Край світу: в країні білої хмари, ківі та гейзерів

Нова Зеландія — це два майже рівні за площею острови, що розкинулися з півночі на південь уздовж нульового меридіану. Наша ідея — проїхати країну на машині з краю в край — наштовхнулася на протоку Кука, яка розділяє ці два острови. І хоча там курсують пороми, ми не ризикнули знаючи: постійні страхітливі бурі потрясають той регіон. «Швидкість вітру в протоці Кука сягає 60 вузлів. Не працюють поромні переправи. Аеропорт Веллінгтона закритий», — такі оголошення часто звучать у місцевих засобах масової інформації. Тож нам довелося розробити «план–2», який передбачав дві авіависадки і почергове ознайомлення з кожним островом.

Поклоніння красі

Коли дивишся на карту, здається, що Нова Зеландія розташована поруч з Австралією. Однак географічна омана швидко розвіюється, коли сідаєш у літак у Сіднеї і виявляється, що дві країни розділяють 1700 кілометрів і летіти на південний схід досить довго.

Наша зустріч із Новою Зеландією відбулася без особливих емоцій. Залишивши борт літака, ми потрапили в ніч і холод, які пригасили наш мандрівний запал. Ми забули, що у південній півкулі, на відміну від північної, що далі на південь, то холодніше, і нічне повітря на виході з аеропорту несподіваним холодком освіжило обличчя. Я зазирнув у записник: тепер нас і Україну розділяло 17 тисяч 106 кілометрів. Це цифра зі стовпа на майдані Незалежності у Києві, і більшої відстані, ніж ця, там не викарбувано. Край світу.

Наступного ранку ми прокинулися у місті з важковимовною назвою Крайстчерч. Це столиця південного острова, який стояв першим у нашому маршруті.

Туристи їдуть до Нової Зеландії переважно заради неперевершених пейзажів, які охоплюють широку природну гаму — від субтропіків півночі до суб­антарктики півдня. «Найтяжче у Новій Зеландії не втратити мову від краси», — прочитав я у роздруківці враження якогось мандрівника і подумав: є гарна нагода у цьому пересвідчитися — коли ми вранці на мікроавтобусі вирушили далі, сподіваючись відвідати найвищу точку країни — гору Кука (3 755 метрів), а надвечір дістатися до містечка Квінстаун.

Поєднання доглянутості й безлюддя — ось чим вражає країна, коли знайомишся з нею на власні очі. Тут зелень пасовиськ яскраво виділяє отари овець, череди корів і лам, які вільно розгулюють навколо. Луги і поля розкреслені живими загорожами. За ними — блакитні тарелі озер, сині ланцюги пагорбів, з яких долинає запах диких трав. Ще далі біліють вершини Південних Альп. Людей майже не видно, але зроблене ними відразу впадає в око: бездоганна смарагдова зелень новозеландських лугів — не дар природи, а результат копіткої праці багатьох поколінь. Сюди не сягає шум великого міста з його сліпучими рекламами і галасливими розвагами. Тут цілковитий спокій — ніби зупинився час.

У розкішні краєвиди іноді впліталися невеличкі селища. Архітектура їх будинків і церков немов перенесена з інших англосаксонських країн. Мандрівникам, які погуляли по світу і в найвіддаленішій країні планети шукають чогось особливого, не дає спокою думка: «Це я вже десь бачив». Навіть великий натураліст Джеральд Даррелл, потрапивши до Нової Зеландії, розчаровано написав: «Їхати, пориватися у таку далечінь лише для того, аби побачити друге видання Англії». Але про такі дрібниці швидко забуваєш, коли черговий поворот дороги відкриває перед тобою нову незрівнянну панораму країни.

За вікном пейзажі перетікали один в один. По траві пробігали зелені хвилі. Небом пливли білі хмари. За горою — гора, за нею — ще вища. А між ними зміїлася стрічка сірого асфальту, якою ми все далі забиралися на південь.

Країна пригод

Квінстаун, де ми зупинилися на два дні, — маленьке містечко на березі величезного гірського озера Уакатіпу, схожого на стрічку блакитної води. Засноване у середині ХІХ століття як вівчарська ферма, селище пережило приступ «золотої лихоманки» і навалу золотошукачів. Нині, з населенням усього 20 тисяч, — це другий за кількістю відвідувачів туристичний центр країни, який при ближчому знайомстві виявляється фактично кварталом готелів, магазинів і ресторанів.

Новим «золотим дном» для тутешніх жителів стали екстремальні види туризму, за що містечко отримало другу назву — «столиця пригод». До речі, саме новозеландець Ей Джей Хаккет придумав такий убивчий атракціон, як «бангі джампінг». 1986 року він видерся на Ейфелеву вежу і стрибнув із неї, однак до землі не долетів — його зупинила гумова линва, прив’язана до ноги. Тепер екстремали стрибають із линвою з будь-якого узвишшя. А в Квінстауні це роблять із найвищої у світі точки. Крім того, тут можна пострибати з парашутом, спуститися на плотах гірськими річками, а взимку покататися на гірських лижах.

Для нас містечко стало перевалочною базою для поїздки до іншої дивовижі, яких небагато у світі, — фіордів. На південному заході Нової Зеландії стародавні льодовики залишили після себе 14 морських каньйонів.

Коли ми рушили далі на південь, зоровий образ Нової Зеландії як країни зелених лугів трохи померкнув: трава навколо посіріла, а крони дерев потьмяніли. Натомість яскравими кольорами «розцвіла» папороть, яка, до речі, є одним із символів Нової Зеландії. На її тлі дерева набрали якогось доісторичного вигляду, і пейзажі перетворилися на ірреальне видовище, коли поява ящура нікого б не здивувала. І всі питання, чому саме у цих місцях знімали фільм «Володар перснів» за романами Джона Рональда Толкієна, відпали самі собою.

Наші мандрівні роздуми перебили... сніжинки, які з’явилися за вікнами автобуса. Ще через кілька кілометрів поодинокі сніжинки обернулися на снігопад, а ще далі наш автобусний караван зупинився серед білого царства. «Засипало снігом перевал, треба чекати», — пояснив наш водій на ім’я Дуг. Однак час минав, а ми все ще стояли. Наші шанси пробитися до моря зменшувалися з кожною хвилиною.

— Ви звідки? — порушив нер­вову мовчанку водій, коли ми вже годину прочекали у сніговому полоні.

— З України.

— А я ківі, — повідомив він.

— Хто?

— Ківі, так ми себе називаємо. Ми не кажемо: новозеландець, це довго і складно. Ківі — коротко і просто. Ківі — це нелітаючий птах, який є символом Нової Зеландії.

— А ми думали, ківі — це фрукт...

— Фрукт ківі — теж наш винахід. Насправді це китайський аґрус, який завезли до нас іще на початку двадцятого століття і який не мав ніякого промислового значення. Наші селекціонери збільшили вагу плоду з 30 до 100 грамів і вже з середини 1930–х ці фрукти продавали на місцевих ринках. А на початку 1970–х з’ясували, що охолоджені плоди можуть зберігатися до шести місяців. Це виштовхнуло ківі на світовий ринок. Відтак багато наших садівників стали мільйонерами за одну ніч. А оскільки назва «китайський агрус» не дуже пасувала фактично новому фрукту, то його назвали «ківі» через майже стовідсоткову схожість із птахом.

— Виходить, Нова Зеландія — триєдиний ківі: ківі–птах, ківі–фрукт і ківі–людина, — пожартували ми.

— Є ще один екзотичний символ країни — маорі... — розпочав було нову «байку» Дуг, однак прозвучала команда, і водії заходилися чіпляти на колеса «їжаки». «З гір передали, що заметіль скінчилася, і ми прорвемося через перевал», — потішив доброю новиною Дуг, коли наш караван дружно рушив угору.

Того, хто бачив фіорди Норвегії, новозеландські аналоги нічим особливим не вразять. Ті ж сірі бастіони скель, помережані лісом, ті ж водоспади, та ж велич і мальовничість. Хіба тільки довжиною норвезькі морські затоки далеко випереджають своїх новозеландських «побратимів». Найвідоміший із південних родичів — Мілфорд Саунд, яким ми пропливли до Тасманового моря. На жаль, погода, що вкрай зіпсувалася і не випускала навіть на палубу корабля, не дозволила нам насолодитися краєвидами повною мірою. «Із жорстокими вибриками погоди» нас примирив щедрий обід на кораблі, під час якого від душі можна було поласувати устрицями, якими багаті місцеві води.

Небезпечні гейзери

Перші поселенці цієї землі, маорі (полінезійці), назвали її Аотеароа — Країна довгої білої хмари. Мабуть, так вона виглядала, коли втомлені мореплавці, подолавши тисячі кілометрів океанських просторів, нарешті побачили обриси бажаної суші. Ми ж на північному острові, зійшовши з літака, замість «довгої білої хмари» завважили купу хмарочосів Окленда — торгового і ділового центру країни. Тут скупчилося більше мільйона жителів, тобто кожен четвертий новозеландець, чи то пак, ківі. Але мегаполіс — не те місце, якому поклоняються туристи.

Нам відверто пощастило. «Привіт, земляки», — почули ми на зупинці таксі в аеропорту. До нас підійшов сивочолий, невисокий чоловік. «Мене звуть В’ячеслав Смирнов, — повідав наш новий знайомий, коли через п’ять хвилин ми мчали до готелю на його мікроавтобусі. — Усе життя я прожив у Києві, крім останніх десяти років. 1999 року емігрував до Великої Британії, потім — до США і врешті з дружиною і двома доньками осів тут».

— Чому ж так?

— Не бачив майбутнього для себе і для сім’ї в Україні 1990–х, хоча й не мав підстав нарікати на життя: обіймав посаду голови Федерації зі спортивного орієнтування України, паралельно займався бізнесом. На власні гроші екіпірував наших спортсменів та возив їх на змагання. Але того, м’яко кажучи, ніхто не оцінив. Врешті я розчарувався. Ви й самі, мабуть, пам’ятаєте, що то були за часи.

— І ви в такому віці все почали спочатку?

— Тут тихо, спокійно. У новозеландців від комфорту життя зник характер. Вони користуються благами своєї країни і не рвуть жили, аби заробити більше. Вибирають собі прості професії, аби не мати зайвих клопотів. Освіта у них слабка, і до неї не дуже прагнуть. У цих питаннях місцеві сильно програють новоспеченим емігрантам, які не шкодують сил, аби чогось досягти.

Пан В’ячеслав став нашим перевізником, провідником і екскурсоводом на найближчі дні, доки ми знайомилися з північним островом. Нас найбільше приваблював район Роторуа, що за 190 кілометрів від Окленда, з його геотермальною активністю, сотнями мінеральних джерел, гейзерів і грязевих озер.

У Роторуа серед безлічі геотермальних заповідних місць ми вибрали парк Те Пуіа. Там, спустившись у невелику долину, ми відразу відчули тепле вологе повітря. Поворот — і здалося, що машина часу перенесла нас на мільйони років назад, коли наша планета була ще зов­сім молодою, неохолодженою і несформованою. Голі, химерно покручені породи зяяли отворами і тріщинами. З них періодично, підкоряючись якомусь загадковому ритму в надрах землі, виривалися струмені води і пари. Пара курилася, вкриваючи навколишній пейзаж білою рухомою «вуаллю». Кожен гейзер, як нам розповіли, має свою назву. Ми сторожко рухались чітко визначеними стежками, остерігаючись зробити крок убік, який загрожував «гарячим душем» або неприємним падінням. Грязеві озера, що трапилися далі по маршруту, були різної величини. Кольором і властивостями вони нагадували киплячий шоколад. На їхній поверхні повільно набухали кульки, які, лопаючись, залишали після себе «місячний кратер». Поступово «кратер» заповнювався, і все починалося спочатку.

«У цьому районі вся земля пронизана подібною активністю, — розповів В’ячеслав, який уже приїздив у ці краї. — Тут небезпечно проводити земляні роботи без попередньої перевірки. Подейкують, що якось місцевий житель, працюючи у себе вдома у підвалі, ударом кирки відкрив вихід струменя пари, який убив його».

Пізно ввечері ми зупинилися серед поля, аби ще раз побачити Південний Хрест — сузір’я, яке видно лише у південній півкулі. Назавтра ми відлітали додому.

«За Україною не сумуєте?» — поцікавились у нашого щирого помічника, прощаючись в аеропорту. «За тим хаосом, який панував в Україні, не жалкую. Ностальгую лише за тими стосунками, які були між людьми в часи до всіх політичних потрясінь. У Новій Зеландії я вже знайшов своє місце, діти мої тут призвичаїлися. Скоро купимо власний будинок. Тому сумувати — зайве: Нова Зеландія — найкраща країна для життя».

Окремий випадок

Останні слова пана В’ячес­лава не викликають сумніву. Справді, в усіх світових рейтингах якості життя Нова Зеландія — серед лідерів. Однак відомо, що високий рівень життя своїм громадянам забезпечують промислово і науково розвинені країни. А ось про Нову Зеландію такого не скажеш. Основа економіки — сільське господарство, на другому місці — сфера послуг. Промисловість займає порівняно невелику частину в господарстві країни. Тож, виявляється, щоб досягти високого рівня добробуту, не обов’язково будувати колосальні заводи, атомні електростанції чи виплавляти найбільше сталі на душу населення. Досить лише розумно розпоряджатися національним багатством (яким би малим воно не було) в інтересах своїх громадян. І в Новій Зеландії із цим завданням прекрасно справляються. Але чому саме тут?

Варто перегорнути кілька сторінок історії. Нова Зеландія була частиною імперської мережі, якою свого часу Велика Британія в колоніальному пориві обплутала земну кулю. Імперія розпалася, але, мандруючи світом, її «сліди» й зараз не важко «прочитати», скажімо, в Єгипті чи Арабських Еміратах, Індії чи Сингапурі. Історія британського панування у цих країнах дуже схожа. Натомість колонізація Нової Зеландії — це окремий випадок.

Країна має одну особливість, яка й досі впливає на її життя і розвиток. В Англії відвіку існував закон первородства, за яким не тільки титул, а й сімейний маєток успадковував лише старший син. Іншим нащадкам чоловічої статі потрібно було самим подбати про своє майбутнє: йти на державну службу чи шукати щастя в колоніях. 1840 року, після проголошення Нової Зеландії колонією, Новозеландська земельна компанія поставила собі за мету створити на цих землях «другу Англію», і саме представники вельможних родів, яким не було місця на батьківщині, селилися тут і господарювали. Тож від самого початку напрямок розвитку країни визначала освічена верства, яка впроваджувала зразкові методи господарювання. І через кілька десятиліть на іншому краю планети виник «зліпок Англії», який, до речі, за прогресивними перетвореннями обійшов метрополію. Зокрема, 1877 року тут була запроваджена система обов’язкової безплатної шкільної освіти, 1893 року жінки вперше у світі отримали право виборчого голосу, а 1898 року — також уперше в світі — встановлено мінімальну заробітну плату й запроваджено пенсії.

Цікаво, що, коли 1901 року створювався Австралійський Союз, Новій Зеландії запропонували стати одним зі штатів новоствореної країни. Однак у Веллінгтоні цілком слушно «прикинули», що з огляду на різне походження населення двох колоній не пасує «аристократам» об’єднуватися з «каторжниками». Відтоді жителі обох країн не припиняють кпинити одне з одного з будь–якого приводу. Особливо популярні анекдоти про дивацтва чи низькі розумові здібності. У кожній країні продається безліч листівок із карикатурами на сусідів, в яких «супротивники» намагаються якнайдотепніше «укусити» один одного. До речі, попри те що 1907 року Нова Зеландія була проголошена домініоном (фактична незалежність у рамках Британської імперії), мала власну внутрішню і зовнішню політику, формально вона стала незалежною державою лише 1947 року.

Ще донедавна 90 відсотків експорту Нової Зеландії складала продукція сільського господарства, через що країну жартома називали «британською фермою у Тихому океані». До початку 1970–х 55 відсотків експорту надходило до колишньої метрополії. Але 1973 року Велика Британія «підставила» Нову Зеландію, змінивши світові пріоритети на європейську інтеграцію. Її вступ до Європейського Союзу фактично обірвав економічні зв’язки з Новою Зеландією, експорт з якої упав до катастрофічних 6 відсотків. Та бідкалися «ківі–люди» недовго — швидко переорієнтувалися на ринки Південно–Східної Азії, де підростали «країни–тигри». І сьогодні Нова Зеландія залишається потужним експортером молока, масла, твердого сиру, вовни, м’яса. Бездоганну якість продуктів гарантує те, що овечок і корів упродовж цілого року утримують не на прив’язі, а на пасовиськах. І під час мандрівки ми пересвідчилися в цьому на власні очі.

Кілька років тому уряд Нової Зеландії витратив п’ять мільйонів доларів на дослідження, аби з’ясувати: що думають «у решті світу» про два невеликі далекі острови в Тихому океані. Результат нікого не здивував: країна Довгої Білої Хмари є найбільш привабливим місцем для життя. Головне в ній — добробут, безпека і чисте довкілля. Адже злочинності в країні практично немає. Іноді у великих містах трапляються випадки хуліганства чи дрібних крадіжок, але вкрай поодинокі. У маленьких же містечках не зачиняють двері на ніч у будинках та машинах.

Крім того, багато людей хотіли б просто відвідати цей неповторний край. А особливий туристичний сплеск інтересу до країни стався 2003 року, коли на екрани світу вийшов фільм «Володар перснів», знятий у Новій Зеландії за книгою Джона Рональда Толкієна. Величезна кількість людей, що побачили картину, вирішила, що їм неодмінно потрібно побачити своїми очима легендарне «Середзем’я», тобто побувати в Новій Зеландії. Тож сьогодні туризм забезпечує майже 10 відсотків ВВП країни.