 |
раніше в українській і загалом слов’янській народній традиції не було звичаю прикрашати могили штучними пластмасовими квітами та вінками |
Християни східної традиції відзначили Пасху. А за нею прийдуть і дні поминання померлих на цвинтарях, які по-народному називаються «проводи», «гробки», «діди», а по-церковному «радониця».
В останні десятиліття вкоренилась мода на прикрашання могил штучними пластмасовими квітами та вінками та заміну їх на «проводи» новими.
Однак раніше в українській і загалом слов’янській народній традиції не було такого звичаю. Та й виробництва пластмас не існувало до ХХ століття.
Екологи наголошують на тому, що існуюча практика є шкідливою для атмосфери Землі. Спалення минулорічних штучних квітів забруднює повітря токсинами, закопувати їх немає сенсу, бо вони не гниють.
Етнографи зафіксували таку українську традицію прикрашання могил у ХІХ столітті: коли людина помирала, висаджували певні рослини, згідно з їхнім символічним значенням, а в поминальні дні приводили могили і ці зелені насадження до ладу. Деякі дослідники вважають, що жива рослина на могилі символізувала продовження життя душі померлого.
Українські кладовища завжди потопали в зелені, земля там була вкрита килимом із барвінку, який має здатність розростатися на всі боки та зберігає зелений колір листя навіть і взимку під снігом. Це наш український аналог вічнозеленого лавру, популярного у давніх греків.
Якщо не було можливості відвідати місце поховання людини, існував звичай садити дерево в пам’ять про неї. Наприклад, "дуб Шевченка" в місті Полтаві — перший в Україні живий пам’ятник Т. Г. Шевченкові, посаджений на спомин про перевезення тіла поета до України полтавською "Громадою" 6 (18) травня 1861 р. в час перепоховання поета біля Канева.
Крім того, є ще одна цікава поминальна традиція, описана Вірою Зайченко в книзі "Вишивка Чернігівщини". Після похорону на могильного хреста пов’язували вишитий рушник ("убрус"), а потім щороку заміняли його новим перед Великоднем або на "проводи". За часів СРСР цей звичай було призабуто, але нині він відроджується. Щоправда, тепер на Чернігівщині для цього використовують придбаного рушника або й просто білу смугу серпанку ("тюлю").
Імовірно, за язичницьких часів його в’язали прямо на намогильне дерево або кущ. Важко сказати, що саме символізував у цьому випадку рушник. Може, це була колись пожертва чи то богам, чи то душам померлих. А можливо, символ нової життєвої дороги померлого після смерті, адже на Чернігівщині хрест із рушником вкопували й на важливих перехрестях доріг — такий собі стародавній дорожній знак, помітний і вночі.
Зауважу також, що в давнину могили не накривали кам’яною плитою, не ставили гранітних пам’ятників. Гробниці князів Русі, каплиці-усипальниці козацької старшини та пам’ятники на могилах видатних суспільно-політичних осіб можна не враховувати, адже це не було загальнонародною практикою.
З точки зору екології це також важливо, адже, після спливу певного строку, необхідного для повного розкладання всіх органічних елементів (за цей час змінюється кілька поколінь нащадків померлих), кладовище могло бути використане повторно або саме собою перетворювалось на перелісок. Також ніколи не розташовували кладовища в зонах потенційного підтоплення річкою, а на узгір’ях.
А тепер про те, які рослини садять за традицією.
На могилах матерів, бабусь, заміжніх жінок сіяли пахучу траву материнку, садили липу. В українських народних піснях символом одруженої жінки є також яблуня, груша. На Херсонщині садили вишню, сіяли запашний васильок.
Найвідомішою з лип, посаджених на могилі матері, є вікова липа у Києво-Печерській лаврі (нині має статус пам’ятки природи), яку, за легендою, посадив православний святий ХІ століття Феодосій Печерський. Правда це чи ні, та легенда відображає язичницькі вірування слов’ян, для яких липа була священним деревом-символом якоїсь богині-матері й шанувалась нарівні з дубом.
На могилах чоловіків, дідів садили чоловічі дерева — дуб, ясен, клен.
Дуб є деревом-довгожителем з надзвичайно міцною, "залізною" деревиною. Він був символом слов’янського язичницького верховного бога Перуна — володаря вогню та блискавки, покровителя воїнів та ковалів. З деревини дуба будували й християнські храми. Тому його слід саджати на могилах старійшин роду, мудреців народу, видатних суспільно-політичних діячів та полководців.
На могилах вояків садили березу, яка в стародавній українській традиції вважалась чоловічим деревом, а не жіночим, як у росіян. Здійснений мною аналіз українських пісень та етнографічних звичаїв свідчить, що береза в нас була символом вояка. "Березою" називали хлопця — ватажка різдвяних колядників. Пізніше був запозичений від росіян угро-фінського походження образ берези як дівчини. Утім, ця тема потребує окремої статті.
На могилах тих, що загинули в бою за Україну, або на могилах українців діаспори, садили кущ калини як символ пролитої крові та символ України.
На могилах незаміжніх дівчат (одиноких бездітних жінок) сіяли барвінок, садили кущі любистку й калини. В українських піснях символом дівчини-сироти є тополя.
Калина в українців на сьогодні має багатозначну символіку, однак її значення в цьому випадку таке: це символ дівчини дітородного віку (яка вже мала місячні).
Любисток — це символ сексуальних відносин між чоловіком та жінкою, що можна зрозуміти як з його назви "любись-ток", так і з того, що його листя є афродізіаком. Висаджений на могилі дівчини, він символізував, мабуть, що вона так і не пізнала подружнього життя.
Барвінок був основою для весільного вінка нареченої, обрядових вінків під час багатьох свят, а в давнину — символ бога Сонця, що видно з його назви, адже на Стародавньому Сході бог Сонця мав ім’я Бар-Бар. У міфології слов’ян бог Сонця Дайбог (Дажбог) виступав у певні пори року в ролі нареченого й чоловіка. У деяких селах Західної України нареченому на весіллі також одягали вінок. Сіяння барвінку на могилі дівчини пояснювали так, що це їй "на вінок".
На могилах неодружених хлопців, чоловіків садили чоловічі дерева та, мабуть, також сіяли барвінок. Під час відвідин кладовища дівчата плели вінки і прикрашали ними могили неодружених хлопців. Вочевидь, головним компонентом прикраси був саме барвінок, який зривали тут же.
На могилах самогубців обох статей садили вербу. Етнограф Василь Скуратівський у книзі "Дідух: свята українського народу" писав про те, що батьки, забороняючи дітям купатися в холодній воді у квітні-травні, говорили про небезпеку й приказували: "Бо з людини верба виросте".
Як бачимо, українці мали цілу систему рослинних розпізнавальних знаків на могилах. Якщо людина знала символіку тієї чи іншої рослини, то біля невідомої могили вона могла з великою точністю відгадати, кого в ній поховано: чоловіка чи жінку, одруженого чи ні.
Звісно, це неповний перелік рослинних "намогильних пам’ятників". У кожному регіоні України, мабуть, були місцеві особливості. Вони на сьогодні є мало вивченими.
Думаю, що доцільно комбінувати декілька рослин, аби зашифрувати ними найбільш повно інформацію про людину. Давайте відроджувати екологічні традиції пращурів!
P.S. Основним джерелом інформації для статті була етнографічна праця «Звичаї нашого народу», автор — Олекса Воропай.