І все — через пандемію і карантин… Про особливості отакого, особливого, завершення сезону, відкладені прем’єри, спроби здолати фінансові проблеми, працю у посткарантині й не тільки — далі у розмові з генеральним директором Львівської Опери Василем Вовкуном. 

НАДТО ВЕЛИКА ПАУЗА

— Я поставив мету створити психологічно комфортну обстановку для наших працівників, — підкреслює Василь Володимирович. — Навіть написав зверенння до колективу, щоби вселити у колег надію, що після відпустки ми обов’язково запрацюємо. Загалом можу говорити зараз про три важливі чинники. Перший — збереження професійного рівня театру. На другому етапі карантину ми проводили репетиції групами артистам балету в класі і солістам-вокалістам разом із концертмейстерами. Другий  чинник — психологічний. Я або особисто розмовляю з нашими працівниками, або на сайті виставляю якісь меседжі — для того, щоби люди не втрачали оптимізму, бо час карантину для вокаліста, артиста балету чи музиканта — це є надто велика пауза… Заняття вдома не замінять занять у театрі, і я це дуже добре розумію. Навіть коли ми вийдемо на роботу після відпустки, потрібно буде час, щоби ввійти в свої береги, в свої професійні норми. І третій чинник — фінансовий. В кожному театрі потрібно платити за  світло,  воду,  пожежну охорону… Борги накопичуються. Зараз маємо борг 6 мільйонів 200 тисяч. Навіть якщо відкриється театр, то для того, щоби  покрити забаргованність,  нам знадобиться, очевидно, не один квартал. Ми були ініціаторами проведення онлайн-конференції з тодішньою  в.о. голови міністерства культури Світланою Фоменко за участю керівників усіх театрів, де вирішили звернутися до прем’єр-міністра України  з клопотанням про те, щоби ці борги взяла на себе держава. 

— Відповідь отримали?

— Наразі ні. Можливо, отримаємо тепер, коли вже призначений міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко. Ймовірно, доведеться ініціювати ще одну зустріч, бо питання залишається. Підрахували по минулорічних звітах, що до 1 серпня, до відпустки, якби не карантин, ми могли з заробити 22 мільйони  280 тисяч гривень. І за ці гроші ми покривали не тільки соціальні витрати, а й акумулювали кошти на прем’єри.

— Розкажіть про заплановані прем’єри театру?

— Ми їх відмінили, а це були міжнародні проєкти…. Зокрема,  оперу «Турандот Пуччіні за участю польської команди. Виставу перенесли на листопад. Сподіваємося, що прем’єра ця відбудеться, бо в театрі вже для неї шиють костюми, йде робота над сценографією. У вересні планували постановку опер Дмитра Бортнянського «Сокіл» і «Алкід», над якими мала працювати німецька команда, а за пультом мала би бути Оксана Линів. Перенесли постановку на вересень 2021 року. Залишився у нас тільки «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського — можливо, до Нового року ми це зробимо, але все залежатиме від того, коли закінчиться карантин. Також поновлюватимемо балет Андрія Петрова «Сотворення Світу» зі сценографічними полотнами нашого Євгена Лисика — цю постановку плануємо до 120-річчя театру. 

— …не відбудеться й Фестиваль оперного мистецтва імені Соломії Крушельницької?

— Так, на жаль, фестиваль скасований. Скасовані також наші гастролі — у Кіпрі та у Польщі. Але головним для нас залишається питання виходу з карантину. З огляду на ситуацію у Львові і Львівській області, звичайно ж, оптимізму мало, бо ми, на жаль, — лідери з числа нових виявлених інфікованих COVID-19. Ми навіть повністю не ввійшли у другий етап пом’якшення карантинних заходів…

— Ми колись з вами говорили про проєкт Львівської опери й Мирослава Скорика…

— Так. Ідеться про балет «Тіні забутих предків». Я написав лібрето, надіслав його Мирославу Михайловичу.

— Тепер, коли нема пана Скорика, чи відбудеться ця вистава?

— Є «Карпатський концерт» маестро, який — в основі цього балету. Можливо, ми самі зможемо скомпанувати з музики Мирослава Скорика музичне тло для вже створеного лібрето. Матиму зустріч із цього приводу з диригентом Юрієм Бервецьким, і ми спробуємо цю тему обговорити. Також говоритиму з балетмейстером Сергієм Наєнком. Тобто на порядку денному цей задум є.

«УЯВИВ СОБІ, ЩО САМ СИДЖУ У ЗАЛІ В РЕЖИМІ «ШАХМАТКИ»…

— Доволі часто спілкуюся з директорами театрів стосовно так званих карантинних і посткарантинних справ. І доволі часто чую від них, що у разі вимоги розсаджувати глядача у залі за принципом шахівниці, аби зберегти безпечну для здоров’я відстань, вони на це не погодяться. Що ви скажете з приводу цього?

— Звичайно, така розсадка є збитковою. Оперний театр — це завжди масові вистави, коли задіяні хор (65 осіб), оркестр (не менше 70 осіб), солісти, балет… Виходить, що у нас більше людей буде на сцені, ніж публіки у залі! Отже, якщо говорити про фінанси, то це будуть збитки. Якщо говорити про творчий бік, то для того, аби професійно тримати себе у формі, цей варіант, можливо, варто й розглянути. А для мене особисто дуже цікаво, як розпочне роботу Віденська опера, яка першою зробить апробацію у Європі і відкриття залів для глядача, і, власне, отієї «шахматки», про яку ви згадали. От тоді й побачимо, як воно працюватиме. Але, з другого боку, зверніть увагу на те, що відбувається у громадському транспорті? Дистанції ніхто не дотримується й у супермаркетах… Отож життя начебто налагоджується в тому розумінні, що психологічний стан людей ніби відкидає оцю обережність. Але геть нічого не боятися все ж не варто, бо життя людей — найцінніше. І це стосується і артистів на сцені, і глядача у залі.  Я от думаю над тим, як оркестр, приміром,  сідатиме «шахматкою».  Є проблеми і з солістами та мізансценами… Зрештою, я уявив собі, що сам сиджу у залі в режимі «шахматки»…

— І як відчуття?

— А відчуття таке, що я перебуваю у стані карантину. Не дай Бог туди, не дай Бог сюди… А як поводити себе у фойє? Мені здається, що за умови «шахматки» не відбудеться отого творчого катарсису… Один чи два рази можна спробувати, звичайно.

— А можливості виступів просто неба не розглядали?

— Розглядали. І навіть знайшли таке місце у Львові. Наразі не говоритиму, де саме. Нові форматі зустрічі з публікою шукаємо! Для нас це — дуже важливо!

«ОНЛАЙН-ФОРМАТ ДУЖЕ ШВИДКО ПУБЛІЦІ НАДОЇВ»

— Розкажіть про резонанс від відеоверсій вистав в Ютюб-каналах, бо зараз чи не всі театри вдаються до того, аби  не розгубити прихильників. 

— Ми на початках, коли тільки-но почали виходити в онлайн-форматі, дуже раділи. А потім зрозуміли, що він, отой онлайн-формат, дуже швидко публіці надоїв. Бо нема живого спілкування, живої емоції, нема енергетики, нема свята, а, власне, створення свята і є призначенням театру.

— Раніше Львівська опера  ще заробляла на екскурсіях театром. Як із тим справа?

— Ми в цьому сенсі прив’язані до музеїв. Розпочнуть роботу музеї — відновляться й екскурсії нашим Оперним.

— Наразі, напевно, й не працюватиме і ваш Музичний салон — Дзеркальна зала?

— Там розсадити гостей «шахматкою» простіше, бо крісла переносяться. Й готові до показу наші камерні вистави. Ми готові до будь-якого формату, що його запропонує уряд. Тому чекаємо, коли нам дозволять відчинити касу театру. Бо здоров’я людей (і глядача, і наших акторів) для мене — понад усе!

З ДОСВІДУ ПРАЦІ МІНІСТРОМ КУЛЬТУРИ

— Ви  маєте  досвід роботи очільника Мінкульту (2007—2010 рр.). Тому прошу дистанціюватися від Львівської Опери й перейти до питань загальноукраїнського рівня, зокрема, про призначення на посаду Олександра Ткаченка.

— У нас ніколи не було Міністерства культури та інформаційної політики. З мого досвіду перебування в азійських країнах, а особливо там, де — тоталітарні режими, там поєднання міністерства культури й інформації поєднано логічно. І, заходячи в міністерства тих країн, я часто бачив, як міністр не відривається від екрана телевізора, а перед ним були всі канали. На мою думку, в нашій країні таке поєднання не є добре, тому що, напевно, наш міністр більше займатимуться інформаційною політикою, ніж культурою. Колись у нас одному міністерстві поєднали спорт, молодь і культуру. І менше ніж через півроку довелося реорганізовувати міністерство. Оці застереження і ставлять переді мною багато питань. Чомусь у Польщі міністерство культури жодного разу не змінювало своєї назви й успішно працює.

— На вашу думку, на що насамперед мав би звернути уваги новопризначений міністр?

— Ми досі не маємо визначення, що таке «національний культурний продукт». От тому-то нас і кидає зліва направо, бо незрозуміло, де наші кордони. Національний культурний продукт, в тому числі, стоятиме на сторожі інформаційного простору.  Це дуже важливо. По-друге, виходячи тільки з цього закону, можна створити інший — про меценатство, що дуже потрібний зараз, і театрам — у тім числі. І третє дуже важливе — це те, що ми ніяк не можемо вийти з радянського формату, коли фінансування культури відбувалося за залишковим принципом. Тобто зарплату ми отримуємо, а щодо розвитку — то по нулях було завжди. Стрибок був зроблений за попереднього Президента, коли почали фінансування кіно. І ми відразу побачили результат.

— Але ж це не означає, що фінансування забезпечує якість…

— Звісно, ні! Але українське кіно є! Важливо, що почався творчий процес, який раніше чи пізніше вийде на результат. Так само маю констатувати, що, на жаль, у нас нема практики  представлення міністром програми, а її, міністра Ткаченка, хотілося би почути. Бо попередній міністр, Володимир Бородянський, принаймні зібрав директорів різних установ і оголосив свою програму…

— Не менш важливо, напевно, спромогтися Ткаченку набрати професійну команду…

— Це правда, бо тільки здається, що фахівців у галузі культури багато.

«ТЕАТР, ЯК ЦЕРКВА, СТАНЕ ПОТРЕБОЮ, ШВИДКОЮ ПСИХОЛОГІЧНОЮ ДОПОМОГОЮ»

— З огляду на ситуацію з СОVID-19, навчальний рік розпочнеться дистанційно. І триватиме це невідомо скільки — швидше, за все, до листопада. А це означає, що й театри не відчинять дверей для публіки. Не маєте побоювання, що у разі такої ситуації у людей просто зникне бажання прийти до театру, музею, концертного залу  і так далі, бо відвикли? Зрештою, мистецько-культурні заходи й установи не є в першому ряді потреб. На жаль…

—  Ми говорили у театрі про те, що після закінчення карантину аншлагів (а ми останнім часом працювали на аншлагах) у нас не буде. Але, на мою думку, театр, як церква, стане потребою, швидкою психологічною допомогою тому, що відбувається у житті. Зрештою, були випадки, коли театр з різних причин призупиняв роботу. Але ж не щез! Театр був і буде потребою людини підзарядитися — в енергетичному, психологічному, душевному плані.