Велич держави

Десь у Москві сидить людина невеликого зросту. Вона злиться. Ненавидить. Червоніє, припадаючи плямами, коли йому доповідають про Україну. Він змушує росіян ненавидіти, як ненавидить сам. Надсилає “гради”, танки, гаубиці. Три роки безуспішно удобрює Донбас російським людським матеріалом. А ненависні українці тільки обростають національними героями.

Щодня в київській підземці я бачу цих людей, яких він хоче знищити. Ми їздимо з ними одними потягами. Ось, наприклад, маленький українець захоплено дивиться на курсантів академії у військовій формі. Він підросте і теж буде захищати країну, як його старший брат. І як загиблий батько.

Ось дівчина проводжає хлопця на вокзал. Він – простий пацан з Троєщини. Дивиться на неї і намагається запам’ятати її красу і любов. Спогади про неї зігріють його в холодному окопі під російськими градами. Він буде згадувати її очі і не забуде, кого захищає. Він ніколи не допустить, щоб їй довелося ховатися в підвалі.

Ось літній чоловік стискає конверт. Стискає і розтискає, безпорадно дивлячись у підлогу. Нещодавно він втратив дружину, яка не винесла горя і залишила його самого. Він згадує юність. Згадує, як будував дамби і електростанції в Росії в роки молодості і служив разом з росіянами. А зараз, чорт би їх побрав, сволота, були б тільки сили за смерть сина і онука в Авдіївці помститися! Так щоб все, що побудував – в мить розвалилося і поховало вбивць! І самому давно життя не треба. Хай би тільки перемога. Кожен місяць, одразу після кладовища, він везе свій маленький конверт волонтерам.

Кожен день ці люди мовчки проходять повз в Одесі, Харкові, Львові, Чернігові, Севастополі, Миколаєві.

Три роки російсько-української війни зробили їх сильнішими. Нація, яку нікому не вдалося скорити, пройшла крізь історичні буревії і продовжує наполегливо будувати своє майбутнє.

Це захоплює. Адже велич держави вимірюється не кількістю градів і ядерної зброї, а людьми, їх простими вчинками і здатністю йти вперед, навіть якщо сил вже нема.

Петро Шуклінов