This version of the page http://orphancenter.org.ua/svyata-nich-tyha-nich/ (91.234.34.80) stored by archive.org.ua. It represents a snapshot of the page as of 2018-08-06. The original page over time could change.
Свята ніч, тиха ніч! | Центр Опіки Сиріт
Молитовна зустріч,
2-ий понеділок кожного місяця, храм Петра і Павла
Волонтерське життя
Спортивне життя
Чемпіонат з міні-футболу серед інтернатів, відкриття з 30 вересня
Таборове життя
Соціальне життя

Свята ніч, тиха ніч!

Роздуми Пастушка з Вертепу про містерію Святвечора.

«Свята-а ніч…»

Допомагайте!

«Ти-и-ха ніч…»

Ну, давайте! Всі разом!

«Ясність б’є від зірниць…»

Голосніше!

«Дитинонька Пре-е-свята,
Така я-а-сна, мо-ов зоря,
Спочива-а-а-а-ає в ти-и-и-и-ихім сні.»

І ще раз приспів.

«Дитинонька Пре-е-свята,
Така я-а-сна, мо-ов зоря,
Спочива-а-а-а-ає в ти-и-и-и-ихім сні.»

Гарна колядка. Колядую її нині весь час. Хоча, яка колядка не гарна! Не зупиняйтесь, продовжуйте: «Свята-а ніч, ти-и-ха ніч! Гей, зітри сльози з віч…»

Вам ніколи не хотілось колядувати десь, наприклад, посеред літа? Чи може навесні або восени? Зараз маю на увазі той, так би мовити, неріздвяний час. Ну, розумієте. Ніколи не хотілось? Може навіть річ не в тому чи хочеться літом колядувати чи не хочеться, а в тому, що в той час року, коли до Різдва ого як далеко, мелодія або слова якоїсь колядки просто тишком-нишком заходять у нашу голову і живуть собі там певний час. Бувало таке, правда? Колядка, ні з того ні з сього, народжується в голові і ти її собі наспівуєш. Може не так голосно, як в часі різдвяних свят, але наспівуєш. Подібно до того, як це дуже часто трапляється з певною музикою, котра як залізе в нашу голову з самого ранку, то потім вилітає з неї або в той момент, коли mp3-плеєр нашої голови не переключить її на іншу мелодію або хтозна, (зараз буде ще одне «хтозна», котре треба прочитати з великими наголосом) хтозна коли. І добре, якщо та музика перестає «веселити» корені нашого волосся вже наступного ранку. Бо є такі співанки, котрі кілька днів підряд можуть займати перші місця в пісенному хіт-параді нашої голови. І то при тому, що всі звивини головного мозку вже давно не віддають за них свої голоси. Ну, самі знаєте. І не мені вам про таке розповідати. Та й не про це хотів зараз говорити.

Я нині постійно наспівую оту колядку, з якої я розпочав. І зараз знову буду співати: «Свята-а ніч, ти-и-ха ніч…»… Гги-гм… Зависоко взяв… Гги-ги-ги-гим… Затягнув так, що аж в горлі зачепило… І мені якось згадалось, що в мене бувало так, що часом задовго, задовго до Різдва мені просто хотілось колядувати. І даю багатовідсоткову гарантію, що у вас теж таке було.

І от, згадавши про це собі, я чогось нагадав і вам. Хоч міг, не видумуючи лишнього, просто почати писати про Різдво, бо саме про це хотів нині поговорити. Тому попробую тепер перейти більше до суті.

Ех, Різдво! Це я зараз радісно кажу – «Ех, Різдво!» – з таким хорошим передсвятковим настроєм. Різдво. Знову Різдво.

Ви собі уявляєте, що знов пройшов цілий рік. Пфф, що тут уявляти – рік то насправді минув, дві тисячі п’ятнадцятий – то вже історія. Хоча, про те, що знову пройшов цілий рік і про те, як швидко він пройшов, напевно, кожен з нас думав ще кілька днів тому, коли зустрічав новий шістнадцятий. Хоча хтось може і зараз, в перші числа цього нового календарного року такими по-справжньому зимовими холодними вечорами і далі продовжує собі трохи роздумувати над тим всім, що було минулого року, намагається згадувати пережиті в ньому хороші і приємні моменти. Хоч десь мимоволі зачіпаються і смутні. І багато хто певно собі аналізує дещо з того, що сталось за останні триста п’ятдесят чи триста шістдесят (ніколи не пам’ятав скільки точно їх в році) з чимось там днів і вже думає про те «а як воно все буде цього року!». Але… Переб’ю свою думку… Егей… Що там думати?! Усе буде гаразд! І це вам не я обіцяю!..

Але пройшов цілий рік. Деколи день ну так довго йде, що просто нема на то ради… А тут – знову Різдво, і знов минув цілий рік. Цілий рік! І як же ж швидко, хай йому грець! А кажуть, що світло має найбільшу швидкість. Дурять хіба, чи що? Чи то я щось не розумію. Можливо…

І зараз я почну філософствувати. І скажу вам, що я навіть люблю пофілософсфсфствувати. Ох, яке слово тяжке. Але наперед кажу, що в моїй філософії є багато мінусів, бо я коли впадаю в ту свою філософію, то це така нудь, що всім, хто її слухає, просто хочеться від неї спати. Деколи навіть мене самого вона заколисує. Тому, щоб зараз не заснути на рівному місці – а я уже починаю позіхати – наступного абзацу можете просто не читати.

Я там щось згадував про світло. А… Ну, я щось не знаю чи світло має найбільшу швидкість. Так, нехай оте світло собі літає по всьому світу хтозна з якими рекордами швидкого пересування. Але ви скажіть про це простим людям, для котрих книжки з фізики, то звичайнісінька макулатура. Так, кілька людей, можливо, здивовано скажуть: «Ух, ти що! Справді, так». Але більшість за той час, поки їм хтось в захопленні буде розповідати про незмінні і незамінні закони всесвіту, скоріше всього, будуть просто планувати відвідини своїх рідних і друзів під час свят, а у відповідь будуть просто механічно кивати головою і робити вигляд уважно слухаючої людини. А може навіть і такого робити не будуть, а просто переб’ють оповідача на його перших вступних фразах з різкими словами: “Та кого цікавить ота швидкість світла. Подивись як рік швидко пройшов”…

Ну, добре, добре. Кожна людина насправді буде по-різному відповідати. Та й тут я трохи понавигадував і просто так спробував пов’язати швидкість світла і плин часу. Але, знаєте, якщо я зараз буду дивитись на ввімкнену жарівку в моїй кімнаті, то скажу вам, що яке світло від неї було вчора, передвчора, тиждень, місяць, рік тому, таке і нині. Хоча може бути, що це вже зовсім не та жарівка, котра світила в кімнаті ще рік тому. Але світло то від неї те саме. Ну, скоріш за все, те саме. І давайте не будемо зараз сперечатись і розглядати жарівки різного вольтажу чи різної сили світла. Одним словом світло від неї нікуди не ділось, а час то пройшов.

Знову вигадую?! А може все ж таки філософствую. Хай буде “філософствую”, так краще звучить. Чи не краще? Гм… Філософсфсфствую… Філософ…

Знову Різдво! Знову коляда, вертеп – ангели, пастушки, царі чи то мудреці. А ще ялинка, світло гірлянд. Звичайно, сніг. Хоч тепер, скоріше, його дуже часта відсутність. Але зараз він лежить під ногами і це справді дуже класно, бо це як один з атрибутів Різдва Христового на нашій землі… Мороз, хоч і він тепер також не постійний. Але кілька останніх таких добряче зимних днів нам все ж голосно сказали про те, що на вулиці точно календарна зима… Хоча провидці погоди, здається, говорять, що знову температура буде трохи підніматись і може тепер увесь той скрипучий сніг знову стане водою, котра тепер буде просто текти і хлюпати під ногами, а може навіть між пальцями ніг…

Знову цей святковий родинний стіл – кутя, вареники, квас, пампухи, всі інші страви. Ех, пампухи. Хочу, хочу, хочу!

Кожне «З новим роком!» змінюється на «Христос Рождається!». Хоча, останнє речення я хотів сформулювати дещо по-іншому. Хотів сказати: «Кожне світське «З новим роком!» змінюється на те надзвичайно більше, але таке не до кінця зрозуміле «Христос Рождається!»». Але чи можу я зараз казати вам про те, що в словах «Христос Рождається» є щось надзвичайно більше, коли десь сам того не можу глибоко зрозуміти. Сказати то сказати, а відчути…

Пригадую проповідь одного священика (хоч схожі слова, скоріш за все, я чув не тільки від цього священика, про котрого зараз кажу… та й про це насправді кожен отець у кожному храмі не раз нагадує), котрий говорив про те, що «недаремно люди в період різдвяних свят вітають один одного словами «Христос Рождається!», а не «Христос народився!». Хоч, звичайно, часто чуємо і останню фразу». І далі отець продовжував словами, подібними до наступних: «Насправді ми то розуміємо, що ця історична подія відбулася всього один раз – Христос народився, але не завжди усвідомлюємо, що Христос народжується постійно. Він народжується постійно від Духа Святого і Марії Діви духовно, містично; народжується постійно для нас з вами». Я дослівно його слів зараз не згадаю, але точно пам’ятаю, як він тоді казав, що «Христос постійно народжується духовно» і що «народжується від Духа Святого і Марії Діви». А решту це я вже трохи так намагався десь прикрасити оті його слова. Але, які би сполучення слів той отець не говорив і як би я не пробував оті його слова якось сказати красивіше, суті це не змінює – Христос Рождається!

Добре, не буду так серйозно писати, бо вам певно вже скучно читати. А я сам не люблю читати те, що мені скучно читати. Хоч, я вам і не гарантую, що далі буде веселіше чи цікавіше. Тому, якщо вам вже набридло читати, то просто краще колядуйте. Це так класно, що ми знову перебуваємо в тому часі, коли на повний голос і на повні груди ще раз і ще раз, знову і знову можемо звеселяти себе і оточуючих колядками. Тому давайте ще поколядуємо: «Свята-а ніч на-а-стає…»

Знаєте, в мене дома буває так, що коли я, тато, мама, брат тільки сідаємо до вечері, і ще не встигли добре кожну страву скуштувати, як завжди сусіди з одного дому через дорогу приходять колядувати. Тобто, ми сидимо, вечеряємо, а вони вже під вікном своїми голосами затягують такі знайомі слова різдвяної коляди. І ми навіть часом, коли сідаємо до столу, то так жартуємо, що «от зараз ми тільки сядемо, а сусіди прийдуть колядувати» або «давайте, скоріше сідаємо вечеряти, бо зараз вже сусіди прийдуть колядувати» або ще щось подібне. Правда, тут замість слова «сусіди» ми завжди називаємо їх прізвище. Але нехай воно залишиться для вас просто невідомим. І, звичайно, ми про це говоримо з великою приємністю, бо ми насправді раді тому, що вони знову прийдуть першими колядувати. Це вже напевно як маленька традиція, чи що. Не подумайте, що ми неохоче приймаємо тих наших постійно перших колядників з думками «може то загасити світло, щоби того разу вони подумали, що в хаті нікого нема і може так швидко колядувати цього року до нас не прийдуть». Ну, думаю, ви розумієте. І скажу вам відверто, що ті наші сусіди через дорогу, то насправді такі сусіди, що кращих сусідів для сусідства годі й… Сусіди, сусідів, сусіди сусідів, сусідства… Заплутався… Одним словом, вони просто хороші люди.

І якось так воно є. Одні тільки сідають до столу. Інші ще й не сідають, бо, можливо, тільки чекають когось рідних з дороги і зазирають, коли ж нарешті приїде або телефонують по багато разів підряд і питають «де ти вже?». А комусь так і не вдалось приїхати до рідного дому або просто певні обов’язки не дають можливості перебувати в колі найближчих в цю дивну ніч. А деякі уже й повечеряли, і колядують собі. А ще інші повечеряли і не можуть колядувати, бо тримаються за животи, з жартівливими словами: «нащо було так багато їсти!». А потім така недовга пауза і далі: «ай, ще одного пампуха візьму». У кожного-кожного по-різному. Хоч тут справа далеко не в їжі і не в стравах. Але як в святий вечір за святою вечерею та й не попробувати отого всього смачнючого при смачнючого, що приготували сестра, мама, тітка, бабця.

Знов пампуха захотілось.

Ще зовсім трохи. Ще зовсім трохи і свята вечеря. Свята вечеря і велика ніч!

Ця свята різдвяна ніч – це щось справді особливе.

Звичайно, що в кожної родини ця свята вечеря і сам вечір проходить по-своєму особливо, по-своєму сімейно, і, напевно, навіть по-своєму вже просто та звично. І кожен має щось своє особисте, чи може навіть правильніше буде сказати, особисто сімейне чи сімейно особисте… Знов щось вигадую… Як правило, це скоріш за все та сама кімната, звичайно ті ж страви, ті самі рушники. Може навіть усі з членів родини сидять за столом на своєму звичному для такої вечері місці. Запалена свічка, образи, котрі під світлом того вогню набирають якогось особливого вигляду. Молитва. Все по-своєму особливо. І якось чимось, напевно, подібно як і в інших. А може і не подібно.

Серйозно вам кажу – так хочеться кинути до свого рота пампуха!

Згадую минулорічний свят вечір. Надворі стояла така пора, що мені здавалось, що ось це просто ідеальна різдвяна ніч. Все довкола покрите снігом; робиш крок – під одною ногою «рип», ще крок – під другою «рип», знов крок – «рип», крок, крок, крок – під ногами сніг вже не скрипить, а починає наспівувати ритм нової композиції. Мороз щипає за носа і щоки. Небо таке чисте і так густо засіяне зірками, що самого сіяча просто так і хочеться хвалити за такий красивий яскравий посів. А великий ясний місяць в висоті поводить себе як справжній величний господар чи, може, правильніше буде сказати – добрий батько того зоряного небозводу. І не знаєш чи то його світло так відбивається на білому снігу, чи то той свіжий білий килим так виблискує на місячному світлі. Але краса просто невимовна. Ідеш вулицею свого рідного села і просто милуєшся. А мелодії колядок, котрі одна за одною лунають в різних частинах таких знайомих провулків, настільки далеко чути, що здається вони просто десь в повітрі переливаються разом з тим легким морозним свіжим вітром і перелітають через усе-усе село. Чи то можливо якраз отой вітерець в своєму польоті просто підхоплює ту дивну мелодію і своєю силою її несе, несе, несе… І доносить ту мелодію до тебе, до твоїх вух, до твого розуму, до твого серця. А воно, серце, просто вдихає її і ніби сповнює твоє єство чимось новим, чимось дивним, чимось таким, що тобі здається, ніби ти направду торкаєшся цієї зимової краси і стаєш маленькою частиною цією дивної ночі. І такий спокій. І така радість. І знову спокій…

Щось я замріявся, заговорився…

Але справді, це була просто неймовірна ніч. І як я вже казав, мені дійсно здавалось, що ось саме такою повинна бути свята ніч, в котрій народжується Життя.

Але те все, про що було вище сказано – сніг, мороз, зірки на небі, страви на столі, певні традиції – це все насправді тільки поверхня. І ось та ніч, атмосферу котрої щойно пробував передати – це все тільки, знов таки, тільки зовнішнє. А ми часом за тим зовнішнім не завжди знаходимо головного.

Але погодьтеся, що інколи ось те, що ззовні, все таки не завжди відволікає нас, а часом інколи навпаки дозволяє зазирнути всередину і допомагає нам якимось чином, може, нехай зовсім трохи, але все таки зрозуміти або хоча би на якусь долю наблизити нас до розуміння того основного, того справжнього.

Ще зовсім трохи. Ще зовсім трохи і ми всі будемо сидіти за святковою вечерею.

От, ще перемотається кілька кадрів цього дня і я буду брати з тарілки в руки найбільшого пампуха (найбільшого, а значить найсмачнішого! – ну, це я так думаю) і буду кусати його. І коли я своїм ротом, а можливо і руками (в мене буває по-різному) вправно буду добиратись до начинки того смаженого на олії хліба, для когось в той самий час в тих містах чи селах, де будуть проходити вечірні літургії, а може уже і святкові, Христос буде народжуватися духовно! Або може в ту мить, поки хтось тільки буде тримати в руці ложку і простягати її до посудини з кутею, набирати оту зварену і заправлену медом, маком та горіхами солодку пшеницю, Господь Ісус буде, знов таки, народжуватись в серцях тих людей, котрі уже всією душею починають переживати радість наступаючого свята. Буде народжуватись в хвалебних піснях «З нами Бог, розумійте народи…» і в той же час буде говорити до людей: «Блаженні голодні і спраглі правди!». І коли родина буде сідати до столу зі сльозами на очах через втрату рідної людини або просто через її далеку відчутність, Господь знову духовно народжується і з миром промовляє: «Блаженні ті, що плачуть!». І коли сім’я зі смутком сидить за святковим столом, бо брат, син, батько на сході нашої країни Господь народжується, втішає їх і каже: «Блаженні миротворці!». І для тих, хто в ці години святого вечора, подібно до волонтерів нашого Центру, віддає частинку свого тепла, щоби самотня, одинока людина, дитина не почувала себе покинутою і відчула миті родинного затишку, Він знову народжується і говорить: «Блаженні лагідні та милостиві!». І знову «Блаженні!», «Блаженні!». І знову народжується. Народжується духовно.

Ех, не вийшло! Хотів, але відчуваю, що не вийшло. Хотів якось так гарно, спокійно і душевно закінчити свою розповідь, але не зміг. І ось те своє «Ех, не вийшло» я кажу зараз не з сумним розчаруванням, котре часом може бути. Але кажу ті слова спокійним і може навіть таким радісним тоном – не вийшло, то й нічого страшного. Просто чомусь не зміг знайти потрібних слів. Не знаю чого так. Можливо все тому, що я ніяк не можу перестати думати про пампухи. Хоча слова і те що на душі інколи абсолютно різні. Не дарма ж часом люди, розповідаючи про певні речі, кажуть, що це просто неможливо передати словами. А може дійсно вся річ в пампухах. Точніше не в пампухах, а в мені, бо це ж я зараз думаю про ту солодку начинку, котра ховається в їх середині. А яка вона смачна, уммм!.. Цього я теж не можу передати словами.

Ну, справді, ще зовсім трохи. Буде вечеря і будуть пампухи. І ця дивна ніч радісними словами доброї коляди знову постукає у двері кожного дому, знову буде вітати нас і сповіщати нам світло Різдва Христового.

Ця свята, тиха ніч! Найсвятіша ніч у році! Як же це зрозуміти своїм малим, дрібним людським розумом!

Може колядка допоможе.

Свята-а ніч, ти-и-ха ніч!
Ясність б’є від зірниць.
Дитинонька Пре-е-свята,
Така я-а-сна, мо-ов зоря,
Спочива-а-а-а-ає в ти-и-и-и-ихім сні.

Пастушок з вертепу

Дізнавайтесь про нові статті по Email

Tweet

Залишити відповідь Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *