили життя.
Щоправда, пропозицію постійного представника РФ при ООН С.Лаврова взяти участь (всією Росією) у підготовці іракських поліцейських американці сприйняли досить холодно.
Натомість, зовсім недавно один із міжнародних аналітичних журналів опублікував рейтинґ світових реформаторів, у якому Гайдар увійшов до першої десятки. Майже одночасно світ дізнався, що Гайдар — єдиний фахівець, який знає, як підняти економіку Іраку... отримав від американської адміністрації офіційну пропозицію взятися за іракську економіку.
Однак відправити нашу міліцію до Іраку влада якось не подумала, а скеровувати до Іраку всіх українських реформаторів може кому й хотілося, та висловити цю пропозицію привселюдно нікому не вистачило ні снаги, ні мужності. Як би там не було, однак довелося нашим миротворцям прямувати до Іраку і вже там несміливо пояснювати іракцям, що «ми не окупанти, ми ж на запрошення ООН приїхали».
Після такого кроку взаємна приязнь між нашими державами настільки розцвіла, що в української влади, котра і так не вельми поривається захищати честь своїх громадян, просто рука не піднялася робити Сполученим Штатам величезний скандал за загибель українського журналіста Тараса Процюка на іракських теренах...
