Фурісоде – святкове
кімоно дівчини |
Повсякденне кімоно
заміжньої жінки |
Коли я вдягаю кімоно, то витрачаю на це, принаймні, годину, навіть після уроків, які тривали 9 місяців. Кожен із трьох шарів вбрання треба правильно розправити, а візерунковий пояс – зав’язати за спиною у складний вузол.
Люди по всьому світі захоплюються національним японським костюмом, його вишуканим дизайном та обі – широким елегантним поясом. Поп-зірка Мадонна є великою шанувальницею кімоно. Але для багатьох японців воно є пережитком минулого. Нове шовкове кімоно може коштувати тисячі доларів, а на те, щоб опанувати мистецтво його носіння, знадобиться кілька місяців, а то й років.
Два місяці я витратила на те, щоб навчитись правильно вдягати нижню частину вбрання, яку обертають навколо тіла – сорочку з тонкого шовку, завдовжки до підлоги. Усі зморшки на ній потрібно розправити, щоб вони їх не було помітно під наступними шарами вбрання.
Найперше кімоно, (слово означає „щось, щоб одягти”) з’явилося у 8ст. Свій зовнішній вигляд ці строї запозичили у традиційного китайського вбрання тих часів. Саме вони переважали у гардеробі японських жінок та чоловіків протягом сторіч і з плином років перетворилися на кімоно та обі, які носять нині. Але наприкінці 19-го сторіччя, в епоху Реставрації Мейдзі, коли імператор Мацухіто відкрив для Заходу свою економічно та культурно ізольовану до того країну, кімоно почало зникати. Уряд та вельможі, наслідуючи імператора, почали носити західний одяг. На початку ІІ Світової війни кімоно можна було побачити лише під час урочистостей та зрідка – на вулиці.
Однак останніми роками жінки різного віку знову зацікавились кімоно. Після десятиліть захоплення західною музикою, літературою, кіно та предметами розкошів, японці почали пишатися власними традиціями та культурою, починаючи від сучасного кінематографу та мистецтва до концертів барабанщиків тайко в Кабукі, традиційному японському театрі.
У моєму бажанні носити кімоно теж відіграла певну роль національна гордість: я хотіла продемонструвати своє коріння. Я народилась у Японії 34 роки тому, але виросла у США й вийшла заміж за американця. Роками я жила між двох культур, не справжня західна жінка, і не справжня японка. Але коли 2003-го року я переїхала жити й працювати до Токіо, то почала інакше ставитись до свого походження та промовистого вбрання моєї Батьківщини.
Деякі мої подруги вдягають кімоно на урочисті вечері та “на вихід у люди” в Японії, а також у ділових і туристичних подорожах закордоном. „Так на тебе звертають набагато більше уваги та й обслуговування значно кращає,” – каже моя 43-річна подруга Норіко.
Звичайне бавовняне кімоно, літнє вбрання під назвою юката, теж набуло надзвичайної популярності (воно одношарове, і його легше вдягати, ніж важке шовкове зимове кімоно). Навіть модні дизайнери, такі як Анна Суі та Дзюнко Косіно приєднались до цього сплеску і створюють сучасні юката.
Ця модна хвиля спонукала до появи у продажу оновлених щоденних і святкових кімоно, що були у вжитку. Його підтримує й колишня фабрика готових кімоно „Токіо Ямакі Ко.”, яка відкрила по всій країні мережу крамниць під назвою Тансу-я, де продають оновлені кімоно по ціні від 30 до 1000 доларів.
Зазвичай кімоно робили персонально, жінка сама обирала тканину, з якої його й шили. Найкращі кімоно майже завжди передавались донці від матері в якості посагу, і вбрання вже підганяли по фігурі. Це й досі поширена традиція.
Тепер пошиття нового кімоно та обі коштуватиме від 500 до 10 000 доларів. Оплата робота кравчині складатиме 300–600 доларів, з яких приблизно 100 піде на обі. З метою зменшити вартість пошиття, деякі крамниці перенесли швейні цехи до Китаю та В’єтнаму. Решта ж грошей піде на тканину, ціна якої дуже залежить від якості та складності малюнку.
У широкому продажу готові вовняні чи синтетичні кімоно коштують менше, ніж 100 доларів. Юката у крамниці готового одягу можна придбати за 30-200 доларів.
До початку занять я купила вживане зимове кімоно, що зветься авасе. Я обрала однотонне шовкове вбрання золотого кольору, а до пари взяла чорне обі з кольоровими гаптованими квітами та птахами. Кімоно та пояс коштували по 300 доларів (потім я дізналась, що обі я купила мало не задурно, такі якісні гаптовані вручну пояси зустрічаються рідко).
Є цілий перелік правил щодо прийнятних кольорів, тканин та малюнку відповідно події, сезону та віку. Наприклад, юката носять лише влітку, а восени, взимку та навесні одягають авасе. Молоді панянки носять яскраві кольори, заміжнім та старшим жінкам годяться більш спокійні відтінки. Навіть вигляд рукавів залежить від сімейного статусу.
Зазвичай, на тканині для урочистого вбрання присутній один великий малюнок, наприклад, зимовий гірський пейзаж на рукавах та нижній частині кімоно спереду й іззаду (однотонні та візерункові тканини використовують для щоденних кімоно). Обі, довжина якого може сягати чотирьох метрів, огортають навколо талії та зав’язують за спиною у великий вузол, що називається „барабан”. Є багато цікавих способів зав’язувати обі, але ними користуються незаміжні жінки.
Більшість прихильників традицій наполягає на неухильному дотриманні певних правил, як от довжина, кількість шарів чи спосіб зав'язування вузла обі. Але все більше людей, що носять кімоно сьогодні (а їх кількість невпинно зростає) вважають, що жінці варто носити кімоно, як їй заманеться, навіть в парі зі шпильками замість традиційних японських сандалів дзора.
Подруга порадила мені Тосі Мородзумі, не надто дорогого інструктора. Ця 58-річна вчителька останні 30 років сама часто носить кімоно. Вона дотримується певних загальних правил, однак винайшла кілька способів спростити цей процес.
Щоб забезпечити належну увагу пані Мородзумі дає лише особисті уроки, які коштують 40 доларів за двогодинне заняття. Я брала уроки 2-3 рази на місяць, але пані Мородзумі каже, що її учні опановують курс за чотири з гаком місяці, якщо беруть уроки щотижня і тренуються вдома.
Повний комплект кімоно складається з трьох вбрань: нижнього (зазвичай сорочки та білизни), наґадзюбану – шовкової сорочки, що її вдягають на спідню білизну – та верхньої сорочки. Але під та над ними – дев’ять шнурків та поясів, кожен з яких має бути зав’язаний на певній частині тулуба спеціальними вузлами. Для того, щоб зручно почуватись та не опинитись оголеним, усі 12 елементів вбрання потрібно вдягати правильно.
Головне завдання білизни – приховати вигини тіла. На відміну від багатьох суконь, кімоно має на меті відвернути увагу від жіночих форм, замість того, щоб привертати її. Стрункі жінки ховають талію, пишні дами мають зробити пласкими груди, або загортаючись у тканину, або за допомоги спеціального бюстгальтеру для кімоно.
Після цього потрібно опанувати вміння надання форми жорсткому комірцю наґадзюбану, над яким викладається кімоно. Він визначає, як кімоно виглядатиме ззаду. „Якщо комірець надто прилягатиме до шиї, це буде несмаком, а якщо занизько його спустити, скидатимешся на хостес з бару в Ґінзі,” – повчала мене пані Мородзумі, коли я тренувалась у вкладанні комірця наґадзюбану, щоб лежав десь за чотири сантиметри нижче початку шиї. Передня частина комірця повинна лежати навхрест і закривати якомога більше шкіри, як і годиться скромній пані.
Найважче було впоратися з обі, який потрібно зав’язувати за спиною, зазираючи у дзеркало через плече. Як правило, ззаду обі зав’язуть у вузол-барабан. Звичайний такий вузол – тайко – повинен бути схожим на прямокутник, верхній і нижній сторони якого ідеально рівнобіжні підлозі. Він не повинен бути завеликим (“неохайно”, коментує пані Мородзумі) чи зібганим (“буде ніяково”). Я зав’язала його якомога вище на спині, прямо під лопатками, бо саме ця позиція вважається найбільш вишуканою.
Також пані Мородзумі навчила мене хитрощам, які допомагають почуватися в кімоно зручно і бути впевненою, що воно не спаде під час ходи (а цього я боялась найбільше, хоча кімоно не падає одразу, воно сповзає поступово). Найбільш важливим є пояс, який тримає кімоно вкупі – під обі, і найкраще його зав’язувати прямо над тазовими кістками. Так він міцно триматиметься і не надто заважатиме. І — важлива хитрість — як ходити до вбиральні: підібрати по черзі зовнішній шар і наґадзюбан, притиснути до грудей, а потім обгорнути їх нижнім шаром – сорочкою – щоб вона їх тримала.
Наприкінці травня, коли сезон авасе майже добіг кінця, пані Мородзумі нарешті дозволила мені вдягнутися самій та вийти на публіку. Мій чоловік, Патрік, замовив столик у нашому улюбленому японському ресторані на сьому вечора суботи. Я почала одягатися опів на шосту, уважно оглядаючи себе у дзеркало на кожному кроці. Мені довелось кілька разів перев’язувати обі, поки я не впевнилась, що вузол зав'язано досконало.
Я вдяглась, і ми викликали таксі. Я обережно залізла в авто, спочатку присівши на сидіння, а потім вже забрала всередину ноги. Всі 25 хвилин подорожі я сиділа на краєчку сидіння не спираючись, щоб не зіпсувати форму вузла обі на спині.
Пані Мородзумі сказала, що якщо я вбрана добре, всі робитимуть мені компліменти. Якщо я щось зробила не так, ніхто й слова не зронить.
Я затамувала подих, коли ми увійшли до ресторану, висококласного закладу, де готують темпуру, в будівлі старовинного готелю східної частини Токіо. Шеф-кухар уважно подивився на мене, сказав: „Ви так гарно носите кімоно,” і поквапився геть. Чоловік посміхнувся мені, а я зітхнула з полегшенням.
Як носити кімоно:
- Стійте прямо, тримайте ноги разом. Немає нічого гіршого, ніж жінка в кімоно у невідповідній позі.
- Коли ходитимете, робіть маленькі кроки, носки мають дивитися один на одного. Через великі кроки буде видно нижню сорочку.
- Завжди сидіть на краєчку стільця. Якщо спиратися на спинку, то найгарнішу частину вузла обі буде зіпсовано.
- Коли щось братимете рукою, притримуйте рукав, щоб він не потрапив у їжу чи напої.
- Носіть з собою хустинку, тоді вам завжди буде на що присісти або чим накрити коліна. Плями на кімоно може виявитись складно і дорого виводити.
|