ПЕТРА ВОВКОВОГО СИН
Бомба на Лисій Горі і прадідів «Кайзер»
Все почалося 1964 року. В селі Кінашів біля центральної дороги недалеко ксьондзової хати жила собі пара: Софія і Михайло …З якоїсь відомої лише кінашівцям причини їх поза очі по-вуличному кликали «вовками..» Так от, одної днини Петро Вульчин, Михайла Вовкового син, сказав майбутній тещі Софії, яка була була старша від нього всього на 12 років : «Цьоцю ріжте гуси, бо я сі женю»… Софія Максишина пішла ріхтувати весільні стончки своїй дочці Марійці Курас…Так почався Володимир Вульчин, Петра Вовкового син..
- Тато мій дуже смішний був, веселий, збиточний що аж, - розповідає Володимир…Одного разу вони з хлопцями пішли на Лису Гору…То було Різдво..Притягнули вони на ту гору невідомо де знайдений повоєнний снаряд…Ранок, люди в церкві, ще не дуже видко світа Божого..І тут підпалений снаряд ( вони такі – вони могли) бахкає, чубок від нього вилітає з Лисої Гори і летить прямо на церкву..! Що там люди ті думали - не знаю..Припускаю, версії були різні: від бомби до відьомського шабашу і небесних знаків, але хлопці зо страху і загрози справедливих інквізицій опинилися всі в лісі…Повоєнні часи, всяке таке, проте це був кращий варіант, аніж праведний домашній гнів..Але холод, пацани зголодніли, геройський драйв якось дуже негеройсько розвіявся, і вони доплентали додому…Ну, дістали, так, а як ви хотіли…Але батьки крадькома дякували Богу, що всі живі…
- Моя бабця Софія з Кінашева шила одяг, прадід Григорій був швець, шив кожухи, шапки, - пригадує Володимир (так от звідки взявся хист до ручного мистецтва – думаю я) - Від прадіда в хаті залишилася швейна машинка "Кайзер", то при приїзді в Кінашів я, малий,ходив коло неї, як кіт коло сала: і нитку всиляв, і дорґонів решіткою ніби-то як прадід, матерію підпихав під голку, і коли колесо пробувало попадати в ритм з тою решіткою під ногами, то я думав, що я вже таки геть незлий майстер… Тепер ця машинка в мене дома – я зробив з неї стіл.
РАДЯНСЬКЕ ДИТИНСТВО
- Мої мама з татом – проста робітнича сім ’ я радянського періоду: мама бухгалтер на цегельному заводі в Надвірній, тато – нафтовик.. Я,певно, мамин більше, мовчун, бо тато був веселий, говіркий, всюди його повно було, він мав звання почесний майстер СРСР нафтової промисловості ( на той час таке звання мали 4 людей на Україну) вів зошит з нашим родоводом. До школи я ходив у в Надвірній, ганяв у дворовій команді баскетбол, маю три роки класу баяна, з класу 8-9 в’язав макраме, різьбив…Десь саме з цього макраме і різьби почалася моя підсвідома тяга до прикладного мистецтва. А життя радянської дитини, вихованій у робітничій сімї, якось не дуже передбачало розвиток успадкованих талантів. Праця у сфері нафтовидобутку дала мені багато гарних друзів, добрих людей, певний заробіток, навички, але перемогти генотип не змогла : я вирішив послухати себе…
ПАМ'ЯТЬ ПРО НЕБО
Сьогодні Петра Вовкового син живе в Надвірній, куди, власне, батьки переїхали відразу після його народження. За фахом він - нафтовик, інженер-електрик з дипломом Львівського політехнічного інституту. Володимир Вульчин в Надвірнянському НГВУ працює вже 27 років: від слюсаря будівельно-монтажного цеху, оператора з видобутку нафти і газу, електрика до завідувача електротехнічної лабораторії..Але. Але….
- У 1983 р я поступав у вертольотне училище в Кременчуг, якось дуже я марив літаками і небом. Склеював моделі літаків і кораблів, збирав колекцію, навіть деякі запускав..Але не вступив в те училище, не вийшло…
Так от яка ти, пам'ять про небо, - подумалося мені..Ти не відпускаєш, не даєш приземлитися. Ти заставляєш і руки, і думки повертати собі небо…Навіть в ґерданах. Хоча знаю: нелегко і не всі сприймають чоловіче захоплення виготовленням краси.
- Ну нелегко ( сміється) Часто люди радіють з моїх робіт, часто дивуються, деколи не розуміють, нащо я то роблю: чоловік має заробляти гроші, а не ґерданики плести, тим більше вони не приносять великого зарібку. Але якось звиклося вже до різних реакцій…Люди не дають тої гармонії в душі, що ґердани. Тут я маю свою геометрію, свій спокій, свою модель естетики, тут можна не остерігатися чути себе, можна не догоджати нікому, а лише потихо укладати свій світ і пробувати деколи жити в ньому. Тим більше, що я ніколи не ставився до плетива як до мистецтва суто жіночих рук…Тут потрібна точність, добра техніка, розрахунки..Та і, зрештою, чоловічий світогляд дозволяє додавати до мистецтва дуже специфічних рис і акцентів.