Зустрічі через роки – «Шкіпер»
Рубрики [http://skipper.kiev.ua/category/%d1%80%d1%83%d0%b1%d1%80%d0%b8%d0%ba%d0%b8] -Дизайн -Ходові випробування -Світ перегонів -Практикум -Світ на воді -Світ під водою Прес-центр Новини Медіа репортажі Офіційна інформація Бібліотека «Шкіпера» Про журнал Для авторів Передплата Реклама Контакти Рубрики -Дизайн -Ходові випробування -Світ перегонів -Практикум -Світ на воді -Світ під водою Прес-центр Новини Медіа репортажі Офіційна інформація Бібліотека «Шкіпера» Home Рубрики -Світ на воді Зустрічі через роки -Світ на воді Рубрики / 02/02/2018 Зустрічі через роки share on: Facebook Twitter Google + Email Send to Email Address: Your Name Your Email Address Email check failed, please try again Cancel Це не було схоже на зустріч, скажімо, однокласників або однокурсників. І не лише через те, що зустрілися не ровесники, не сусіди по парті чи по студентському гуртожитку. Зійшлися побратими, яких здружило море, яких зріднили вітрила. Яких не в змозі роз’єднати ані відстані, ані примхи долі. І хай вони не бачилися дуже давно, хай між ними пролягли десятиріччя, незмінною залишилася їхня відданість міцній родині вітрильництва. Немає чого приховувати: мені було заздрісно спостерігати за тим, як радісно вони віталися, якими міцними були їхні чоловічі обійми, як цвіли найщирішими посмішками їхні обличчя і як ті посмішки воднораз стирали з облич ознаки немолодого віку. Ніби вони знову повернулися в ті роки, коли вперше зустрілися, коли об’єднали їх вітрила, яхти, суперництво на дистанціях регат і дружба на березі. І я подумки бажала їм усім якнайдовше зберігати оцю душевну юність, невгамовність, готовність до нових пригод у житті. Роки не стають на заваді, коли палає серце. Я вдячна Володимиру Болотникову за те, що він запросив мене до Одеси на церемонію нагородження традиційної премії «Одеса. Вітрило. Людина», подарував можливість бути не стороннім спостерігачем на ній, а учасником. Хай не в амплуа головних героїв, але й не на задньому плані масовки. Збираючись до Одеси, хвилювалася. Минуло стільки років відтоді, як спілкувалася з тими, з ким мала побачитися. Чи впізнають? Чи не пройдуть повз, ковзнувши поглядом як по незнайомій перехожій. І як приємно мені було почути, ледве наблизилася до купки солідних чоловіків: «О, ось кого давно не бачив, так це Пожилову…». Не знаю, хто саме це вимовив, але я відразу впізнала їх усіх… І коли за всіх них мене міцно обійняв Аркадій Сівакс, відчула, я тут не стороння. Про кожного з них не раз писала у своїй «Спортивній газеті». Кожного з них бачила на перегонових дистанціях, у кожного з них брала інтерв’ю… Шкодувала, що через хворобу не приїхав до Одеси Віталій Дирдира. А планували, що вирушимо разом. Що повезе нас на своїй машині Сергій Поліщук, і ми будемо розмовляти. Згадувати протягом усієї багатогодинної подорожі. І для всіх нас вона видасться закороткою, щоб пригадати нібито й забуте. Вже під час самого урочистого свята, коли відзначали спеціальними призами героїв вітрильницього року, коли раз по разу виходили на сцену ветерани, знову шкодувала, що не було серед них Віталія Дирдири. Бо це ж від його покоління пішов ланцюг олімпійських здобутків України. Злетів в інші світи, розвіяний вітром над далеким від рідного Дніпра Тірренським морем, Валентин Манкін. І саме Віталій Дирдира, його напарник по одній з олімпійських нагород, уособлює здобутки того, першого покоління, яке примножують їхні нащадки. Так сталося, що майже всі славетні ветерани, які зійшлися на святі, в юні роки несли спортивну, морську службу в 57 яхт-клубі Чорноморського флоту, куди збирав їх, створюючи всі умови для гартування майстерності, начальник клубу Аркадій Сівакс. І саме він у цей день був найголовнішою дієвою особою вистави, яка у супроводі симфонічного оркестру тривала в прекрасному залі, в якому не було вільних місць. У перших рядах ̶ ветерани, сьогоднішні герої року, а далі ̶ юні майстри, їхні батьки, шанувальники вітрильного спорту, яких в Одесі ̶ безмежна кількість, як безбережне їхнє Чорне море. Якоїсь миті знову покликаний на сцену Аркадій Сівакс, раптом ставши у стійку струнко, почав називати прізвища, супроводжуючи їх званнями: мічман, матрос… І один по одному піднімалися на сцену ті, хто досі завдячує своєму командирові, капітанові першого рангу Сіваксу тим, як склалася їхня доля. Вони вишикувалися строєм і за командою командира, чітко карбуючи крок, пішли під гучні оплески залу вперед. Вони всі ̶ в строю. І за кожним з них є свій загін послідовників. А наступного ранку ми розмовляли і не могли наговоритися з Аркадієм Соломоновичем. Нам було, що згадати: ті численні чемпіонати і першості для яхтсменів будь-якого віку, починаючи з найменших, для яких щоберезня проводилися дитячі перегони в акваторії яхт-клубу. Дні численних Балтійських регат у Таллінні, де кожен з нас мав свою справу, але завжди випадала годинка для спілкування. І незабутній час Олімпійських ігор на Талліннському рейді, коли ми так гаряче вболівали на всю нашу команду і найбільше за «Зірковий», на стерні якого був Валентин Манкін, йдучи до свого третього олімпійського «золота». А після завершення кожної гонки саме Аркадій Сівакс, згуртувавши «команду підтримки», пропонував чергову тему «релаксації», як би ми сказали сьогодні, щоб зняти з нашого друга, а Манкін для нас був справді другом, психологічне навантаження, боротьба ж бо на дистанції точилася безкомпромісна. Багато про що згадувалося. А потім життя розвело. І про те, яким воно стало для Сівакса, хотілося дізнатися якнайбільше. Людина справи, людина невгамовної енергії, він не загубився серед тисяч емігрантів, які обрали новою батьківщиною Ізраїль. Звісно ж, першою адресою, за якою він прийшов, був найближчий яхт-клуб. Представився, познайомився, сказав, що хотів би попрацювати з дітьми-початківцями. І йому відразу запропонували роботу, щойно діти повернуться після нетривалого перепочинку. Аж тут одержав пропозицію від керівництва гімназії, в якій навчався син, поїхати з учнями до табору. «Таким собі табірним піонервожатим, ̶ сміється Сівакс . ̶ Річ у тім, що не всіх учнів забирають на канікули батьки, адже багато хто приїздить на навчання до Єрусалиму здалеку, навіть з інших країн. Ось для них і влаштовується такий табір. Погодився, мені було цікаво. Виявилося, що контингент той ще підібрався! От і почав я їх муштрувати, ̶ знову сміється Сівакс. ̶ Живуть біля моря, а плавати не вміють. Човни тільки на картинках бачили, весла в руках не тримали. Та що там весла, бігати-стрибати не вміли. От і взявся їх навчати. Спершу багато хто пручався. Дисципліна в поведінці не була їм притаманна. Та я знайшов до них підхід, призвичаїлися. Влаштовував змагання, конкурси… Багато чого… Виявляється, непомітно для мене, до моїх дій приглядалися. Все ж я для них був лише одним з батьків одного з учнів. Коли табір закінчився і я наладився йти працювати до яхт-клубу, мені несподівано запропонували роботу в гімназії. Кимось на кшталт старшого вихователя. І я погодився. Виконуючи різноманітні обов’язки, багато часу приділяв тому, аби діти полюбили спорт, фізичне виховання. Понад півтора десятка років займався цим». Поцікавилася: «А як же вітрила? Невже про море забув?» «Я? Забув про море? ̶ навіть образився. ̶ Воно в моїх м’язах, в моєму серці, в моїй душі. Користувався кожною нагодою, щоб вийти під вітрилом. Має яхту мій син, то ж і онуків, а їх у мене четверо, намагаюся заохотити. Випала нагода переганяти нову яхту з півдня Франції до Хайфи. Команда моя ̶ суцільні дилетанти. Але швидко засвоювали тонкощі поводження з вітрилами. Ми майже півтора місяця мандрували Середземним морем, перетворивши необхідність пригнати яхту за призначенням на цікаве навчально-туристичне плавання. І тепер господиня вже справний капітан. А оскільки вона ̶ моя колишня дружина, з якою ми розійшлися, лишившись справжніми друзями, то тепер уже на цій яхті збираємося усією родиною. Чи сумую я за яхтингом як спортом? Певною мірою. Річ у тім, що в Ізраїлі є два улюблені види спорту, які підтримуються на державному рівні ̶ футбол і баскетбол. То ж вітрильного спорту в тому сенсі, як ми його розуміємо, там немає. Хоча яхт багато, любителів вистачає. Але не гонщиків. Що поробиш? То ми самі влаштовуємо собі перегони ̶ зі стихією. І це чудово! Я підтримую стосунки з багатьма яхтсменами, яким колись і по службі, і за покликом серця допомагав ставати майстрами. Багатьох, на жаль, немає. Хоч що кажи, а час невблаганний… Оця одеська зустріч для мене – справді свято. Свято спілкування. Кожна зустріч з давніми друзями ̶ це як допінг у спорті. Незаборонений допінг, рекомендований!». Ох, уже цей Сівакс! Він завжди умів в усьому знайти позитивний сенс. Може тому й люблять його ті, кому довелося йти по життю поруч. Ми поверталися з Одеси під проливним дощем. Розуміла, що Сергієві Поліщуку за кермом непереливки. Та всі дорожні випробування нівелювалися тим, що ми згадували побачене, ділилися враженнями. І дорога вже не здавалася такою нескінченно важкою. Текст: Валентина ПОЖИЛОВА Фото: Сергій ПОЛІЩУК Related Posts -Практикум / 20/04/2018 / No Comment Пожежа на яхті – як уникнути -Світ перегонів / 12/04/2018 / No Comment Кайт – неперевершене відчуття свободи Технології Suzuki 1 Comment Igor Petrov says: 07/02/2018 at 17:19 Валентина, большое спасибо за статью! Аркаша Сивакс – наше ВСЁ! Прекрасный Человек, великий предпрениматель, настоящий яхтсмен! Пожалуйста, исправь в тексте его воинское звание с Капитана 1 ранга на Подполковник… Хотя конечно же он заслуживает высшего офицерского звания, но надо соблюдать историческую правду! Reply Leave a Response Cancel reply Comment Name Email © 2008-2017 Видавництво «Поліса». Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання на skipper.kiev.ua