This version of the page http://pl.com.ua/nemodni-mizki/ (91.208.115.68) stored by archive.org.ua. It represents a snapshot of the page as of 2019-01-19. The original page over time could change.
Немодні мізки
Журнал Новости Блоги Видео
Подписка на журнал

Немодні мізки

Tweet

У жодній школі, в жодному класі немодно бути заучкою. Бо заучка – то така істота з першої, іноді з другої парти, яка сидить, задерши носа, стучить валентинімиколаївні на хуліганів-однокласників, та ще й, зараза така, не дає списувати.

Зазвичай це мишачого виду дівчата у бабусиного виду кофтинках, але трапляються і хлопці-«очкарики», які, на відміну від дівчат, ще й регулярно отримують стусанів. Тому в кожній школі, в кожному класі вважається, що надлишок мізків є якоюсь генетичною мутацією, що має побічними ефектами зарозумілість, падлючість і фізичну недолугість, тож треба триматись цієї хвороби якомога далі. А крутими в очах шкільної спільноти стають хулігани та їхні трохи бидлуваті дівчата, які не носять бабусині кофтинки й не обтяжені інтелектом.
Я в школі теж вважалася заучкою, хоч і сиділа за третьою партою. І подруги в мене були такі ж заучки, й розваги в нас були заучкові на кшталт читання французьких символістів і участі у театральному гуртку, а це ж не круто взагалі. Проте я носила подрані джинси й на перервах курила за гаражами, тому наші хулігани мене не дуже чмирили, навіть трошки поважали за те, що я часто-густо сварилася з математичкою.
А от був у нас один хлопець, який хворів не тільки на заучковість, а й ще на якісь страшні недуги, тому навчальний курс опановував удома. Вірогідно, вдома йому нема чого було робити, крім читати книжки, тож коли він зрідка з’являвся у школі, починав тиснути інтелектом навіть на наших мишачих дівчат. На перервах у нас була забавка: ми його обступали зусібіч і розпитували, а насправді просто знущалися: «А в тебе є дівчина?» «А ти знаєш, звідки беруться діти?» «А ти вже з кимось цілувався?» І ми реготали, реготали всі – разом з «очкариками» і «першопартовими» дівчатами. Вже потім, за кілька років по закінченні школи, я мала нагоду поспілкуватися з ним і зрозуміти, яка це інтелігентна й розвинена людина. І стало мені страшенно соромно за той дурний регіт.
Отже, в якусь недобру годину всі ми закінчили школу. І тут нас спіткала неприємна новина: виявляється, мати мізки – це не тільки нормально, а й необхідно. І зовсім не для того, щоб валентинамиколаївна поставила гарну оцінку, а мама дала цукерку. А хоча б для того, щоб діставати гроші. Бо ж навіть щоб грамотно вкрасти або видурити (і бажано – не сісти), треба щось шурупати. Тож наші хулігани покидали, хто міг, важкі наркотики, почали, кого влаштували батьки, старанно вчитися в інститутах, побігли, кого не влаштували, до забацаних технікумів. Одне слово, взялися за голову. І, що найцікавіше, виявилося, в багатьох із них голова із мізками докупи весь цей час була в наявності. І багато хто, між іншим, став непоганим спеціалістом.
Для дівчат-заучок це також стало несподіваною перевіркою. Адже лише одиниці з них перетворилися на розцяцькованих бізнесвумен із власними фірмами та спортивними автівками. Їх спіткало багато непередбачених варіантів. Можна було закохатися у скромного ботана Веніаміна, одразу народити йому купу спиногризів і забути про свої мізки на найближчі років десять. Можна було закохатись у хулігана Льоху, який не пішов навіть до забацаного технікуму (адже кохання з мізками не дружить в принципі) й відтворити все, як з ботаном, тільки з вкрапленнями міліції, п’янючих друзів на кухні й регулярних домашніх побоїв. Можна було використати свої мізки на повну – бінго! – та, отримавши багатостраждальний кандидатський ступінь, навіки згинути в якійсь науково-дослідній дупі. Тобто наявність мізків не є запорукою безбідного існування. Сюрприз.
А є ще й такі персонажі, що і через двадцять років по закінченні школи натхненно розповідають, як вони отримували двійки з геометрії, давали стусанів «очкарикам» та бухали з фізруком у роздягальні. Розповідають, сидячи на лавці з пивасиком, у перерві між 20-годинною зміною на автомийці та черговим рятівним запоєм. І ці оповідки насправді – найцікавіше, що з ними траплялося. Такі ніколи не збагнуть, навіщо ті мізки потрібні, адже в них і так все пречудово. Лавка, пивасик, друзяки, ті самі бидлуваті дівчата, які перетворилися на бидлуватих тіток, – от справжнє життя. Чого ті заучки навчилися у своїх університетах? Тьху на них, падли, списувати не давали!
Отака невесела історія про людський інтелект і його вплив на соціально-економічні відносини в суспільстві. А що я? Кандидатську так і не захистила, бізнесвумен не стала, дітей лише двійко, міліція додому приїздить рідко. Навіть не знаю, чи є в мене ті мізки. Ну хоч курити тепер можна, не ховаючись за гаражами, – і то добре.

Автор: Виктория Резниченко

Иллюстрация: Кристина Ерёмина

Подписывайтесь на канал «Публичные люди» в Telegram

№3 2018кандидатмозгуниверситетшкола


  • Публикации по теме

    Новости от партнеров

    Оставить комментарий Отменить ответ

    Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *