Пашквіль-1 | Дівчата райської яблуні ~ Dziewczęta rajskiej jabło

[/] Дівчата райської яблуні ~ Dziewczęta rajskiej jabłoni ~ Girls of the Apple Tree of Paradise Домівка Про нас Контактна форма Бібліотека Форум Головна » Орест Левицький » Пашквіль » Пашквіль-1 » Пашквіль-1 Вхід Користувач: * Пароль: * Забули пароль? Тематика Біографічне Автобіографічне Афоризми й цікавинки Літературні твори Критика Дівчата подорожують Текст і контекст Майстерня перекладу Персоналії Ірина Вільде Наталена Королева Дарія Віконська Катря Гриневичева Зофія Налковська Марія Кунцевічова Поля Ґоявічинська Марія Домбровська Інші Історичні розвідки Давня історія Середньовіччя Ранньомодерна історія Нові часи Новини Новини Пашквіль-1 Орест Левицький ПАШКВІЛЬ Історичне оповідання з життя волинського панства XVI ст. І Справа діялась у травні 1575 року. Тепла весняна ніч спустилась завісою над містом Луцьком, закликаючи його невгамовних жильців до покою й відпочинку. Незважаючи на славетний титул «столечного міста землі Волинської», тодішній Луцьк провадив досить патріархальне життя. Через якусь годину по заході сонця замикалась міська брама, і місто помалу замирало, щоб із ранком знову розпочати звичайну шамотню. Клекіт та гармидер найдовше не вгавав на Торговій вулиці, де невсипущі гендлярі раді були б і до півночі провадити свої гандлі та рахуби. Аж ось із-за кутка сусідньої Троїцької вулиці виступило кілька людей з довгими ціпками і з «походнями» (ліхтарями) в руках: то були панове буймистри, що в супроводі міської сторожі звичайно щовечора обходили місто, доглядаючи, чи всі виконують магістратську постанову — гасити світло нічної доби. І де тільки блимав у хаті хоч невеликий вогник, туди підходив буймистр, мовчки стукав ціпком у вікно — і там зараз же темніло, й у хаті все нишкло. Тільки в деяких домах не зразу гасили світло: то були корчми, де підпилі шляхтичі довго прощались з моторними шинкарками і, не хапаючись, допивали останні коновочки пива чи меду. Однак сьогодні, певно, через те, що був передодень великого свята, найзавзятіші гуляки вчасно скінчили свої бесіди і тихомирно, без звичайних галасів порозходились по домівках. Незабаром ціле місто потонуло в темряві, і тільки темні силуети замкових башт та церков ледве примітно бовваніли на зоряному небі. На головній башті «вишнього» замку продзвонило двадцять чотири рази, що по тодішній сутковій лічбі визначало північ. Дзвінкий сріблястий згук голосно залунав серед мертвої тиші та й замер в м’яких вібруючих відгуках, немов соромлячись, що так необачно порушив нічний спокій. І знову все опанувала мертва тиша: тільки й чутно було, що десь на передмісті гавкали собаки та в садках тьохкали соловейки. — Варту-у-уй! — раптом залунав чийсь протяжний оклик з «вишнього» замку. — Варту-у-уй, варту-у-уй! — відгукнувся такий же оклик з «окольного» замку, від Глушецької брами. — Вартуй!.. — ледве чутно донеслось з далекого міського кутка. То міська сторожа «кличеть» на баштах, на стінах замкових, сповіщаючи міщан, що вони спокійно можуть спати, бо є на замку недрімливі очі, що не допустять лихого татарина чи якого іншого ворога, користуючись нічною добою, крадькома впасти в сонне місто. Проте, коли б у сю годину пан городничий луцький [1] Олександр Жоравницький схотів хоч на хвилину вийти з хати подивитись на ясні зорі, то він зараз би постеріг, що сю ніч його вартові занадто вже ліниво «кличуть», немов знають, що нікому тепер за ними назирати, бо пан городничий допізна бенкетував на храму у свого тестя луцького владики Іони Борзо багатого, ще й посварився там з братом своїм паном Яном, то тепер він, певно, спить як убитий; та й самі ж вартові, як путні християни, таки добре вшанували храмове свято замкової церкви св. Івана Богослова, були й на братськім обіді, пили «канунний» мед, то тепер по трудах не гріх би їм і одпочити, поклавши надію на св. Миколая, а чей же він в переддень свого свята не допустить ніякому ворогові зненацька напасти на християнське місто. І скоро звернуло з півночі, перекликання почувались усе рідше, а далі й зовсім замовкли, і коли б сієї доби підкрався під замок справжній ворог, то він хіба б тільки по голосному хропінню, що розляглось по замкових мурах, зміг би постерегти, що цей замок таки не без варти і що вартові коли не стоять, то принаймні лежать на своїх місцях. Але весняна нічка коротенька. Он уже на сході зійшла світова зірниця, а незабаром почало й на світ благословлятись. Під цю добу через базарний майдан промайнули дві постаті, та й зникли. Ось вони знову виринули з темряви коло Глушецької брами і, криючись під стіною, стали прислухатись, чи спить тутешній вартовий. Видимо, заспокоєні його мірним сопінням, вони обережно підійшли до самої брами і приліпили до неї якусь картку. Так само обійшли вони й інші міські брами, побували й коло ратуша і скрізь поналіплювали картки. Коло Жидичинської брами їх трохи не спіткала халепа: в темряві хтось із них ненароком наступив на ногу сонному вартовому. Той прожогом схопився, та, думаючи, що це пан городничий провіряє варту, спросоння гукнув: «Варту-уй!» Але очунявши гаразд і впевнившись, що городничого немає й духу, вартовий перехрестився, вилаяв добре нечистого за його поганий звичай рушати сон добрим людям, примостився другим боком та й знову заснув. А над його головою, на темнім фоні замкового муру, при світлі зірниці ледве миготів якийсь паперовий листок. II Був чудовий весняний ранок. Сонце тільки що підбилось на небі, а в місті вже все ожило, все заметушилось. У церквах почався святковий передзвін, і на вулиці стало повно людей. Вийшов зі свого дому старенький владика луцький Іона Борзобагатий і в супроводі своїх служебників рушив помалу до катедральної замкової церкви. Був це товстий, кремезний дідуган, добре вже підтоптаний, але як на свої 80 років, то ще доволі кріпкий і бадьорий. На ньому була зелена «чемлетовая референда» [2] , на голові кругла облямована дорогим хутром оксамитна шапка, яку тоді звичайно носили старі люди світського й духовного стану, і тільки золотий на персах хрест, оздоблений коштовними самоцвітами, свідчив про те, що це не простий «презвитер», або протопоп, а сам його милість отець владика. Клобука чернечого Іона не любив уживати, і коли йому нагадували про те, то він звичайно одмовлявся: — Я не чернець і не повинен мати на голові теє страшило — каптур. Спираючись на високу патерицю в срібній оправі, повагом виступав владика, щораз спиняючись, щоб поблагословити стрічних і хоч трохи побалакати з ними. Владика дуже просто поводився з усіма і був занадто балакучий. Хто б не йшов йому назустріч — шляхтич, міщанин, навіть єврей,— він кожного окликав на ймення і знаходив, що кому сказати, бо знав у вічі трохи не всіх мешканців луцьких та й цілої округи, що було цілком натурально, бо він трохи не зріс тут і вештавсь колись по всіх усюдах, то цим, то тим промишляючи. Ще замолоду, як був він красноставським міщанином, Борзобагатий часто наїжджав сюди, гендлюючи всяким товаром; потім він був «цельником» волинським, тобто орендував королівське мито; далі довгий час був войтом у Луцьку, а тепер при старості довелось йому тут же й архієрействувати. Добре потрусив він грішми, поки добув цю почесну посаду, зате ж тепер він пан на всю губу, справжній «можновладець». Окрім кількох маєтностей, набутих власною працею, має не багато й не мало, як чотири містечка та тридцять чотири села Луцької єпископії, що надарували їй колишні луцькі князі, а по них литовські князі Любарт, Свидригайло й інші побожні можновладці; а опріч того, дав йому король «за вірні, гідні й учтиві служби в доживотьє» багатий Жидичинський монастир з цілим десятком сіл та фільварків. Єсть, хвала Богові, з чого хліб їсти, і дітей, і зятів, і ввесь рід наділяти! А що він витратив, добуваючи владицтва, то вже давно повернув, накладаючи щороку грошові подачки на попів цілої єпархії. Порівнявшись з мурованою церквою св. Дмитра, либонь, фундованою ще за часів князя Мстислава Мономаховича, владика зупинився і, спершись на патерицю, гнівно оглянув чималий гурт міщан, що з похмурим і засмученим видом стояли перед замкненою церквою. Примітивши владику, деякі вагаючись стали здіймати шапки й підходити за благословенням. — А для которої то причини, панове парахіяни, піп ваш не править служби Божої в таке велике свято християнське? — якось загадково спитав Борзобагатий. — Для того, отче владико, іж ваша милость невідомо для якої потреби казали-сте церкву нашу запечатати,— незадоволено одповіли міщани. — Правда єсть, іж я казав запечатати, і не тільки вашу, але й інші усі церкви луцькі, як-то: Троїцьку, Миколинську, Покровську, Опанасівську, Рождественську, Михайлівську і П’ятницьку, але інші всі попове давно упокорилися й учинили мені досить, і я зараз їм позволив службу Божу служити, а ваш піп і до сього часу сміє і важиться противен бути владі моїй пастирській. — Наш презвитер єсть чоловік вельми вбогий і не може такої подачки знести, яку ваша милость на ньому витягти хочете, аж десять кіп грошей. — Ну, то ви, парахвіяни, зложіться і тоє за нього знесіте. — Ми теж, отче владико, люди убогії і такого тягару невправного знести не можемо. — То зоставайтеся же і наперед без хвали Божої, як тії поганці! — сердито замкнув розмову владика. Потім він підійшов до дверей церковних, пильно оглянув замок, перемотаний шнурком з його гербовою печаткою, і, досвідчившись, що все було ціле й непорушене, спокійно подався далі до замку. Ступивши на звідний міст перед ворітною баштою, владика запримітив приліплений до стіни якийсь паперовий листок. «Що за оказія! Чи не знову, бува, інфамія?» — подумав з тривогою Борзобагатий, згадавши, що недавно на цім самім місці висів прибитий возним королівський універсал з оповіщенням про те, що луцького владику декретовано на інфамію (infamia) за розбійний напад на чужу маєтність і за нестання до суду. Підійшовши ближче, владика підняв голову, силкуючись старими очима прочитати, що там на тій картці було написано. — То суть якіїсь вірші, отче владико! — доложив архієрейський слуга. У владики від серця одлягло. — Вірші? Ану, подай-но мені тії вірші,— звелів він, заспокоєний. Картка була зірвана і подана йому до рук. Ледве встиг він прочитати перші рядки того, що було там написано, як лице його враз зчервоніло, очі вирячились і затряслися руки. — То якийсь нецнота, кламця й потварник написав той пашквіль!.. Урвет йому кат язик шкаредний з горла! — гримів старий владика, стукаючи патерицею об кам’яні плити. — Добре наложу на теє і або збудусь владицтва, або позбавлю горла того потварника, що смієт і важиться наступувати на добрую славу і почтивість дому мого! Страшні прокльони й люті похвалки градом сипались з уст розлютованого діда на голову невідомого лиходія. Народ стіною обступив навколо і здивовано слухав несамовитий галас владики, не розуміючи, що з ним сталось, але Іона не звертав ні на що уваги. Здавалось, він забув навіть і про те, куди і задля чого вийшов з дому. Аж ось з дзвіниці замкової церкви запримітили, що йде владика, і зняли такий передзвін, що вже не чути стало його галасу, і він, посварившись на когось рукою, подався до церкви, звідки назустріч йому вже вийшло в ризах духовенство; зірваний же листок звелів зараз однести зятеві й віддати йому до власних рук. У ту ж годину коло ратуші і трохи не проти кожної міської брами купчились усякого стану люди, аби дізнатись, що то за картки поналіплювано якраз на тих місцях, де звичайно виставлялись для загальної відомості королівські універсали, соймові ухвали, магістратські оповістки і таке інше. І коли стало всім відомо, що то не була ухвала про нові податки або заклик до посполитого рушення, а пашквіль на жінку ключника Ганну Жоравницьку, дочку владики-здирщика, людину, про яку взагалі ходила в Луцьку недобра поговірка, то гурти цікавих почали ще збільшуватися. Хтось читав з листа вголос, а серед гурту розлягався регіт. Ось що, власне, було там написано: Хто йдеш мимо, стань годину, Прочитай сюю новину. Чи є в Луцьку білоглова [3] Як та пані ключникова? Хоча й вік подойшлий має, А розпусти не встидає; Убирається в форботи [4] , Леч не дбає про чесноти. Нащо модли [5] їй, офіри? Аби були каваліри! Лиш малжонок з’їдеть з двора, Внет [6] тут молодиків чвора; З ними учти і беседи, Не вертайся, мужу, теди! Ой ти, мужу необачний! Зроби жоні бенкет смачний! Змаж ю лоєм з дхлого хорта [7] , Ачей зженеш з шкури чорта; Смаруй києм над статечность, Нех забуде про вшетечность [8] .. Через яку годину слуги городничого й Борзобагатого бігали по місту і зривали листки, але було вже запізно: сотні цікавих устигли не тільки прочитати, а навіть напам’ять затвердити вірші, а були й такі, що списали їх, щоб прочитати й іншим, і за кілька днів пашквіль розійшовся майже по цілій окрузі. [1] Уряд городничого був подібний до уряду коменданта в фортеці (тут і далі приміт. автора) [2] Референда — ряса. Чемлет — з італійського comelotto (камлот) — вовняна матерія, дуже міцна і в ті часи дуже дорога, бо вироблялася з вовни осібної породи азіатської кози. [3] Білоглова — женщина. [4] Форботи — мереживо, кружево. [5] Модли — молитви. [6] Внет — зараз. [7] Дхлого хорта — дохлої собаки. [8] Вшетечность — розпуста. ‹ Пашквіль вгору Пашквіль-2 › 165 переглядів При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове. Мови English Polski Українська Пошук Пошук на сайті: 5 останніх публікацій Андре Нортон. Чаклунський світ Тандарадай Sędzikowska Mirosława. Świtezianki Коментарі до роману Ів. Білика "Меч Арея" Ганна Барвінок. Перемогла 5 найвідвідуваніших Ольга Кобилянська.... Маруся - 01 Марко Вовчок Маруся Ольга Кобилянська.... Наталя Михайлівська.... Сьогодні читають Маруся - 01 Людмила Петрухіна. «Бідна... Людмила Петрухіна. «Бідна... Марко Вовчок Маруся Наталя Михайлівська.... Подяка Дякуємо Домівка Про нас Контактна форма Бібліотека Форум by Dr. Radut Copyright © 2017 Дівчата райської яблуні ~ Dziewczęta rajskiej jabłoni ~ Girls of the Apple Tree of Paradise | wholesale nba jerseys | wholesale jerseys | cheap nhl jerseys | wholesale nhl jerseys |