|
Коли я почув від знайомого: «...це перший серіал в якому нема жодного тупого понта», – я зрозумів, що це я подивлюся. І подивився – дві ночі недосипання і двадцятишестисерійний серіал було проковтнуто й перетравлено. Враження після перегляду склалося схоже на враження від Євангеліону, але усе ж таки у Євангеліоні дуже багато, що не моє, сильне але не моє, а «Планети» ближчі та зрозуміліші. Певно, тому що мені легше уявити себе космічним сміттярем, аніж підлітком що керує величезним... скажімо так біороботом. Та й узагалі дуже багато знайомого, ба навіть до певної міри ностальгічного в цьому серіалі. Я належу до того покоління чиї перші читацькі захоплення належали пригодницькій класиці та науковій фантастиці. Фентезі, бойовики та «круті» детективи – їх хвиля накотилася на мене пізніше, коли я став розбірливішим та вимогливішим, а в золоті часи літературної всеїдності поживою мені були твори Азімова, Саймака, Хайнлайна, Бєляєва, Буличова і ще багатьох, багатьох, багатьох... були ж часи, з 7-8 книжок, що я набирав в бібліотеці (в середньому 2 рази на тиждень) десь третину складали «Збірники американської фантастики» і т. п. І хоч це захоплення справа вже досить давнього минулого, але безслідно воно не пройшло. Часом почуєш слова «скафандр» чи «орбітальна станція» і сколихнеться щось в душі, почнуть в голові блукати якісь неясні, але такі знайомі образи...
А тепер про сам аніме серіал. Перш за все, це справжня наукова фантастика. Так-так, хоч власне наукова та фантастична частини ΠΛΑΝΗΤΕΣ ніскілечки не виходять за межі відведеної їм скромної ролі антуражу, але принаймні з цим справляються чудово. Звісно є кілька моментів, які можна покритикувати, але, по перше, авторам можна подякувати вже за саму відсутність бластерів, антиматерії, лайтсабрів, андроїдів, нуль-телепортів та інших штампованих казковостей, а, по-друге, у цьому аніме є така потрібна для усіх фантастичних творів атмосфера абсолютної реальності. Тим більше, що реальність-то вийшла дуже знайома: 2075 рік, людство вже досить давно (десь так з два покоління) та міцно освоює космос, орбітальні станції, міста на Місяці, регулярні польоти на Марс, запланована експедиція на Юпітер, космос як вимріяне випускниками університетів місце роботи... Ех, ностальгія, «...и на пыльных тропинках далёких планет, останутся наши следы...». Хоча ні, тут не те – це не фантастика першої половини ХХ ст., тут не про першопрохідців, не про те, як досягають, а про те як освоюють: «...наши корабли бороздят...», – ну ви зрозуміли 50-60 роки. Люди вже не виходять в космос – вони там живуть. Тут не пригоди, а щоденна робота. Можливо, не дуже цікава, але корисна, на благо людства, та й «в житті завжди знайдеться місце подвигу», чи не так?
Те, що я описую, нагадує виробничий роман, яких чимало наклепали радянські фантасти? Можливо, так би воно й було, але фільм зроблено в Японії три роки тому. І як нема вже країни, що звалася СРСР, так нема вже й того світобачення, в якому творилася стара добра НФ. Справа не в тому, що події в такому антуражі відбуваються років на 50-70 пізніше аніж їх датували в художній літературі середини минулого століття. Справа в іншому – та стара НФ не лише намагалася створити відчуття реальності фантастичного, це відчуття, ця реальність викликали ейфорію.
– Ми на Місяці живемо!
– Класно!!!
– На Марс літаємо!
– Круто!!!
– І на Венеру!
– І на Венеру... ого!!!
– Навіть до Юпітера скоро доберемося!
– Доберемося, точно доберемося!..
Часи змінилися, ейфорія пройшла. І тепер цікавлять запитання не як та коли, а чому, навіщо, та скільки це буде коштувати. Раніше космічна буденність була романтичною, тепер буденність – вона й у космосі така сама. Так, в ΠΛΑΝΗΤΕΣ люди вийшли в космос, але от на Юпітері є Гелій-3 і важкий водень – і туди летять, а на Венері нема – і про значно ближчу до нас планету навіть не згадують. А на Землі... на Землі є багаті й бідні держави, розвинуті та не дуже, й у ті, які не дуже, час од часу заходять миротворці, і ще там трапляються громадянські війни, іноді до того як туди приходять миротворці, іноді після... Дуже знайома картина виходить, тільки знайома вона по читаним в дитинстві книжкам, а з новин.
Дивлячись на ΠΛΑΝΗΤΕΣ, я у котрий раз переконуюся, що феномен, породжений Великими географічними відкриттями та підтриманий загарбанням колоній, феномен, що супроводжував європейську цивілізацію понад чотириста років, вмер. Епоха відкриття нових земель скінчилася. Люди вже не хочуть відкриттів, жага нового простору непомітно вивітрилася з масової свідомості, але інші бажання збереглися – люди хочуть успіху, багатства, влади і любові. Першопрохідці та першовідкривачі пішли, але люди лишилися. От про це і є ΠΛΑΝΗΤΕΣ: про людей, їхні бажання та проблеми.
|
