Леся Пискун
Юридична служба ТОВ «Консорис», м. Київ
Опубліковано: "Жіночий лікар". 2017; №5(73): С. 55–56.
Кожна людина має невід’ємне право на життя. Обов’язок держави — захищати життя людини (ст. 27 Конституції України). Дана норма делегується з низки міжнародних правових актів, наприклад, Загальна декларація прав людини, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Конвенція про права дитини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадські і політичні права тощо.
Проаналізувавши чинне законодавство України, можна дійти висновку, що факт народження є юридичним моментом, таким чином, у державі визнано право на життя людини саме від цього моменту.
Дане підтверджується положенням, що міститься в ч.1 ст. 6 Закону України «Про охорону дитинства», а саме: кожна дитина має право на життя від моменту визначення її живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я.
Втім, з точки зору медицини та природничих наук, у цілому, факт життя людини визнається задовго до народження — від моменту зачаття (злиття ядер чоловічої і жіночої статевих клітин).
Саме на цьому етапі в законодавстві виникає певна колізія, адже відповідно до статей 24–26 Цивільного кодексу України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. Здатність мати цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов’язки.
Тут слід звернути увагу на Книгу шосту «Спадкове право» Цивільного кодексу України, а саме: Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини (ст. 1222); ст. 1261 — у першу чергу, право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Роз’яснення даного положення міститься в Сімейному кодексі України: права та обов’язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану.
Визначення походження дитини від матері та батька, які перебувають у шлюбі між собою:
1. Дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя.
Походження дитини від подружжя визначається на підставі Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров’я про народження дружиною дитини.
2. Дитина, народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним, походить від подружжя (ст. 121, 122).
У ст. 125 міститься визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою:
1. Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров’я про народження нею дитини.
2. Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається:
1) за заявою матері та батька дитини;
2) за рішенням суду.
На додачу до цього на законодавчому рівні здійснюється охорона права ненародженої дитини на виховання в повноцінній сім’ї та право на утримання (жінки вагітної цією дитиною) (ч. 2 ст. 110, ст. 111, ст. 84 Сімейного кодексу України).
Разом з тим, згідно з ч. 6 ст. 218 Цивільного кодексу передбачена можливість штучного переривання вагітності, якщо вона не перевищує дванадцяти тижнів, за бажанням жінки.
У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до двадцяти двох тижнів.
Дане положення має також відображення в ст. 50 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», а саме: операція штучного переривання вагітності (аборт) може бути проведена за бажанням жінки у закладах охорони здоров’я при вагітності строком не більше 12 тижнів. У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до двадцяти двох тижнів.
Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після дванадцяти тижнів гестації, встановлюється законодавством.
Реалізація даного положення відображується в Постанові Кабінетів Міністрів України від 15.02.2006 р. № 144 «Про реалізацію статті 281 Цивільного кодексу України», в додатку до якої міститься Перелік підстав, за наявності яких можливе штучне переривання вагітності, термін якої становить від 12 до 22 тижнів.
Доцільно зауважити, що раніше на законодавчому рівні була закріплена можливість переривання вагітності на більш пізньому терміні, до 28 тижнів (Перелік медичних показань до проведення штучного переривання вагітності від 12 до 28 тижнів, Додаток №1 до Постанови Кабінету Міністрів України від 12 листопада 1993 р. № 926).
Таке зменшення строку переривання вагітності зумовлено тим, що на сучасному етапі розвитку медицини вже чітко визначено момент появи дитини (а не плода) в утробі матері за критерієм можливості виживання поза утробою матері (Інструкція з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості, затверджено Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 29.03.2006 № 179, зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 12.04.2006 р. за № 427/12301), а отже її право на охорону життя, в тому числі кримінально-правову.
Станом на сьогоднішній день в Україні, з точки зору кримінально-правового захисту, початковим моментом життя людини є початок фізіологічних пологів. Саме з початком пологового процесу йдеться вже не про плід, а про людину, яка підлягає кримінально-правовій охороні з боку держави.
Разом з тим, переривання вагітності до початку фізіологічних пологів може бути однією з кваліфікуючих ознак вчинення злочину, в тому числі в разі надання чи відсутності згоди вагітної жінки, умислу чи необережності винного. Наприклад, тяжке тілесне ушкодження з обтяжуючою ознакою спричинення переривання вагітності або незаконне переривання вагітності, а також убивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті жінці, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності.
Крім того, заподіяння смерті плоду під час пологів може кваліфікуватись як убивство за умови, що пологи були викликані штучно, і плід був життєздатним.
З урахуванням вищевикладеного, можна зробити висновок, що природничо-наукові, медичні підходи до початку життя та початку правової охорони життя людини різняться. В даному випадку це зумовлено наданням права жінці на здійснення штучного переривання вагітності за її бажанням, що закріплено на законодавчому рівні.
Джерела:
- Загальна декларація прав людини;
- Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод;
- Конвенція про права дитини;
- Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права,
- Міжнародний пакт про громадські і політичні права;
- Конституція України;
- Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»;
- Закон України «Про охорону дитинства»;
- Цивільний кодекс України;
- Кримінальний кодекс України;
- Постанова Кабінету Міністрів України від 15.02.2006 р. № 144 «Про реалізацію статті 281 Цивільного кодексу України»;
- Інструкція з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості, затверджено Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 29.03.2006 р. № 179; зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 12.04.2006 р. за № 427/12301;
- Постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок штучного переривання вагітності від 12-28 тижнів» № 926 від 12 листопада 1993 року.