Я часто чую від знайомих учителів або батьків, що «діти зараз уже не ті», вчитися не хочуть, перестали читати, до того ж зацікавити їх чимось неможливо. Коли я піднімалася сходами гімназії ім. В. Симоненка у Львові, я знала, що братиму інтерв’ю в одного з найкращих учителів-методистів міста. І, звичайно, десь підсвідомо очікувала вкотре почути вже добре знайому фразу. Нашвидкуруч, між маневрами галереєю гімназійних коридорів, я здогадувалася, як виглядатиме наша розмова, і навіть уже приготувалася до звичних трактатів із фізики, подумки згадувала закон Ома, уявляла, як заходжу в типовий кабінет, де всі стіни, шафи і стелажі заповнені потріпаними радянськими плакатами. Та, увійшовши до кабінету фізики, я була приємно вражена – такий світлий, нічим зайвим не захаращений, а біля стіни – мультиборд.

«Так-так, ми одні з небагатьох «щасливих» львівських шкіл, які удостоїлися цієї чудо-техніки. Я сприймаю цей борд як винагороду за нашу з дітьми спільну роботу», – відразу констатує пан Микола. І, звичайно, я, як дитина школи 90-х, ніяк не могла зрозуміти, навіщо тут дошка, і як фізику можна викладати по-іншому, аніж як слухати довгі «проповіді» про теореми Гауса чи балістичний гальванометр . Але це була лише хвилина. Бо потім урок провели спеціально для мене.

Відверто кажучи, я не знаю фізики. І це не мій улюблений предмет, тож похвалитися глибокими знаннями я не можу. У цьому, напевно, вина не мого вчителя, а мого «гуманітарного розуму», який не здатен осягнути все це. Принаймні так я думала до знайомства з паном Миколою. Бо за 15 хвилин розмови про око, лінзи, про відбивання й заломлення світла усе, що колись було нудним і незрозумілим, тепер неймовірно захопило мене. Я прийшла додому, знайшла в YouTube схожі презентації і спробувала оперативно довчити те, що проґавила у 9 і 10 класах.