 |
Враховуючи пересування точок пір року в колі зодіаку із швидкістю 50,256’ на рік – явище так званої прецесії – найдавніший зодіак очолювався Близнятами. Цей період тривав з 6680 до 4400 рр. до н.е. – тоді і з’явилися боги Леля і Полель, які були дітьми-близнюками Богині Лади. Леля уособлювала воду або земне начало, Полель – вогонь і Сонце або небесне начало.
Після зимового сонцестояння святкувалося народження Світла (Небесного Вогню – Сонця, пізніше – Божича Коляди, як у слов’ян, або Сонця Непереможного, як у греків та римлян); через дванадцять днів відзначали народження Води (Лелі, пізніше Дани – земного або жіночого начала). Зараз астрономія може підтвердити, що в ці дні (єдиний раз у році) наша планета перебуває найближче до Сонця. Цікаво, що саме в цю ніч освячували воду простим способом – виставляли глеки з водою під зоряне небо, здобуваючи “зоряну воду” для здоров’я своєї родини, череди та врожаю поля.
Нове літо, (по-новому, Новий рік) відзначали перед весняним рівноденням, коли наставав перший весняний Молодик. На Новоліття співали щедрівки, закликаючи птахів з Вирію:
Божественний світ називався Правою, а потойбічний - Навою. В народному календарі завжди був Навський (або МРЕЦЬКИЙ) Великдень, який передував – Великодню і відзначався, за різними джерелами, за три дні або за тиждень до нього. Крім того, у різних регіонах України Навський Великдень припадав на різні дні. На Лівобережжі, Київщині та Поділлі, наприклад, померлих вшановували у ЧЕТВЕР перед Великоднем Сонячним або ж після нього. Існує також версія, що Навський Великдень відзначали у перший вівторок або через тиждень після Великого дня.
На двадцять п’ятий день після Великодня святкується ще й Рахманський Великдень, коли шкаралупа від великодніх писанок пускалася на воду річок. Рахманський Великдень має в основі легенду про «переселення рахманів» (пращурів, кращих від людей) за Синє море, до яких шкаралупа з Великодніх крашанок має плисти за водою 25 діб. В багатьох областях України характерною ознакою ВЕЛИКОДНІВ є таріль з імітацією могили-кургана, яку обкладали червоними крашанками за кількістю померлих у родині. Ті крашанки свідчать про арійську давнину Великодня, бо тільки тоді, за Рігведою, існував образ яйцеподібного червоного Мартандри, «Мертвого яйця» - небіжчика, який після свого воскресіння ставав «Прозвісником життя» - Вівасватом і втілювався у весняно-денне «Сонце»-Сурью, добре знаного й Велесовою Книгою.
На думку Ю.Шилова, ці три Великодня зберігають традиції календарно-обрядових періодів, коли зодіак очолювався сузір’ями Близнюків (до 4400 рр. до н.е. - НАВСЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ) і Тельця (4400-1700 рр. до н.е. - РАХМАНСЬКИЙ Великдень). Після 1700 р. до н.е., як нам видається, коли у зодіаку головував Овен, був вже Великдень Дажбожий або Дажбоже свято, Ярилин день, день весни, воскресіння – так він ще називався. Цей Великдень був замінений в нинішню епоху головування в зодіаку Риб Великоднем Христовим (святом Воскресіння Христа).
У первісній вірі наших далеких пращурів, в яких існував культ предків, було переконання, що перед Великим днем – чільним тоді святом весняного Сонця, коли оживає, воскресає природа після зимового сна, їхні померлі предки – їхні душі приходять чи то з землі, чи то з вирію по “небесному чарівному мосту” у свої “весі” (села). За Ю.Шиловим, “навами” арійці називали мерців, небіжчиків, а також ЧОВНИ та СУДНА, в яких пускали їх за водою або спалювали. Для Навського Великодня характерним є не тільки поминання небіжчиків, а й обливання водою і купання.
Навський Великдень ще називають Чистим четвергом (звичайно, в тих місцевостях, де він відзначається в четвер). Купається вся родина, після чого залишається купіль, рушники і страви для Пращурів на всю ніч. За іншими версіями, викупатися треба було до сходу Сонця. Корисним вважалося купання в холодній воді річки, навіть якщо ще є лід (занурювання в ополонку). Дівки чесали косу під яблунею, щоб гарно росла і умивалися зі срібного посуду для краси. В цей день готували "четвергову сіль", перепікаючи її в печі, яку використовували як оберіг.
Ще до XVI-XVII ст. н.е. молодь у ніч Чистого четверга розкладала величезні вогні, які були, як і вода, очисними – вогонь і вода з давніх давень були головними “чистителями і святителями”. При зустрічі Великого дня цими вогнями очищали “весі”, поля, ліси, води і луки – куди лише досягала заграва цих вогнів. А ще хотіли освітити покійникам дорогу додому та зігріти їх. Вогонь для таких вогнів здобувався “живий” – терли суху деревину об деревину. Вогонь вважався “небесним гостем”, персоніфікацією небесного бога – Сонця, тож шанування в цей день були присвячені і Сонцю, і духам-душам предків. А вони тоді вважалися опікунами роду, родини і могли посприяти доброму урожаю та приплоду худібки.
У Навський Великдень, як вважалося, душі померлих приходять вечеряти, тому, сідаючи цього дня вечеряти, треба було дмухнути на лаву, аби “не присісти якоїсь душечки”. Складними були давні уявлення про смерть та світ померлих – частково вони збереглися у давньому фольклорі українців: в голосіннях, замовляннях, легендах, казках, інших обрядових піснях, пов’язаних з пошануванням предків. В них смерть завжди порівнюється з далекою дорогою. Дорога та завжди спрямована в один бік. Для померлого вона безповоротна і зникає в непевності того світу. Дорога та розмежовує два світи. У поховальному обряді відіграють велику роль ворота. Їх у дворі померлого і досі обв’язують рушником. Те ж саме робили і на Навський Великдень, щоб душа, яка прийде, впізнала, куди їй йти.
В давній народній вірі найбільш урочистими родинними святами були: народження, весілля і похорон. Сучасникам важко зрозуміти, що похорон може бути урочистою подією, бо смерть тоді розуміли як перехід до світу Нави, як свято поєднання зі своїм Родом, але вже в новій якості — у гурті Предків.