Головна / Про МЗС / Історія

Iсторiя та традицiї зовнiшньополiтичної служби України

Зовнішньополітична служба України має давні традиції, засновані, передусім, на дипломатичному досвіді Київської Русі-України.

Водночас, витоки української дипломатії є значно глибшими. Відтак, її коріння слід шукати на стику візантійської і римської традицій, що лежать в основі усіх сучасних європейських держав.

Давньоукраїнська держава підтримувала активні відносини з Візантією, Святим Престолом, Германською імперією, Польщею, Угорщиною, Францією, скандинавськими державами.

Особливо розгалуженими і динамічними зовнішні відносини стали в часи правління сина Володимира Святославича, князя Ярослава Мудрого (1019-1054). Він активно використовував поширений в часи середньовіччя метод здійснення дипломатії - укладання династичних шлюбів. Син Ярослава Всеволод одружився з донькою візантійського імператора Константина IX Мономаха. Одна з дочок Ярослава - Анна була віддана за французького короля Генріха І. Інша донька, Єлизавета, стала дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, а третя Анастасія - угорського короля Андраша І. Тісні відносини з Польщею були скріплені шлюбом сестри Ярослава Доброніги з краківським князем Казимиром.

Важливий внесок у зміцнення міжнародних позицій України того часу було здійснено багатьма державними діячами, серед яких згадуємо вагомі досягнення Володимира Мономаха (1053 – 1125), князя Романа Мстиславовича (ор.1152 – 1205), Короля Данила Галицького (1201 – 1264 роки).

Після занепаду і розпаду Давньоукраїнської держави, реальний поступ української дипломатії став особливо помітним у Козацьку добу.

Розпочавши своє формування у першій половині XVI ст., українське козацтво поступово перетворюється на носія національної державності. На початку XVII ст. Військо Запорізьке стає суб'єктом міжнародних зносин, впливовим військово-політичним фактором у Східній і Південно-Східній Європі. У 1594 році козацтво уклало договір з представниками християнського союзу держав "Священною лігою" про спільну боротьбу проти Османської імперії. Січ вперше за свою історію стає повноправним учасником міжнародної коаліції.

З приходом гетьмана Богдана Хмельницького, який "вільно розмовляв польською, руською, турецькою мовами і латиною, мав тонкий і проникливий розум, був терпеливий і хитрий" (Проспер Меріме), а головне - у зв'язку з його військовими перемогами, міжнародні контакти козацтва суттєво активізуються і розширюються.

У своїй резиденції в Переяславі Б.Хмельницький приймав посланців європейських держав, трансільванського князя Георгія Ракоці, послів султана і московського царя. Він вів переговори з польськими представниками, налагодив і розвинув відносини зі Швецією.

Однак, зусиль гетьмана, в тому числі і дипломатичних, виявилося замало, щоб забезпечити Україні незалежність. Після Б.Хмельницького найбільший внесок у становлення і розвиток української дипломатії зробили гетьмани Іван Виговський, Іван Мазепа і Пилип Орлик.

Наступний шанс української дипломатії з'явиться аж через два століття...

* * * * * *

Створення і становлення Міністерства закордонних справ України як повноцінної державної структури пов'язане з проголошенням 10 червня 1917 року І Універсалу Української Центральної Ради і створенням Української Народної Республіки.

Процес формування органів законодавчої і виконавчої гілок влади знайшов своє оформлення в проголошеному Центральною Радою 16 липня 1917 року Другому універсалі, в якому йшлося про утворення Генерального Секретаріату - виконавчого органу влади. З першого дня існування Генерального секретаріату в його складі розпочало діяльність Генеральне секретарство з національних справ, що стало прообразом першого зовнішньополітичного відомства України у XX столітті.

22 грудня 1917 року Голова Генерального Секретаріату Української Народної Республіки, проголошеної III Універсалом Центральної Ради, Володимир Винниченко і Генеральний секретар з міжнаціональних справ Олександр Шульгин підписали "Законопроект про створення Генерального секретарства міжнародних справ", який цього ж дня був схвалений на засіданні Уряду УНР.

Цим документом визначилися обов'язки Генерального секретарства міжнародних справ, а саме: "здійснення міжнародних зносин держави, охорона інтересів українських громадян поза межами УНР, тимчасово - загальне влаштування національних непорозумінь в межах УНР".

Важливий імпульс подальшому розвитку української зовнішньополітичної служби надав оприлюднений 12 січня 1918 року IV Універсал Центральної Ради, в якому УНР проголошувалася "самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою Українського Народу".

Саме в цей час розпочинається активна робота над створенням мережі дипломатично-консульських установ, діяльність яких регулювалася державними законами та нормативними документами Генерального секретарства міжнародних справ (згодом - Міністерства закордонних справ); формуванням відповідної правової бази дипломатичної діяльності (навесні 1918 року співробітниками українського МЗС було підготовлено проект закону "Про закордонні установи УНР); підготовкою дипломатичних кадрів.

За час діяльності Центральної Ради було розпочато налагодження контактів з державами світу. Зокрема, у грудні 1917 року український уряд налагодив зв'язки з країнами Антанти, приймаючи представників Франції ("Генеральний комісар Франції при уряді України") та Великої Британії ("Представник Великої Британії").

Наприкінці грудня 1917 року українська делегація взяла участь у мирних переговорах у Бресті, де 27 січня 1918 року було підписано перший мирний договір у світовій війні.

Українське зовнішньополітичне відомство Центральної Ради очолювали:

Олександр ШУЛЬГИН

Генеральний секретар міжнародних справ,

Міністр закордонних справ

(грудень 1917 року - 24 січня 1918 року)

Всеволод ГОЛУБОВИЧ

Міністр закордонних справ

(З0 січня - 3 березня 1918 року)

Микола ЛЮБИНСЬКИЙ

Державний секретар закордонних справ, Керуючий МЗС

(3 березня - 28 квітня 1918 року)

З приходом до влади 28 квітня 1918 року Гетьмана Української Держави Павла Скоропадського український уряд продовжив розбудову національної зовнішньополітичної служби.

Було визначено три основні напрями зовнішньої політики Української Держави: "встановлення дружніх відносин з країнами Четвертного Союзу; вирішення спірних територіальних проблем з сусідніми державами; встановлення дипломатичних відносин з нейтральними державами“.

За час діяльності Гетьманського уряду розширилося коло країн, з якими було встановлено дипломатичні відносини. Зокрема, Українська Держава започаткувала роботу своїх дипломатичних місій у Румунії, Фінляндії, Швейцарії, Швеції (загалом до 10 держав), а також прийняла понад двадцять повноважних представників зарубіжних країн (Австро-Угорщини, Болгарії, Грузії, Німеччини, Туреччини, Польщі, Румунії, Фінляндії та інших).

Уряд Української Держави також сформував окрему делегацію для мирних переговорів з Росією. Переговори з російською делегацією відбувалися у Києві з травня до жовтня 1918 року. Делегація РСФСР, очолювана Християнам Раковським і Дмитром Мануїльським, виконувала одночасно функції тимчасового дипломатичного представництва в Українській Державі.

Вагомий внесок у розвиток української зовнішньополітичної служби здійснив Міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко, який став наступником Миколи Василенка. Саме Д.Дорошенко досяг важливих дипломатичних результатів, створив ефективну структуру українського МЗС і розвинув законодавчу базу зовнішньополітичної діяльності. У червні 1918 року було прийнято "Закон про посольства і місії Української Держави", в липні цього ж року - "Закон про українську консульську службу". За період Гетьманського уряду розпочали діяльність перші вітчизняні Консульські курси - навчальний заклад, що був покликаний забезпечити державу дипломатичними і консульськими фахівцями.

За часів діяльності Гетьманського уряду Міністерство закордонних справ України очолювали:

Микола ВАСИЛЕНКО

Голова Ради Міністрів, Міністр закордонних справ

(30 квітня - 20 травня 1918 року)

Дмитро ДОРОШЕНКО

Керуючий МЗС, Міністр закордонних справ

(20 травня - 14 листопада 1918 року)

Георгій АФАНАСЬЄВ

Міністр закордонних справ

(14 листопада - 14 грудня 1918 року)

Із створенням Другого республіканського уряду (Директорії), сформованого в грудні 1918 року, дипломатичні контакти попередніх українських урядів були значною мірою збережені, а подеколи розширені.

Зокрема, Директорія, першим Міністром закордонних справ якої став Володимир Чехівський, направила своїх дипломатичних представників до Бельгії, Великої Британії, Греції, Італії, США, відкрила посольства в Естонії, Латвії, Чехо-Словаччині, Угорщині. Українська держава була представлена у Ватикані. Делегація УНР взяла участь у Паризькій мирній конференції, одночасно виконуючи функції тимчасового дипломатичного представник України у Франції.

Основна діяльність українських дипломатичних представництв і спеціальних делегацій УНР була спрямована на те, щоб забезпечити визнання України та заручитися міжнародною підтримкою у її державницьких прагненнях. Дипломатичні установи УНР здійснювали широку інформаційну та видавничу роботу, а також виконували основні консульські функції. В країнах, де перебували українські полонені, було організовано їхнє повернення Батьківщину; при представництвах у Берліні, Відні й Римі існували військово-санітарні місії військовополонених.

За часів Директорії у практику української зовнішньополітичної служби ввійшло проведення з'їздів послів і глав дипломатичних місій, з яких найважливішими стали два: у Карлових Варах (1919р.) та Відні (1920 р.).

За часів діяльності Директорії Міністерство закордонних справ України очолювали:

Володимир ЧЕХІВСЬКИЙ

Голова Ради Міністрів - Міністр закордонних справ

(26 грудня 1918 року - 11 лютого 1919 року)

Кость МАЦІЄВИЧ

Міністр закордонних справ (13 лютого - березень 1919 року)

Володимир ТЕМНИЦЬКИЙ

Міністр закордонних справ

(квітень – серпень 1919 року)

Андрій ЛІВИЦЬКИЙ

Керуючий МЗС

(серпень 1919 року – травень 1920 року)

* * * * * *

Невід’ємною сторінкою в історію української дипломатії увійшла зовнішньополітична діяльність Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).

1 листопада 1918 року в результаті збройного повстання до влади у Львові прийшла Національна Рада, яка 13 листопада прийняла Тимчасовий Основний Закон про самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії та утворення самостійної держави.

Зовнішньополітична діяльність ЗУНР головним чином зводилася до двох ключових напрямів: відносини з Наддніпрянською Україною, тобто Українською Народною Республікою та державами Антанти.

Керуючись спільним прагненням до історичного об'єднання українських земель в соборній державі, 22 січня 1919 року представники обох урядів привселюдно проголосили Акт злуки УНР та ЗУНР.

За час своєї діяльності уряд ЗУНР налагодив широкі дипломатичні контакти, відкривши власні представництва в Австрії, Італії, Німеччині, Угорщині, Чехо-Словаччині, Югославії. Спеціальні місії були направлені до держав, де перебувала значна кількість української еміграції - Канади, США, Бразилії.

У липні 1919 року уряд ЗУНР відрядив окрему делегацію на Паризькі мирні переговори, де представники ЗУНР активно співпрацювали з дипломатичною місією УНР.

За часів діяльності ЗУНР її зовнішньополітичне відомство очолювали:

Василь ПАНЕЙКО

Державний секретар зовнішніх справ

(11 листопада 1918 року - 1919 рік)

Льонгин ЦЕГЕЛЬСЬКИЙ

Державний секретар зовнішніх справ

(4 січня –10 березня 1919 року)

Михайло ЛОЗИНСЬКИЙ

Державний секретар зовнішніх справ

(10 березня –17 квітня 1919 року)

Степан ВИТВИЦЬКИЙ

Державний секретар зовнішніх справ

(17 квітня-травень1919року,

9 червня-жовтень 1919 року,

1серпня –лютий 1920 року )

Кость ЛЕВИЦЬКИЙ

Державний секретар зовнішніх справ

(початок 1920-1923рік)

* * * * * *

Одночасно із державотворчими зусиллями, яких докладали уряди УНР та ЗУНР, Гетьманату та Директорії, вже починаючи з липня 1917 р. відбувалося формування паралельних державних структур Радянської України..

З самого початку формування владних структур Радянської України виконання “зовнішньополітичних функцій" було певною мірою покладене на Народне секретарство міжнаціональних справ, яке згодом було перетворене на Народне секретарство міжнародних справ на чолі з Володимиром Затонським.

Усічні 1919 року було сформовано Раду народних комісарів УСРР, керівником якої став Християн Раковський,одночасно очоливши зовнішньополітичне відомство радянської України і змінивши на цій посаді Миколу Скрипника.

За час своєї діяльності уряд УСРР розгорнув мережу власних дипломатичних представництв. Зокрема, представники УСРР перебували у Варшаві, Берліні, Празі. Щодо іноземних дипломатичних посланників при уряді радянської України, то серед них були представники Польщі, а також Австрії, Німеччини, Чехо-Словаччини, які опікувались переважно торговельно-економічними та консульськими питаннями.

У цей період діяльність Наркомату закордонних справ УСРР була в основному спрямована на розвиток дипломатичних відносин з іншими державами, вдосконалення внутрішнього законодавства в межах компетенції наркомату, підтримку контактів з представництвами іноземних держав в УСРР.

Водночас, ситуація кардинально змінилася після утворення в грудні 1922 року Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Всі зовнішньополітичні, економічні, торговельні зв’язки України невдовзі перейшли у підпорядкування союзного центру, а УСРР була позбавлена права на власну зовнішньополітичну діяльність.

Ще 18 жовтня 1922 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову "Про згортання апарату НКЗС УСРР", повноваження якого мали бути передані союзному наркомату. Незважаючи на спроби тодішнього народного комісара закордонних справ УСРР Х.Г.Раковського протидіяти цьому рішенню (за його ініціативою 23 березня 1923 р. було прийнято звернення ЦК КП(б)У до Політбюро ЦК РКП(б) з проханням переглянути питання щодо злиття НКЗС УСРР і СРСР), НКЗС УСРР було офіційно ліквідовано 20 вересня 1923 р.

Таким чином, на початку 20-х років XX ст., Україна втратила не лише державність - спочатку фактичну, а потім і формальну, але й на довгі роки позбулася можливості формувати і втілювати власну зовнішню політику.

Зовнішньополітичне відомство УСРР очолювали:

Сергій БАКИНСЬКИЙ

Народний секретар з міжнаціональних справ

(14 грудня 1917 року - 1 березня 1918 року)

Володимир ЗАТОНСЬКИЙ

Народний секретар закордонних справ

(1-4 березня 1918 року)

Микола СКРИПНИК

Народний секретар закордонних справ

(8 березня - 18 квітня 1918 року)

Християн РАКОВСЬКИЙ

Народний комісар закордонних справ

(січень - липень 1919 року та березень 1920 року - липень

1923 року)

* * * * * *

1 лютого 1944 року сесія Верховної Ради СРСР прийняла Закон "Про надання Союзним Республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин та про перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату Закордонних Справ із загальносоюзного в союзно-республіканський народний комісаріат". Цим актом після двадцятирічної перерви були формально поновлені права союзних республік у сфері зовнішньополітичної діяльності.

5 лютого 1944 року приймаються постанови Політбюро ЦК КП(б) України і Укази Президії Верховної Ради УРСР про утворення українського НКЗС.

Міжнародна діяльність України в період 1944-1990 років була в основному зорієнтована на участь у роботі Організації Об'єднаних Націй (ООН), що давало можливість, хоча й символічну і обмежену, інформувати світову громадськість про життя України, брати участь у обговоренні світових та регіональних проблем, здобувати досвід у сфері багатосторонньої дипломатії.

Як держава-засновниця ООН Україна (Українська РСР) брала участь у розробці Статуту цієї організації, формуванні її структури, органів та установ.

Делегація УРСР розгорнула активну діяльність в ООН вже в перші роки її існування. Українська делегація внесла чимало пропозицій до Статуту ООН, тимчасових правил процедури Генеральної Асамблеї ООН, резолюцій щодо біженців і переселенців, переміщених осіб, представництва неурядових організацій в Економічній і Соціальній Раді ООН (ЕКОСОР), роботи Дунайської конференції тощо.

У 1945 р. Українська РСР стає членом Міжнародного Суду, в 1946 р. - Всесвітньої організації охорони здоров'я, в 1947 р. - Всесвітнього поштового союзу, в 1948 р. - Всесвітньої метеорологічної організації, в 1954 р. - Міжнародної організації праці (МОП,) ЮНЕСКО, в 1956 р. - Європейської Економічної Комісії, в 1957 р. - МАГАТЕ.

У 1948-1949 і 1984-1985 роках Україна обиралася непостійним членом Ради Безпеки ООН. Однак лише у 2000-2001 роках, коли Україна була втретє обрана до РБ ООН, наша держава діяла як незалежний учасник міжнародних відносин.

У радянські часи Україна ставала членом ЕКОСОР, Адміністративної Ради МОП, Ради керівників Програми ООН з навколишнього середовища, Ради керівників МАГАТЕ, Комітету боротьби з апартеїдом та із здійснення невід'ємних прав палестинського народу.

Серед проблем, що вирішувалися ООН за активної участі України, були проблеми роззброєння, зокрема заборони хімічної зброї, незастосування сили, демілітаризації космосу, ліквідації залишків колоніалізму, заборони найманства. На 45-й сесії ГА ООН (1990 р.) 126 країн прийняли резолюцію про міжнародне співробітництво з подолання наслідків Чорнобильської аварії.

1945-1990 рр. участь УРСР в міжнародних організаціях, в першу чергу ООН, керувалася Москвою. Водночас, працівники української зовнішньополітичної служби здобували необхідний фаховий досвід.

Міністерство закордонних справ УРСР очолювали:

Олександр КОРНІЙЧУК

(лютий - липень 1944 року)

Дмитро МАНУЇЛЬСЬКИЙ

(1944 - 1952 роки)

Анатолій БАРАНОВСЬКИЙ

(10 червня 1952 року - 17 червня 1953 року)

Лука ПАЛАМАРЧУК

(11 травня 1954 року - 13 серпня 1965 року)

Дмитро БІЛОКОЛОС

(16 березня 1966 року - 11 червня 1970 року)

Георгій ШЕВЕЛЬ

(10 серпня 1970 року - 18 листопада 1980 року)

Володимир МАРТИНЕНКО

(18 листопада 1980 року - 28 грудня 1984 року)

Володимир КРАВЕЦЬ

(29 грудня 1984 року - 27 липня 1990 року)

* * * * * *

Новий історичний етап у розвитку української дипломатії розпочався 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України.

У Декларації зазначається, що Україна "як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій...". Україна "виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах".

Після прийняття історичного Актa про незалежність України 24 серпня 1991 року перед Міністерством закордонних справ постали цілком нові завдання, пов'язані з визнанням України міжнародним співтовариством, встановленням дипломатичних відносин, створення ефективної мережі власних дипломатичних і консульських представництв, розбудовою повноцінних двосторонніх відносин з зарубіжними країнами, набуттям членства і утвердженням в провідних міжнародних організаціях.

За перші роки незалежності Україну визнало понад 170 зарубіжних країн. Практично з усіма ними встановлені дипломатичні відносини та активно розвивається двостороннє співробітництво.

Україна створила ефективну мережу власних дипломатичних і консульських представництв.

Україна є членом понад 90 міжнародних організацій. У 2000-2001 роках Україну входила до складу непостійних членів Ради Безпеки ООН. Наша держава уклала і виконує понад дві тисячі міжнародно-правових документів.

За роки незалежності представники України неодноразово очолювали і обиралися керівниками багатьох авторитетних міжнародних структур, насамперед органів Організації Об’єднаних Націй. Як винятковий приклад, згадуємо про те, що саме представник України, Геннадій Удовенко був обраний Президентом 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН.

2 липня 1993 року Верховна Рада України схвалила Основні напрями зовнішньої політики України.

Згідно зі статтею 106 Конституції України, керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави здійснює Президент України, який представляє країну в міжнародних відносинах, веде переговори та укладає міжнародні договори України, приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає та звільнює глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях, приймає вірчі грамоти дипломатичних представників іноземних держав.

Відповідно до Указу Президента України "Про Положення про Міністерство закордонних справ України" від 3 квітня 1999 року, "Міністерство закордонних справ України (МЗС України) як центральний орган виконавчої влади є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері зовнішніх зносин України та координації заходів у цій сфері, в тому числі спрямованих на реалізацію стратегічних цілей зовнішньої політики України щодо забезпечення входження України в європейський простір та створення передумов для набуття Україною членства в Європейському Союзі (ЄС), Організації Північноатлантичного договору (НАТО)”.

Рік 2005-й залишив помітні віхи в процесі реалізації європейських та євроатлантичних інтеграційних устремлінь України. Це - надання Європейським Союзом Україні статусу країни з ринковою економікою й проведення в Києві Форуму Спільноти Демократичного Вибору.

Згідно з Указом Президента України Віктора Ющенка від 22 серпня 2005 року “Про внесення змін до Указу Президента України “Про заходи щодо вдосконалення координації діяльності органів виконавчої влади у сфері зовнішніх зносин”, Міністерству закордонних справ України були надані широкі повноваження щодо координації діяльності органів виконавчої влади у сфері зовнішніх зносин Української держави.

Понад 500 працівників зовнішньополітичного відомства України підтримали ідеї Помаранчевої революції у відомій “Заяві українських дипломатів”.

Міністерство закордонних справ України очолювали:

Анатолій ЗЛЕНКО