This version of the page http://pl.com.ua/tort-i-dinamo/ (91.208.115.68) stored by archive.org.ua. It represents a snapshot of the page as of 2019-09-14. The original page over time could change.
Торт і «Динамо»
Журнал Новини Блоги Відео
Підписка на журнал

Торт і «Динамо»

Tweet

У дитинстві про Київ я не знав нічогісінько. Нє, я, канєшно, знав, що це столиця Української радянської соціалістичної республіки і всьо такоє. В шестирічному віці я застав бурне святкування 1500-ї круглої річниці його заснування. Тоді я дізнався про Кия з братами Щеком і Хоривом і сестрою їхньою Либідь, ну і, соотвєтствєнно, всі київські топоніми, названі на їхню честь. А ще я, коли був влітку на канікулах у бабусі, то в сільській бібліотеці взяв якусь тіпа пригодницьку книжку про князя Кия, там були ще гуни во главє з Аттілою і даже готи на чолі з Германаріхом. Такий псевдоісторичний бойовичок для молодшого шкільного віку, але інтересно.

Десь у 80-х нас возили в Київ на екскурсію – все як положено: Андріївська церква, одноіменний узвіз, Софія, Лавра з музеєм мініатюр, Золоті ворота (ще без пам’ятника київському торту). Ну і метро. Ми катались туди-сюди, поки нас класна керівничка не стягнула з ескалатора силою. Помню ще чергу за «Вечірнім Києвом», якого мені в результаті не вистачило, і згаданим вище тортом, який я все-таки купив і привіз додому. Смакота неймовірна.
Але саме основне – в Києві було «Динамо». В совєтській Україні було багато футбольних клубів. За 30 км в Івано-Франківську – «Прикарпаття», а у Львові за 120 – СКА «Карпати», та й в рідному райцентрі була своя команда. Правда, фанатську базу її становили хіба що мєсні мужички, які під приводом походу на футбол отримували можливість вдалі від своїх благовірних, але моментами дуже строгих дружин поупотрєблять спиртні напитки різної крєпості на лавочках біля футбольного поля. В програму розваг входило також вживання нецензурної лексики на адресу бригади арбітрів, гравців команди суперника та і, чого гріха таїти, своїх рідних футболістів, більша частина з яких до кінця матчу ставали «каліками кривоногими» і посилались у всім ізвєсному напрямку (особливо в случаї програшу).
Але нам, малолєтнім пацанам, ці мєсні разборки були неінтересні (ну развє шо в плані збагачення словникового запасу). Нам треба було шось покручє і на менше, ніж чемпіонат совєтского союза, ми були несогласні. Команд у чемпіонаті було багато, майже кожна республіка була представлена (крім Киргизії і Туркменії). Хто зараз вспомнить, як називався клуб з Казахстану чи Молдови? А Азербайджану? (Це вам домашнєє заданіє).
В Україні клубів було більше. «Дніпро», «Металіст» чи «Шахтьор», звичайно, моментами блісталі, навіть «Зоря» із тоді ще Ворошиловграда вигравала золоті медалі, а львівські «Карпати» – кубок ссср, але всій московській гєгємонії в совєтском футболє по силам було протистояти лише киянам. Вони одні могли перемагати «Спартак», ЦСКА, «Торпєдо», «Локомотів», московське «Дінамо» і прімкнувший к нім лєнінградський «Зєніт».
По малолєтству я не застав періоду тренерства Маслова і Лобановського, коли за 10 років «Динамо» виграло 5 чемпіонатів, а на додачу Кубок володарів кубків і Суперкубок, але наслухався захоплюючих розповідей про це від свого дядька. Вуйко Іван був простим шофером БєлАЗА на сірчаному кар’єрі, але багато читав, виписував купу газет і журналів, ну і, канєшно, був великим шанувальником футболу в цілому і «Динамо» в частності.
Запалившись його енергією, я рішив тоже вболівать за «Динамо». Врємя для початку фанатської дєятєльності я вибрав досить неудачне: в 1983 році кияни зайняли 7-ме місце, а наступний чемпіонат завершили взагалі на 10-й позиції. Але я сумлінно записував всі результати в товстий зошит в клітинку, який мені купив двоюрідний брат Славік (син вуйка Івана, тобто аналогічно лютий фанат «Динамо»), і терпляче чекав, коли кияни їх всіх там здєлають. І у 1985-му «Динамо» стало чемпіоном, а наступного року знову виграло Кубок кубків. Потім знову чемпіонство і півфінал Кубка чемпіонів. Коли вони програли португальському «Порту», я ридав, як мала дитина. В принципі, я й був мала дитина, 9 років всьо-таки, але тим не менше. Тато ледь мене заспокоїв.
Наша дворова команда через вирізані жилєткою картонні трафарети малювала масляною фарбою номери на футболках, вибираючи собі кумира зі складу «Динамо». І що фантастично – ніхто не відмовлявся бути Дем’яненком чи Безсоновим, бо захисники і півзахисники киян були для нас не меншими зірками, ніж форварди Бєланов, Заваров чи Блохін.
Отримання Україною незалежності співпало з певною втратою інтересу до футболу. В нашому чемпіонаті тоді ще не було такої напруги і непримиримих протистоянь на кшталт «Динамо» – «Спартак». Ну або як зараз з «Шахтьором». У перші студентські роки мене теж цікавили трохи інші речі (ну ви понімаєте, да?). Єдиним проблєском був матч з тим же «Спартаком» 1994 року, коли в Києві динамівці після провального першого тайму вирвали перемогу. Наш гуртожиток гудів цілу ніч, зрештою, як напевно і весь Львів, і вся Україна. Можна програти кому завгодно, хоч калуському «Хіміку», але програти «Спартаку» в Києві – неприпустимо. Потім був скандал з шубами, через який «Динамо» виключили з єврокубків, і бажання дивитись футбол пропало взагалі.
А тоді в Україну повернувся Лобановський. Биті були і великий «Реал», і ужасна «Барселона», і лондонський «Арсенал». І тільки через прикру невдачу в двобої з «Баварією» (як казав сам Валерій Васильович, таких в його кар’єрі було тільки дві) динамівці втратили шанс потрапити у фінал Ліги чемпіонів. У тому, що вони перемогли б «Манчестер Юнайтед», ми всі впевнені на 100%.
Дякуючи «Укрзалізниці» і студентському квитку, я був на всіх домашніх матчах єврокубків. І обов’язково купував торт, який ми, вічно голодні студенти, з’їдали в поїзді по дорозі до Львова, запиваючи його якимось дешевим «коньяком».
Тепер київський торт, як то кажуть, уже «не торт». Якось спробував – не той смак вопше. А може, просто в дитинстві все інакше смакувало. Зараз згадую про нього, тільки коли проходжу біля Золотих воріт і дивлюсь на дивну скульптуру князя Ярослава Мудрого. Купувати мені його не хочеться.
Київське «Динамо» теж не те. Але, на відміну від торта, я купую квитки й продовжую ходити на матчі, хоч не так часто, як хотілося б, і тихо сподіваюсь повторення успіхів минулих років. Така вже наша вболівальницька доля.
Піду, мабуть, передивлюся матч зі «Спартаком».

Автор: Мыкола Воськало

Иллюстрация: Валерия Никифорова

Подписывайтесь на канал «Публичные люди» в Telegram

№6 2018динамоКиевлобановскийтортфутболэкскурсия


  • Публикации по теме

    Новости от партнеров

    Оставить комментарий Скасувати відповідь

    Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *