Версiя для друку Обговорити в форумi

Опов╕дання

– Андр╕йку, поб╕жи у дв╕р, подихай св╕жим пов╕трям, – до к╕мнати зайшла мама.
– Не хочеться... – мляво пробурмот╕в син у в╕дпов╕дь. – Книга ц╕кава, та й Серг╕йко до бабус╕ по╖хав...
– То йди з хлопцями в хокей грати. Нов╕с╕ньк╕ ж ковзани, клюшка з шайбою без д╕ла лежать...
– Команда в повному склад╕, мене не приймають...
– На другому пол╕ грай, – не вгавала мама, – там теж ╓ каток...
– З д╕вчиськами кататись?! – оч╕ Андр╕йка сердито зблиснули, проте в╕дразу ж ╕ погасли. – Я краще почитаю...
Мати п╕шла на кухню, а син знову присунув до себе книгу. Проте, найв╕дстал╕ший першокласник вже давно осилив би одну стор╕нку, а в╕н, Андр╕йко, ╕ не намагався вникнути в зм╕ст. Дивився у в╕кно. А там, на льодовому майданчику, з криком носилися хлопц╕ в над╕╖ захопити шайбу, щоб мчати з нею до вор╕т.
Ось Петрик рвучко замахнувся клюшкою ╕... Андр╕йко нав╕ть почув, як шайба з свистом полет╕ла по льодовому покриву. З силою стиснув долон╕, ф╕зично в╕дчуваючи слухняну клюшку, ╕ з╕тхнув. Що з того, що так хочеться туди, на поле...
Пробував. У нов╕с╕ньких черевиках з ковзанами з ус╕ма атрибутами хоке╖ста несм╕ливо ступив на спортмайданчик. ╤ в╕дразу веснянкуватий Миколка, кап╕тан одн╕╓╖ з команд, полет╕в навстр╕ч, розпростерши руки, немов для об╕йм╕в. Легко зупинив тонкий сп╕в сво╖х ковзан╕в ╕ в якусь долю секунди Андр╕йко повалився на л╕д.
– Слабак, а ще в хоке╖сти пнешся... – проц╕див кр╕зь широку щ╕лину передн╕х зуб╕в хлопець. А в╕н, Андр╕йко, дивився в Миколчин╕ оч╕, так схож╕ на стигл╕ коробочки будяк╕в, ╕ чув, як холодним клубком ворухнулась в душ╕ ненависть до цього насм╕шкуватого рудого хлопця. Стиснув долон╕, ладен ось-ось вчепитися у ненависне обличчя, проте... ноги сам╕ повернули додому. Чув, як за спиною знову тонко засп╕вали ковзани, а його ноги, немов на ходулях, шкандибали до п╕д’╖зду.
«Слабак!». Ск╕льки ж в╕н буде отим «слабаком?!». Пошпурнув осоружн╕ ковзани в куток, туди ж полет╕ли клюшка з шайбою, а сам шаснув до ванно╖ к╕мнати. Намочив холодною водою носовичка, приклав до чималого ╜удзя на лоб╕. Ще мама побачить, то охання не оберешся. Проте зайшов тато.
– Що там, козаче, ос╕чка? – змовницьки п╕дморгнув до сина. – Може, в╕дстоював сво╖ права?
Сварив би тато – було б легше, а то. Який сором! У нього, п’ятикласника, з очей градом покотилися сльози.
– Слабаком, кажеш, кличуть? – посерйозн╕шав тато. – Не заздрю тоб╕, хлопче, хоч безвих╕дних становищ не бува╓.
Андр╕йков╕ сльози кудись под╕лись, бо добре знав, що батько н╕коли не кида╓ сл╕в на в╕тер. Терпляче чекав, що скаже дал╕, проте той мовчав. Минуло ще к╕лька дн╕в, а в╕н не заводив на цю тему мови. Н╕би й не було у них от╕╓╖ розмови у ванн╕й к╕мнат╕.
Андр╕йко так задумався, що й не почув, як рипнули вх╕дн╕ двер╕.
– А козак вдома? – почув знайомий голос. Мов вихор, вилет╕в до передпокою. Тато поклав на Андр╕йкову голову свою теплу долоню, змовницьки п╕дморгнув ╕ сказав:
– Одягайся.
Андр╕йко, не гаючи н╕ хвилини, натягнув светра, обмотав шию шарфом, накинув пальто.
– Чи далеко з╕брались? – мама зац╕кавлено спостер╕гала за отими зборами.
– Маленька чолов╕ча та╓мниця, – посм╕хнувся тато. – Ми незабаром повернемось.
А на льодовому пол╕ щодня розгортались нов╕ батал╕╖.
– Шайбу! Шайбу! Шайбу! – вимагали численн╕ бол╕льники, як╕, немов горобц╕, обл╕пили загорожу спортмайданчика. ╤ шайба блискавкою л╕тала в╕д одного гравця до ╕ншого, заскакувала ╕ в ворота.
╤ тод╕ мами стурбовано визирали у в╕кна, бо там робилось неймов╕рне. Н╕хто з гравц╕в й бол╕льник╕в не звертав уваги на хлопчину, який з сумкою мало не щодня проходив мимо льодового поля. Зупиниться на мить ╕ йде соб╕ дал╕. На автобусну зупинку чи до хати.
Час йшов, хокейн╕ матч╕ зм╕нювались футбольними, а в╕н, Андр╕йко, все не з’являвся на спортмайданчику. Ось й нин╕ сидить на уроц╕ укра╖нсько╖ л╕тератури ╕ зовс╕м не слуха╓, про що там розпов╕да╓ Н╕на Антон╕вна. За в╕кном чар╕вниця-весна вже повн╕стю вступила у сво╖ права й Андр╕йков╕ так хочеться поганяти м’яча по зелен╕й травц╕.
– Сьогодн╕! – раптом подумав. – Сьогодн╕ або н╕коли!
Футбольна гра була в розпал╕. Хлопчаки не в╕дразу пом╕тили нового гравця. Та ось Миколка махнув рукою, вс╕ завмерли на сво╖х м╕сцях. А кап╕тан, точн╕с╕нько мов той вовк з мультф╕льму «Ну, постривай!», п╕шов до Андр╕йка.
– Ну, слабак, за ╜улями скучив, – примружив Миколка оч╕. – То це можна!
Андр╕йко напружився. Не в╕дводив погляду в╕д руки, вкрито╖ ластовинням, яка пов╕льно, немов глузуючи, простягнулась вперед. Вс╕ хлопчики з легким усм╕хом сл╕дкували за сво╖м кап╕таном. ╤ раптом... Андр╕йко в секунду в╕д╕рвав свого кривдника в╕д земл╕ й кинув... на зелену траву.
Хлопц╕ завмерли. Андр╕йко чекав, напружено чекав нападу, проте Миколка лежав соб╕ й спок╕йно дивився на Андр╕йка сво╖ми схожими на ос╕нн╕ жолуд╕, очима.
– Подай руку, чого сто╖ш! – протягнув свою, вкриту ластовинням. ╤ пружно схопився на ноги.
– Ви, хлопц╕, обережно з ним, – звернувся до команди. – Майбутн╕й чемп╕он з в╕льно╖ боротьби!
– А зв╕дки ти зна╓ш? – пробелькот╕в зн╕яков╕лий Андр╕йко.
– Знайшов та╓мницю! – розсм╕явся Миколка. – Т╕льки чому це так довго не приходив, боявся?
Хлопець дивився в лице свого запеклого ворога ╕, дивно, в цю хвилину було воно таким симпатичним... Нав╕ть ластовиння йому пасувало...
– Ну, чого стали? Концерт зак╕нчено, гра продовжу╓ться! – Миколка шугонув м’яча на сам╕с╕ньку середину поля.
Увечер╕ тато зайшов до ванно╖ к╕мнати:
– Як справи, козаче?
– Чудово! – видихнув Андр╕йко ╕ хлюпнув на груди ц╕лу пригорщу студено╖ водиц╕...

Мар╕я ПОНОМАРЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 25.09.2009 > Тема ""Джерельце""