 |
Але це не фрагмент статті сучасного автора, це – цитата з багатотомної праці сера Вінстона Черчилля «Друга світова війна», і стосується вона фашистської Італії, яка вдерлася у 1935 році до Абіссінії, та тих санкцій, які демократичні держави Заходу на неї наклали. Якби санкції були рішучими, якби вони били по найуразливіших місцях італійської економіки, то не знадобилася би навіть погрожувати агресорові військовою силою – режим Муссоліні, найшвидше, припинив би війну і впав іще тоді.
Ефективні міжнародні санкції могли б унеможливити й розгортання Гітлером військової машини Німеччини і ліквідацію демілітаризованої зони на захід від Рейну. Цього не сталося – і після аншлюсу Австрії нацистів уже не можна було спинити без використання військової сили. Та лідери Великої Британії та Франції вирішили «задля збереження миру» віддати Німеччині чеські Судети, де були розташовані потужні зброярні, а лідери другої Речі Посполитої підпряглися до Гітлера й собі відхопили – «з жадібністю гієни» (Черчилль) і зі згоди «далекоглядних» прем’єрів провідних європейських демократій – чималий шматок Чехословаччини, промислову Тешинську область. Не минуло і півроку після капітуляції західних «миротворців» перед Гітлером у Мюнхені, як нацисти, знову порушивши всі угоди, ввійшли до Праги та захопили все оснащення чеської армії і військові заводи.
Політика «умиротворення» обох агресорів, Гітлера й Муссоліні, призвела до протилежного – війна стала практично неминучою. І якби ж то йшлося про окремі помилки та хиби в діях лідерів тодішніх західних демократій – ні, весь їхній геополітичний курс був самогубним, і це було зрозуміло вже тоді тим, хто вмів думати; Черчилль наводить у «Другій світовій війні» чимало фрагментів своїх власних виступів і статей тих років, де речі названо своїми іменами.
Багатотомна «Друга світова війна» (Нобелівська премія з літератури 1953 року), як на мене, входить до компендіуму тих текстів, які має уважно прочитати й перечитати будь-який претендент на роль ефективного демократичного політика. Прочитати та зробити висновки, бо ж геополітичні сюжети останніх ста років – після появи всіх різновидів тоталітаризму та постання на місці імперій нових незалежних держав – мають певні алгоритми, чинні донині. Текстів такого рівня не мало, всі вони заслуговують на увагу й повагу (хоча, звісно, не варто обожнювати їхніх авторів). Але, схоже, до «найвищої ліги» західного політикуму (не кажучи вже про український) неважко ввійти, не засвоївши уроки історії та не зробивши висновки з помилок попередників.
Чи всі переговори й угоди «добрі для всіх»?
Процитую фрагмент повідомлення сайту Deutsche Welle: «Меркель привітала зустріч і переговори президентів Росії і США, які відбулися… у Гельсінкі, а також те, що Трамп запросив Путіна до Вашингтона. «Завжди, коли ведуться переговори, – це добре для всіх», – сказала Меркель. Вона нагадала, що президент Росії не був у США з 2015 року, і заявила, що було б правильно продовжувати зустрічі лідерів двох країн».
Чудово! Переговори у Мюнхені у вересні 1938-го, наслідком чого стало розчленування Чехословаччини, – це теж добре? А переговори у Москві у серпні 1939-го, які призвели до підписання Пакту Молотова-Ріббентропа? А у Берліні у листопаді 1940-го між Гітлером і тим же Молотовим?
Можуть сказати: то була нацистська Німеччина. Добре. А як з переговорами канцлера ФРН Віллі Брандта у Москві у серпні 1970-го, наслідком яких стала угода з СССР про визнання непорушності повоєнних кордонів у Європі, тобто легітимація совєтської окупації держав Балтії й існування маріонеткової східнонімецької «держави»? До речі, переговори ті відбулися якраз через два роки після совєтської окупації Чехословаччини… А як бути з візитом Путіна до Німеччини у вересні 2005-го, коли було остаточно схвалене рішення про будівництво «Північного потоку-1», і лобіст цього проекту канцлер ФРН Шрьодер притьмом пересів у крісло голови комітету акціонерів North European Gas Pipeline Company?
За всього бажання не можу погодитися з тим, що згадані тут переговори та названі угоди з Брежнєвим і Путіним – «це добре для всіх». Так само, як і поїздки Меркель до агресора (що вперше після Другої світової війни загарбав частини іншої європейської держави) та її домовленості з ним про «Північний потік-2». Чи, може, суть справи в тому, що, за словами заступниці міністра закордонних справ України Олени Зеркаль, «будівництво цього газопроводу, фактично, змінить ринок газу в Європейському союзі і домінувати на цьому ринку буде Німеччина»? А як бути з демократичними цінностями? І з необхідністю за допомогою санкцій протистояти агресору?
Я зосередився на Німеччині, проте схожі речі можна сказати ледь не про всі інші західні країни, про їхніх лідерів, минулих і сучасних. Список тих із них, хто засвоїв досвід історії, схоже, буде надто коротким…
«Русофільство» чи дурість?
Відомо: генерал Павло Скоропадський на початку 1918-го намагався залучити до оборони Правобережжя від наступу більшовиків польські частини та Чехословацький корпус. На їхнє командування мали вирішальний вплив представники провідних держав Антанти. Сам Скоропадський пізніше так згадував про свої переговори з представниками французької місії у Києві: «Французи дуже просили мене зайти до них… Це було між 15-м та 17-м січня. Пам’ятаю, вони мені тоді говорили, що ніколи Самостійна Україна визнана Антантою не буде». Британська позиція була така ж. Максимум, на що і тоді, і пізніше погоджувалися Франція та Британія – на обласну автономію частини (лише частини!) України у складі Росії, але під контролем російських урядовців і генералів. Отож Чехословацький корпус (який міг самотужки розгромити більшовицькі війська) і польські частини в підсумку вирішили «тримати нейтралітет». І «червоне колесо» покотилося далі, в тому числі й на Захід…
І хоча західні лідери навряд чи читали спогади Скоропадського, українські політики мали б їх добре простудіювати – не з пієтету перед міфічною «величчю Гетьманату», а для того, щоб не повторювати помилок, які ганяють країну по зачарованому колу історії. А ще тому, що йдеться про певний стандарт, який раз-у-раз (останнім часом менше, але…) виходить на перший план у західній політиці, коли йдеться про Україну та Росію.
Нарешті, варто пам’ятати: Мюнхен-1938 – це одна з провідних ліній західної політики, яка часом стає домінуючою. Звісно, і тоді був не лише «миротворець» (тобто капітулянт) Чемберлен, а й Черчилль, але не варто забувати: у Палаті громад колеги-депутати засвистували Черчилля, коли він жадав не мати жодних компромісів із Гітлером, а студенти Оксфорду і Кембриджу не давали йому читати лекції про смертельні загрози цивілізації з боку диктаторів…