Шамана больше нет….

Друг «Ð¨Ð°Ð¼Ð°Ð½». Дмитро Сумський. Киянин. Позавчора ми разом вечеряємо, говоримо, жартуємо, сперечаємося. Тиснемо руки. Кажемо: «Ð‘увай, брате. Побачимося».

Не побачимося.

Ввечері в телефоні голос «Ð¡Ð°Ð½Ñ‚и». «ÐÐ½Ð´Ñ€Ñ–ÑŽ, нашого «Ð¨Ð°Ð¼Ð°Ð½Ñ‡Ð¸ÐºÐ°» більше нема»… Я не бачу обличчя командира легендарного підрозділу. Але я чую, як його душать сльози.

У кучерявій бороді – дві стрічки. Жовта і блакитна. В кишені – дивний інструмент, схожий на мольфу карпатського чаклуна. Зовнішність монаха-аскета. Або старого мудрого хіппі. Філософ війни.

Завжди стриманий. Готовий сперечатися, але не сваритися. «Ð¨Ð°Ð¼Ð°Ð½», на відміну від більшості фронтовиків, ніколи не пересипав розмови міцними епітетами. Важко уявити, що боєць, який пройшов найважчі бої від Пісків і до промзони, не кинув у бік ворога жодного принизливого слова. Але це було саме так. Ніби «Ð¨Ð°Ð¼Ð°Ð½» відганяв від себе злі слова. Наклав на них табу. Він зазделегідь простив ворогам своїм.

«ÐÐ° тих, хто тут підтримує ДНР, я не злюсь. Що тут поробиш? Вони передивились російське телебачення».

Весь його останній вечір ми розмовляли. Про війну і мир. Про зброю, не менш нищівну, ніж та, яка гупала десь поруч. Ця, інформаційна, влучає просто в самісінький український окоп. І далі, в наш тил. Разом з «Ð¨Ð°Ð¼Ð°Ð½Ð¾Ð¼» дивилися канали, які ловлять в Авдіївці. Жодного українського. Натомість широкий вибір російських та «Ð”ÐÐ Ñ–Ð²ÑÑŒÐºÐ¸Ñ…». «Ð¨Ð°Ð¼Ð°Ð½» тисне пульт, і на екрані Путін міняє Захарченка, а суворий Басурін читає з папірця щось «Ð¿Ñ€Ð¾ каратєлєй».

«Ð‘ачиш, вони стали більш розумними», - каже «Ð¨Ð°Ð¼Ð°Ð½». – «Ð’же так тупо не розповідають про розіп’ятих хлопчиків. Проте, загальна риторика не змінилась. І люди в Авдіївці їм вірять. Бо, якщо кожного дня казати людині, що він худоба, то в кінці кінців, можна насправді стати худобою».

«Ð¢Ñ€ÐµÐ±Ð° сприймати світ таким, який він є. Треба визнавати свої помилки», - казав «Ð¨Ð°Ð¼Ð°Ð½» останнього свого вечора. – «ÐœÐ¸ голосуємо за негідників. А потім встидаємося зізнаватися, що ми самі за них голосували. То чим ми кращі від них? Роби, що маєш робити, і хай буде, як має бути»

Така проста філософія. Якій, проте, важко слідувати.

Він був тихим героєм. Не любив інтерв’ю. Ніколи не зізнавався, як його родина бідує, рахуючи копійки. Давно, десь з півроку вже, не брав відпустку. Дружина все чекала на нього, а він їй казав: «Ð—араз. Ще трохи. Прийшли ж бо молоді хлопці. От навчу їх і піду».

Він пішов. Назавжди. Загинув за Україну. Дякую тобі, брате, що був в моєму житті. Коли опускаються руки і хочеться взяти квиток в один бік, подалі від цієї багатостраждальної країни, я буду згадувати тебе і знову їхати в окопи, до таких, як ти - справжніх, на яких тримається цей світ.

Андрій Цаплиенко