 |
Десь на середині свого виступу, який спричинив ефект вибуху бомби і в якому аналітики з питань Росії вишукують ознаки політичного майбутнього президента Росії Володимира Путіна, він влаштував собі невеликий момент перемоги.
Путін почав вихваляти свої досягнення в стабілізації країни після хаосу 1990-х: «Відновили єдність країни, поклали край ситуації, коли деякі державні владні функції були узурповані фактично олігархічними кланами, Росія повернулася в міжнародну політику як країна, з думкою якої не можна не рахуватися».
І подав невеликий, але важливий сигнал, що може означати істотну зміну російської політики.
«Дійсно, вважаю, що настав час внести в Основний закон країни деякі зміни, які прямо гарантують пріоритет Конституції Росії в нашому правовому просторі», – він.
«Вимоги міжнародного законодавства і договорів, а також рішення міжнародних органів, – сказав Путін, – можуть діяти на території Росії лише в тій частині, в якій вони не тягнуть обмеження прав і свобод людини, не суперечать нашій Конституції».
Для аналітиків, які уважно стежать за Росією, це схоже на ще один крок Кремля геть від системи міжнародного права і норм, що діють із часів по Другій світовій війні.
І він був зроблений після інших кроків Кремля з метою вивести Росію з наявних глобальних структур, що змусили давнього кремлівського чиновника написати минулого року, що на Росію чекає «сто (двісті? триста?) років геополітичної самотності».
Зсув до автаркії?
Зсув у бік автаркії – цей політологічний термін означає систему, що не залежить від зовнішньої торгівлі чи допомоги – саме так називає це низка російських спостерігачів.
«Відчувається автаркічна складова, – у коментарі відомий політолог Дмитро Орєшкін. – Зрозуміло, що інвестиції ззовні не прийдуть, доведеться брати їх ізсередини держави».
«Міняється все те, що стосується подальшого поглиблення суверенізації країни, аж до її ізоляції від світу і націоналізації еліти», – аналітик Московського центру Карнегі Андрій Колесников після виступу Путіна.
Кремль роками дає знати своє роздратування через довгу низку справ, які Росія вела і програвала в Європейському суді з прав людини. Вже кілька років поспіль Росія має найбільшу кількість винесених там вироків проти неї, статистика суду.
Правозахисники зазначають, що такі високі числа віддзеркалюють давні проблеми в російських судах – але Путін і дехто з його союзників-російських націоналістів стверджує, що це порушення суверенітету Росії.
Такі настрої помітно зросли після анексії Росією українського Кримського півострова 2014 року – це захоплення відкинула Організація Об’єднаних Націй і переважна більшість її країн-членів. Західні держави, включно зі США, а також країни Європейського союзу й інші покарали Росію економічними санкціями, її членство в Раді Європи фактично припинили.
І 2015 року російський парламент ухвалив, а президент Путін підписав закон, що надав владі країни право ігнорувати рішення міжнародних судів.
Але, як звертали тоді увагу російські експерти, цей закон порушив Конституцію Росії, яка в чинному вигляді гарантує примат міжнародних договорів над законодавством країни.
І вже нині, 16 січня, наступного дня після своєї промови, Путін повторив критику Страсбурзького суду, стверджуючи, ніби той іноді «ухвалює вочевидь неправові рішення».
2016 року, наступного після ухвалення згаданого російського закону, Міжнародний кримінальний суд встановив, що нинішня гібридна агресія Москви є міжнародним збройним конфліктом між Росією і Україною. Це рішення стало, по суті, юридичним встановленням того факту, що російська держава, всупереч запереченням Москви, є стороною й учасницею війни.
Росія, яка підписала, але так і не ратифікувала статут цього суду, після того рішення остаточно вийшла з-під його юрисдикції. Але Путін усе одно відповів на той висновок, відкинувши його і заявивши, що Москва не має наміру будь-коли повертатися до участі в роботі суду.
Серед інших міжнародних судових органів, які виносили рішення проти Росії, був, наприклад, Стокгольмський арбітраж, який наказав російському газовому монополістові «Газпрому», контрольованому державою, виплатити Україні майже 3 мільярди доларів. А Постійний арбітражний суд у Гаазі наказав Росії виплатити 50 мільярдів доларів колишнім акціонерам приватної нафтової компанії «Юкос», яку знищила і поглинула державна компанія «Роснєфть».
Георгій Сатаров, керівник московського дослідницького центру «Індем», в одному інтерв’ю саркастично на аргумент про те, що рішення російських судів мають примат над міжнародним правом.
«Як будь-хто може оскаржувати рішення наших судів із важливих для нас питань? Це неприпустимо! Це, звичайно ж, збільшення автаркії, – сказав він газеті «Новиє ізвестія». – Ми самі знаємо, що нам робити. Не треба нас учити. Наші паскудства – це наші паскудства. І вас вони не стосуються».
Путін навіть після анексії Криму намагався наголошувати на інтеграції Росії в світову спільноту, заявивши групі російських та іноземних дослідників і політологів, що Москва віддана інтеграції з зовнішнім світом.
«Ми не маємо наміру від (світу) закриватися і обирати якийсь шлях закритого розвитку, шлях автаркії, завжди готові до діалогу, в тому числі й щодо нормалізації економічних відносин, і політичних теж, – він у жовтні 2014 року. – Розраховуємо тут на прагматичний підхід і позиції провідних бізнес-кіл провідних країн світу».
Економічні труднощі
А тим часом дискусія триває не тільки щодо політичної ізоляції, а й щодо відокремленої економіки.
Від часу запровадження західних санкцій російські планувальники намагалися знайти спосіб захистити свою країну в разі, якщо вона мимоволі опиниться відрізаною від світових фінансових інституцій.
Санкції за Крим призвели до того, що великим російським банкам був заблокований доступ до західних кредитних ринків, коли вони намагалися рефінансувати свої борги. Кремль втрутився на захист кількох із них, зокрема, видавши кредити під низькі відсотки.
Дехто з законодавців у США навіть закликав ухвалити закон, що відрізав би Росію від загальносвітової системи банківських операцій, відомої як SWIFT. У відповідь Росія взялася за створення своєї власної паралельної системи.
Російські бюджетні планувальники і Центральний банк зробили свою країну однією з найміцніших із погляду бюджету, валютних резервів і консервативної економічної політики. Але загалом російська економіка зазнає дедалі більших труднощів і проблем, зокрема через скорочення і постаріння населення.
Дмитро Орєшкін у коментарі газеті «Новиє ізвестія» розкритикував позицію Кремля, порівнявши її з «новою економічною політикою», або НЕПом, 1920-х років, яка намагалася відбудувати радянську економіку після заворушень більшовицької революції і громадянської війни.
«Щоб брати інвестиції зсередини країни, доведеться додруковувати грошики, – каже він. – А щоб ці грошики не втікали за кордон, конвертувавшись у валюту чи золото, мабуть, доведеться, як це було зроблено на схилку НЕПу, обмежити можливість обміну рублів на іноземні валюти».
Орєшкін також вважає, що саме для цього Кремль і вирішив замінити прем’єр-міністра Дмитра Медведєва на Михайла Мішустіна, керівника російської Федеральної податкової служби.
«Саме для такої мети підхожа така людина, як Мішустін, який керував митницею, який керував вилученням податків і має досвід створення таких структур і утримання їх під суворим контролем», – каже Орєшкін.
Дискусії про ізоляцію Росії не нові. У грудні Сергій Караганов, пов’язаний із Кремлем аналітик і колишній політичний радник, до «вибіркової автаркії з ударним розвитком низки визначальних науково-технічних галузей».
І ці дискусії ведуть не тільки політологи і сторонні спостерігачі.
2018 року Владислав Сурков, впливовий давній радник Кремля, про нову ізоляцію Росії у статті в журналі «Росія в глобальній політиці», що видається в Росії з метою створювати її позитивний образ у світі. Стаття називається «Самотність мішанця» (рос. «Одиночество полукровки»).
«Росія, без сумніву, буде торгувати, залучати інвестиції, обмінюватися знаннями, воювати (адже війна – теж спосіб спілкування), брати участь у колабораціях, бути членом організацій, конкурувати і співпрацювати, викликати страх і ненависть, цікавість, симпатію, захват, – написав Сурков. – Тільки вже без хибних цілей і самозаперечення».
«Самотність не означає повної ізоляції», – написав він, але додав, що відкритість Росії в майбутньому не буде безмежною.
Після розриву з Заходом 2014 року через інтервенцію Росії в Україні, написав Сурков, на Москву чекає «сто (двісті? триста?) років геополітичної самотності».