|
Йосип Сталін і Георгій Малєнков на трибуні мавзолею |
Саме це рішення і запустить низку рішень законодавчих органів двох союзних республік і Верховної Ради СРСР, що призвели до передачі Криму. У Москві люблять говорити, що це рішення ‒ «подарунок» Україні тодішнього першого секретаря ЦК КПРС Нікіти Хрущова, що він ухвалив мало не «сп’яну» ‒ і таким чином позбавив російський народ його споконвічної сакральної території.
Але якби читачеві вдалося пробратися через пости охорони КДБ СРСР на те історичне засідання, він би з подивом помітив, що на засіданні президії ЦК КПРС головує не Хрущов, а зовсім інша людина ‒ голова Ради міністрів СРСР Георгій Малєнков, наступник Сталіна.
Для людини, яка не розбирається в радянській історії, це виглядає дико. Але так траплялося неодноразово. Владімір Ленін не був першим чи генеральним секретарем ЦК партії, але незмінно головував на засіданнях політбюро, коли був здоровий ‒ тому що був головою Раднаркому. А після смерті Леніна став головувати… ні, не Сталін, а наступник Леніна на посту голови уряду Алєксєй Риков.
Коли Сталіну вдалося позбутися Рикова й замінити його своїм протеже В’ячеславом Молотовим, той продовжив ленінську традицію. І тільки коли сам Сталін став головою Раднаркому, він став головувати на Політбюро. При цьому пост генерального секретаря ЦК був фактично ліквідований, Сталін став «просто» одним із секретарів. Йому не потрібна була вища партійна посада після того, як він зайняв найголовніший пост у вищій радянській ієрархії.
І тому цілком природно, що після смерті Сталіна 5 березня 1953 року його наступник Малєнков теж став головою Ради міністрів. До речі, посади першого секретаря ЦК тоді просто не існувало. Її придумали для Хрущова тільки у вересні 1953 року.
І Нікіта Сєргєєвіч став готуватися до захоплення влади. Однак для того, щоб здійснити свої наміри, йому потрібно було, по-перше, замінити Маленкова близькою собі людиною (це станеться тільки в лютому 1955 року, коли головою уряду стане Ніколай Булганін), а по-друге ‒ позбутися сталінських соратників і самому стати головою Ради міністрів (це трапиться тільки в лютому 1958 року).
А поки на надворі січень 1954 року. Що означає нова посада Хрущова, мало хто розуміє. Малєнков ‒ у зеніті кар’єри та влади. Його портрети замінюють портрети Сталіна чи опиняються поруч із ними. Саме він сприймається як новий вождь, лідер країни. Саме він ухвалює найважливіші рішення.
І якщо ви відкриєте статтю про Малєнкова, наприклад, у російськомовній «Вікіпедії», ви побачите, що серед цих рішень ‒ передача Криму. Тоді чому ж «народний поголос» і російська пропаганда приписує ухвалення цього рішення Хрущову, а не Малєнкову? А тому, що після 1957 року Малєнков був просто викреслений з історії. Натомість Хрущов у ній залишився ‒ але зовсім не як позитивний персонаж, який викрив сталінський культ, а як «навіжений-кукурузник», який ухвалював «волюнтаристські рішення». І, зрозуміло, одне з таких непродуманих рішень ‒ це Крим.
Окрім того, російській пропаганді вигідно подавати Хрущова в образі записного українця, який віддав російську територію співвітчизникам. Але Хрущов ‒ росіянин із Курської області. До України його відправили тільки 1938 року, адже українське партійне керівництво було знищене кілька разів поспіль ‒ і Хрущов продовжив репресії.
Однак на підставі роботи Хрущова з 1938 до 1949 року його можна легко уявити «хитрим українцем», який «вкрав» у росіян Крим. А те, що й до 1938 року, й після 1949 року Хрущов керував Московським міськкомом партії ‒ успішно забули.
Із Малєнковим так не вийде. Малєнков все своє життя до заслання 1957 року жив і працював у Росії. Тільки в Росії. І саме цей партійний і радянський керівник ухвалив рішення про передачу Криму.
Зрозуміло, що це тоді був ніякий не «подарунок». Та й особистим рішенням Малєнкова це теж не було ‒ Крим після депортації кримських татар був настільки в жалюгідному стані, що його відновлення доручили республіці, з якою він пов’язаний всією економічною та географічною логістикою. Ну, просто члени президії помітили на карті те, чого не помітив Путін: що Крим ‒ півострів, а не острів. І керівництво партії ухвалило рішення, що здавалося єдино правильним. Рішення, що завізував Малєнков. І яке потім було оформлене указом за підписом тодішнього голови президії Верховної Ради СРСР Климента Ворошилова та секретаря Ніколая Пегова. І проголосоване всіма депутатами Верховної Ради СРСР на черговій сесії.
А що робив весь цей час Хрущов ‒ запитаєте ви? Невже він нічого не робив? Звісно, робив. Голосував «за». Як, утім, й всі інші.