Звідки ростуть ноги у расизму і ксенофобії в українських ЗМІ, і як журналістській спільноті на неї відповідати.

Часом сумніваємось, кого з близнят-сусідів бачили на вулиці, але здивувались би батькам, які без розпізнавальних позначок можуть переплутати своїх дітей. Так, вони з однієї яйцеклітини, з одним генотипом, але все одно дві людини. Позначки, як і будь-які ярлики, безумовно можуть спрощувати процес розпізнавання. Чому ж одразу не довідатися, що перед нами стоїть розумніший із близнят, музикант, або ж інвалід, гомосексуаліст… Заради спрощення у житті ярлики завжди знайдуться.

Нацисти розуміли перевагу різних позначок, щоби відокремити групи людей. Міфів безліч, але не можна не згадати реакцію Короля Данії Крістіана Х, коли йому повідомили, що окупанти можуть примусити євреїв у Данії носити зірку Давида. «Може, ми всі маємо її носити?». Датчани урятували майже всіх своїх співвітчизників, яких нацисти хотіли винищити як євреїв.

Можливо, відповідь літнього короля спонукала ініціаторів «Тижня рожевого трикутника» попросити людей протягом тижня носити такий самий рожевий трикутник, що нацисти нав’язували своїм жертвам – гомосексуалістам. Реакція моїх однокласників стала для мене уроком на все життя, хоч ніколи не зрозумію джерела агресії та несприйняття людини, що відрізняється, та й розуміти не бажаю. Навіть не думаю, що ті підлітки вбачали в крамольному трикутнику інформацію про мою сексуальну орієнтацію. Це просто вороже ставлення до крамольної людини, що не лише відрізнялася, але й не думала цього приховувати. До кінця (останнього) шкільного року давали чітко зрозуміти, що «пробачення» неможливе.

Нацисти, видно, знали, що роблять….

Жодного розуміння не може бути, але висновки щодо зменшення ризиків я для себе зробила. Пишу ці слова у сімдесяту річницю «кришталевої ночі» (Кristallnacht), але ті самі мікроби розширили ненависть і знищили наших близьких в Україні. Вони й на сьогодні розносять заразу, зокрема й у ЗМІ..

Можна без кінця говорити про суттєві вади в чинному законодавстві, про корупцію та відсутність дієвих механізмів протидії мові ворожнечі та ксенофобії. Що проблема є величезною – зрозуміло, та й у природі немає абсолютно здорового організму, але протидіяти поширенню мікробів треба – і, взагалі, можна.

Дедалі частіше стикаємось із текстами, які так чи інакше обзивають українців прихильниками фашизму та антисемітами. Дві «сенсації» щодо сумнозвісної ляльки Гітлера та вигаданого погрому в Львові досить легко було спростувати. Текст Празана анітрохи не відрізнявся правдивістю, але вимагав більше інформації історичного плану, ніж пересічний читач хотів би прочитати. Треба реагувати, але бажано враховувати, чого домагаються віртуальні ляльководи і які брудні прийоми використовують, щоб випадково їм не допомогти.

Перш ніж розглянути способи розширення ворожнечі, варто поміркувати, що саме багатьох із нас обурює. Адже брехня буває різною. Якщо хтось в Англії скаже, що борщ вигадали в їх країні, можливо, заперечу, але без пристрасті. Тут брехня нас зачіпала, і глибоко, бо наші рідні воювали з нацистами й ми не страждаємо на антисемітську хворобу. Та й абсурдно, образливо і несправедливо навішувати ярлики на сучасних українців на підставі того, що деякі українці, можливо, робили близько 60 років тому.

Як на мене, ми даремно дбаємо тільки про свій імідж у світовій спільноті і спокійно дивимось, що вся ця брехня гуляє російськими та деякими українськими ЗМІ й годує молодих людей застарілими та шкідливими міфами. Треба висміювати та відкидати безглузді стереотипи й опиратися всім спробам втиснути нас усіх у якусь ззовні нав’язану схему. Справедливості заради.

Відстоюємо своє право жити без ярликів, але водночас навішуємо свої ярлики на кого завгодно. Я не грузинка, але можу собі уявити, як ображаються багато грузинів і українців грузинського походження, коли керівники МВС вважають за потрібне ділитися своїми враженнями про людей, які скоюють злочини в державі. Підкреслюю: враженнями, бо свої висловлювання вони не підкріплюють фактами чи статистичними даними.

Стало поганим тоном не згадувати про зростання ксенофобії в Україні та протидію таким явищам. Проблема в тому, що чуємо про боротьбу МВС із расизмом, а водночас читаємо повідомлення Центру зв’язків із громадськістю МВС, що не тільки нехтують презумпцією невинуватості, але й згадують про національність вкрай вибірково. Як наслідок, маємо безліч публікацій у ЗМІ, які вражають своєю нетолерантністю, і читачів, які охоче довіряють посадовцям МВС, коли ті висловлюються нібито без громадян окремих національностей в Україні не було би проблем зі злочинністю.

Жодного вирішення проблем, звичайно, не пропонують, але складається враження, що правоохоронці нас захищають. Адже бачимо, до кого в підземці й на вулиці підходять, в кого перевіряють документи. Чому саме зупиняють людей, як це сприяє зменшенню злочинності, щоправда, не знаємо, але жодних запитань не ставимо. ЗМІ задоволені дешевою сенсаційністю і так само не поспішають ставити неприємні запитання. А частина населення «знає», на кого звалити вину за всі негаразди. Навіщо ускладнювати собі життя?

Перепрошую за педантичність, але відповім на риторичне запитання. Заради справедливості і щоб не наразитися на ще гірші проблеми. Адже які шанси має дитина, яка бачить, що батьки однокласників не хочуть, щоб вона гралась із їх дітьми, яка наштовхується на недовіру та стереотипні припущення щодо її ймовірного майбутнього?

Приблизно водночас із сенсацією навколо «ляльки Гітлера» з’явилась стаття Наталі Астахової в газеті «Крымская правда». Хотілось би думати, що авторка жодного разу не уточнює, про яку групу людей вона пише, через страх, що її притягнуть до відповідальності, але підстав, на жаль, не маю. По-перше, прокуратура вже раз відмовилася порушити справу за ст. 161 Кримінального кодексу, оскільки авторка нібито просто висловлювала оціночні судження, а друга скарга на одіозну статтю лежить без розгляду вже кілька місяців. Причина, чому стільки ненависті звалюється на неназваного ворога, полягає, як на мене, у створенні зв’язку між авторкою та читачем, що стають об’єднаним «ми» проти «них».

Можна написати дисертацію на тему тих опусів Наталі Астахової. Якщо адекватної реакції з боку правоохоронних органів не буде, доведеться ще й додати розслідування, чому такий ганебний приклад розпалювання ворожнечі досі прикрашає рубрику «самые читаемые» на першій сторінці сайту газети. Нагадаю, що за півтора місяці фактично всі західні сайти, що публікували статті про ляльку Гітлера, їх прибрали. Не одразу, та й можна не сумніватися щодо мотивів у багатьох випадках, але це на їх сумлінні. Головне – обурлива брехня зникла.

Ксенофобських текстів безліч на півострові, й марно тішитися надією, що їх пишуть просто окремі особи із хворою психікою.

Не збираюся тут розмірковувати щодо ймовірних джерел брехні та мотивів тих, хто нав’язує різні стереотипи. Поділюся лише деякими думками, які не дозволяють робити поспішні висновки. Безглуздість деяких звинувачень і грубі помилки, які можна легко спростувати, просто вражає. Втім, я дуже давно зрозуміла, що готовність великих компаній витрачати величезні кошти на неймовірно дурну рекламу прального порошку не зумовлена браком інших способів розбазарювання грошей. Вони явно краще за мене знають ринок. Доцільно застосувати таку саму логіку щодо ідіотської брехні, яку запускають у ЗМІ та інтернеті.

Повернімося до нашого обурення наклепницькими статтями. Дуже багато людей відчувають злість і фрустрацію, що можна бути відкритим, толерантним, позбавленим шкідливих упереджень, але завжди знайдуться люди, які тебе звинуватять у всіх гріхах. Або не тебе звинуватять, а предків, та й не обов’язково твоїх, але ти маєш нести відповідальність. Після кожного зі згаданих вище текстів з’являлися відгуки, у яких уже відчувалося роздратування, чи щось гірше, відносно людей окремої національності. Тобто мета дезінформації не мусить полягати виключно в поширенні брехні, та й може бути більш ніж одна мішень маніпулювання.

Є, звичайно, й додаткове тлумачення низького рівня дешевих прийомів. Навіщо переобтяжувати себе підготовкою вишуканих страв, коли люди дають себе годувати примітивним та і спрощеним фаст-фудом?

Наведу тільки один приклад, публікацію під заголовком «Шаурму вимочували у формаліні. Так араби-продавці оберігали продукти від псування». Чи заголовок відповідає дійсності, не скажу. Знаю лише, що жодного стосунку до трагічної смерті від харчового отруєння двох дітей у Вінниці він не має. Якщо уважно прочитати текст, у зайвості заголовку не може бути й сумніву. Виникає питання, чому ж дали зайвий заголовок? Питання, щоправда, риторичне, якщо подумати, кого читач уже «підозрює», ще навіть не прочитавши замітку. А я, у свою чергу, підозрюю, що дуже багато читачів і тепер пов’язують смерть дітей «із арабами».

Чи навмисне це робиться, не знаю. Точніше, впевнена, що журналіст не випадково так назвав свою статтю. Можу навести багато прикладів, де проглядається прагнення звернути увагу, розважити читачів за рахунок людей іншої етнічної, релігійної групи тощо. Чи це завжди супроводжується метою розпалити ворожнечу та підсилити деструктивні міфи й упередження, не смію сказати. Щодо результату таких сумнівів не маю.

Можемо чекати на появу порядних політиків, які нарешті візьмуться за проблему, за радикальні зміни як ментальності, так і діяльності правоохоронних органів. Можна заодно й на славне майбутнє чекати, адже ще не дочекалися. Але тексти заражають людей вже сьогодні і, як на мене, годі вже чекати. Та й обійтися можна без ідеальних політиків і ЗМІ, що дбають тільки про благо суспільства. В багатьох євроатлантичних державах найефективнішим механізмом протидії маразму є громадянський осуд. Громадяни мають самі визначитися, чи хочуть вони терпіти маніпулювання й спроби нагнітати напруженість і нетолерантність