 |
Після початку російської агресії проти України перед нами постало дуже гостре питання: цілковита неефективність наявної кадрової армії та системи її комплектування, дислокації і взагалі засад існування. Одразу зазвучали голоси про необхідність запровадження принципу територіальної оборони, що діє в багатьох країнах, зокрема в Польщі, Литві, США та Швейцарії, яка є еталоном такого підходу. Досить швидко як гриби після дощу в нас стали з’являтися свої тербати – батальйони територіальної оборони. Щоправда, наразі вони мало чим відрізняються від звичайних кадрових частин, набраних за допомогою мобілізації через військкомати, хіба що прив’язкою до конкретної місцевості в плані фінансування. Однак солдати, які потрапили туди, не сумують і готові захищати Батьківщину, адже добровольчий дух усе ж не повністю вихолощений із цих новостворених частин. Тиждень поспілкувався з одним із бійців київського тербату, який зараз воює на Сході. Далі пряма мова.
ПРО ДОБІР КАДРІВ ТА БОЙОВИЙ ДУХ
Ми тут усі за повістками зібрані. У нас же не Швейцарія, де в нормальних працездатних чоловіків удома сейф зі зброєю і кожен входить до якоїсь частини на випадок війни. Усіх нас збирали звичайні військкомати, зрозуміло, тих, хто раніше служив строкову або був в армії. Хоча я сам на початку березня прийшов. І, що цікаво, сказали, що не потрібен. Та рівно за півгодини після того передзвонили й повідомили, що таки потрібен. Спочатку служив понад місяць у тому ж таки військкоматі. А потім, на початку травня, всіх – з усіх київських військкоматів – забрали на «Десну» (великий військовий полігон на Чернігівщині. – Ред.). Однак ми все-таки добровольці, адже, в принципі, мали змогу відмовитися від проходження служби саме в батальйоні територіальної оборони й попросити про переведення до іншої частини. Але таких, наскільки мені відомо, по Києву майже не було – всі пішли.
Зрештою, ми очікували, що тербат – це щось нове, цікаве, може, буде якось по-іншому, не так, як у нас в армії всюди. Тобто переважна частина з нас – такі собі добровільно-примусові бійці. Звичайно, хтось потрапив і через дебільного військкома, який починав лякати прокуратурою, хтось пішов, бо була проста альтернатива: або разом із киянами в один підрозділ, або чорт його знає, у який підрозділ і куди тебе закинуть. І все ж більшість тут із власної волі, бойовий дух високий, готові служити доти, доки наш парад на Красній площі не пройде. Майже не жартую.
ПРО ПІДГОТОВКУ
Від самого початку наш 12-й батальйон – 12-й не тому, що їх у Києві 12, просто він такий за ліком по всій Україні – був під патронатом тодішнього голови Київської міської державної адміністрації Володимира Бондаренка. Ну годували нас і справді непогано – за армійськими мірками, звичайно. Командири казали, що наш тербат використовуватиметься виключно в столиці для охорони стратегічних об’єктів: мостів, урядових будівель, інфраструктури тощо. Хоча ми всі прекрасно розуміли, що готують нас для Сходу. І то цілком логічно, бо саме там зараз потрібні сили. Та й, зрештою, ми ж військові, якого дідька нам у Києві сидіти й виконувати роботу ментів, коли комусь треба Батьківщину захищати, хоч би як пафосно це звучало?
А ось із військовою підготовкою тут зовсім не весело. От навіщо щодня по кілька годин солдатам, які невдовзі поїдуть на війну, влаштовувати марширування на плацу? Чи показухи для жирних котів зі штабу та керівництва? Взагалі система підготовки української армії страшенно застаріла, все це жодного стосунку не має до реальних дій на Сході. Нам пощастило: останній тиждень із нами попрацювали інструктори, які вже були на цій війні, від них ми й дістали максимум необхідної інформації. І вона не має нічого спільного із системою «задовбування» солдата, яка в українській армії заміняє нормальну бойову підготовку. Плюс бачив на «Десні» чимало частин, які взагалі буквально кілька разів постріляли перед відправкою на війну. Власне, коли оголосили, що їдемо не до Києва, а на фронт, ніхто абсолютно не здивувався – всі були готові до цього й знали від самого початку, на що й куди підписувалися.
ПРО ВІЙНУ
Не розповідатиму, де точно перебуваємо, – працюємо на прикритті державного кордону. Що хочу сказати – російські ЗМІ кажуть правду! Проти нас діють мирні мешканці: металурги, шахтарі, їхні матері... Щоправда, із суперновим російським озброєнням, новенькими прицілами того самого виробництва, навороченими раціями, за допомогою яких вони перемовляються по-чеченськи й отримують чималі гроші за це. Найманці, одним словом, якщо хтось жарту не зрозумів.
Стрільба триває щоночі, нас увесь час намагаються прощупувати їхні розвідгрупи та снайпери, постійно входимо з ними в бойовий контакт. Втрат у нас поки що, тьху-тьху-тьху, немає. Ставимо «розтяжки», вартуємо, закопуємося – все як на війні. Вдень працюємо на блокпостах, ведемо спостереження, розвідку. В активних наступальних операціях, принаймні поки що, участі не беремо – там працюють спецназ та десантура. Коли кордон брали під контроль, то щоночі весь горизонт горів від спалахів, авіація постійно працювала, артилерія. Двоє наших пацанів, які у справах моталися в район безпосередніх бойових дій на кордоні, хіба що не в мокрих штанях повернулися. Війна вона така.
Однак терористів ми не боїмося й обов’язково придавимо, тільки б наказ надійшов і зрадників зі штабів вичистили. От чого боїмося, то це що РФ, яка війська знову до нашого кордону перекидає, по нас із того боку вдарить. Хоча спілкувалися з прикордонниками, вони розповідають, що на російську сторону мобільні телефони заряджати їздять на тамтешню заставу. Кажуть, що в росіян ніякої агресії немає, як і бажання до нас лізти, вони просто закопуються в землю й прикривають кордон. Поживемо – побачимо, як воно буде.
Однозначно величезна проблема – неузгодженість дій. Ми не знаємо нічого про те, що і як роблять наші сусіди, які взагалі хоча б приблизні плани тощо. Йде колона – чия вона, хто там? Як пояснив мені один контррозвідник, справа не тільки в одвічному армійському бардаку, а й у тому, що в нас по штабах реально сидить купа «кротів». І тому намагаються давати команди лише тому підрозділу, який їх має виконувати. Іншим нічого не повідомляють, щоб максимально убезпечити інформацію від зливу. Не знаю, наскільки це ефективно, але були вже випадки обстрілу своїх своїми, а сепаратистам усе одно хтось усе зливає. Думаю, прямісінько з Генштабу.
ПРО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
Як тербат ми входимо до структури Міністерства оборони, не якісь там махновці, але при цьому фінансує нас бюджет Києва. Фінансує цікаво. От, наприклад, коли були на полігоні, нам обіцяли і «броніки», і все-все-все. У результаті не було нічого, тобто майже все, що є на мені, передали родичі й друзі, тільки зброю та форму держава забезпечила. Я не особливо й проти все купити самотужки – то хоч би попередили заздалегідь. Ні, пообіцяли, дотягли до останнього, потім майже нічого не дали, відправили на фронт, а тепер доводиться придумувати, як до нас усе завозити. Власне, саме з цією ситуацією пов’язаний скандал з одним нашим взводом, через який здійнялася інформаційна хвиля, мовляв, київський тербат кинули голим воювати. Це не так усе ж таки.
Ще на етапі відправки була дуже неприємна ситуація. Один банк перерахував для нас гроші на закупівлю бронежилетів – ми навіть платіжки своїми очима бачили. Але тих «броніків» так і не дочекалися. Нещодавно до нас приїздив військком одного з київських військкоматів, який вирішив особисто привезти всю допомогу. А до нього примазався міськвійськком Києва, який тут почав права качати та розповідати, як він нам усе організував, хоча майже вся допомога була від родичів, тільки дещиця від держави. Ну ми трошки його приструнили, то сидів тихіше за мишу. А що – тут фронт, а не штаб. Полковник? Та пішов на фіг, полковнику, якщо ти штабний.
Зарплату поки що видали в розмірі 1,5 тис. з обіцяних 2,5 тис. Але ми не панікуємо – кажуть, що у вигляді премії наприкінці місяця доплатять. Знаючи нашу бюрократію, не дивуюся цій ситуації. На ротацію не чекаємо, бо розуміємо, що замінити нас ніким, служитимемо до перемоги. Годують нормально, є і гаряче харчування, хоч і з перебоями, і сухпайки. Іноді купуємо дещо в місцевих, наприклад, молочне. Власне, ми ж тут усі з армійським досвідом і цілком готові були до якихось негараздів. Зрештою, на війну не жерти ж приїхали.