Пашквіль-3 | Дівчата райської яблуні ~ Dziewczęta rajskiej jabło

[/] Дівчата райської яблуні ~ Dziewczęta rajskiej jabłoni ~ Girls of the Apple Tree of Paradise Домівка Про нас Контактна форма Бібліотека Форум Головна » Орест Левицький » Пашквіль » Пашквіль-3 » Пашквіль-3 Вхід Користувач: * Пароль: * Забули пароль? Тематика Біографічне Автобіографічне Афоризми й цікавинки Літературні твори Критика Дівчата подорожують Текст і контекст Майстерня перекладу Персоналії Ірина Вільде Наталена Королева Дарія Віконська Катря Гриневичева Зофія Налковська Марія Кунцевічова Поля Ґоявічинська Марія Домбровська Інші Історичні розвідки Давня історія Середньовіччя Ранньомодерна історія Нові часи Новини Новини Пашквіль-3 IV У домі Борзобагатих щодня відбувалися наради. Збиралась уся родина: сам владика, його син Василь з невісткою, молодша дочка Марухна Рогозенська з мужем і пан городничий Олександер Жоравницький. Судили-радились, а нічого не ухвалили про те, яким способом помститись за честь родини, так образливо знеславленої зухвалим пашквілянтом. Пані городнича з досади залягла в ліжко й заприсяглась не вживати їжі, аж поки заподіяна їй тяжка образа не буде змита кров’ю напасника. Слабодухий малжонок її цілком заморочив собі голову: чи ж йому виступати лицарем-месником? Та ще нехай проти чужого, а то зняти руку на рідного брата! Так, уся родина Борзобагатих твердо переконалась у тім, що пашквіль —-діло рук Яна й Олени Жоравницьких. Вони трохи не перші познайомили волинців з цією пакосною літературою. За кілька років перед тим, коли Борзобагаті люто ворогували з волинським каштеляном Мишкою і щодня морочили голову над тим, яку ще нову прикрість учинити йому, молода невістка їх Олена пригадала, що як жила вона ще дівкою у Вільні, то її дядько Василь Копоть, ворогуючи з якимсь паном, зложив про його «пашквілю», цебто образливі вірші, та так же влучно та дотепно, що всі, читаючи, аж за животи брались, а тому панові прийшлось хоч і з міста тікати. Олена навіть пам’ятала ті вірші, і коли проказала їх, то Борзобагаті в один голос стали шкодувати, що нікому скласти такого ж «пашіквілюса» й про їх ворога. До цього діла взявся Ян і за поміччю Олени склав вірші остільки кусливі й уразливі, що коли Борзобагаті нишком розсіяли їх по цілому місту, то пані Мишка аж захоріла з досади й прикрості. І з того часу з ким тільки посвариться Ян, то дивись — де й вродився пашквіль. Нарешті Борзобагаті мали й більш певний довід на те, що авторами пашквілю були власне Ян і Олена Жоравницькі: піймано було двох їх челядників, які під киями й видали своїх панів. Але цього було ще замало, щоб розпочати проти Жоравницьких судову справу, і Борзобагаті добре це розуміли, незгірше справжнього юристи, бо тільки те й робили, що позивались. Суд потребує певних доказів, а їх то й дасть Біг. Не можна ж Борзобагатим признатись на суді, що з їх доручення Ян з Оленою скомпонували пашквіль на пана Мишку, а признання челядників не матиме на суді ніякої вартості, бо по Статуту слуги й челядники не могли бути свідками проти своїх панів. Але так чи інак, а конче треба було щось починати, бо не можна ж без кари залишити такий ганебний учинок, як бридка образа поважної шляхтянки та й цілої родини Борзобагатих. Помсти, лютої помсти вимагали й самі покривджені, і їх порадники, і кожний вигадував, яким, власне, робом можна б помститися над пашквілянтами. — Я ось що вчиню, — надумав сам отець владика. — Видам їм позви до свого духовного суду і потім в клятву їх подам і в неблагословенство вічне вложу, од сполку й обцовання людей викляну їх вічною клятвою і од церкви Божої вилучу. У першу хвилину ця думка всім припала до мислі, але як стали спокійно розважати, до чого ж воно дійдеться, як так. зробити, то й виявилося, що нічого путнього з того не вийде. Були часи, коли клятьба й вилучення од церкви служили в руках католицького духовенства страшним знаряддям проти непокірної шляхти, бо тоді маєтності вилученого, якщо він до певного часу не корився і не зносив з себе клятьби, підлягали конфіскаті й сам він збувався політичних і громадянських прав, але ті часи давно минули. Як прокинувся і в Польщі в половині XVI століття реформаційний рух, то зачеплена ним шляхта перш усього подбала про те, щоб скинути з себе клерикальні тягарі, і з часів Петриківського сойму 1562—1563 рр. церковна клятьба не тягла вже за собою жодних юридичних наслідків і зосталася страхіттям тільки задля тих побожних людей, що лякались самого слова «анатема!». Ну, а про пана Яна Жоравницького добре було відомо, що його цим не дуже залякаєш. Та й трудно було до його за щось причепитись, щоб звести на його анатему, бо хоч був він взагалі байдужий до релігії, але ніколи одверто не спротивлявся церковним установам і звичаям. Більш слушною здалась усім порада, яку подала молода невістка владики, княжна Ганна Сокільська, що потім так гучно вславилася на цілу Волинь, як хоробрий вояка, бо, стоючи на чолі чималого війська, кінного й пішого, з гарматами й гаківницями, дала добру одсіч «посполитому рушенню», зібраному з королівського наказу аж з трьох повітів, щоб відобрати у Борзобагатих маєтності за довги князеві Андрієві Курбському [1] . Оця-то завзята молодиця нараяла таке: зібрати якнайбільше у зброє них людей, напасти вночі на пана Яна, вхопити його разом із жінкою, закувати в кайдани й морити у в’язенні, аж поки вони згодяться прилюдно перепросити паню городничу за свій лихий учинок. Але цій занадто сміливій порадниці чоловік її, королівський секретар і справжній юриста, зараз же вияснив, що за такий учинок, справлений у столичному місті та ще й під час interregum-а (безкоролів’я), коли має силу надзвичайне право і судять «каптурові суди», можна накласти головою, а найменше — заробити «баніцію», і що, навпаки, дуже корисно було б підбити на такий учинок самого Яна, щоб затим підвести його під «баніцію» і примусити, до чого їм буде треба. Ця практично-мудра порада зовсім не подобалась пані городничій, бо це їй прийшлось би бути головним об’єктом розбійничого нападу зі сторони Яна, і через це вона притьмом налягала на чоловіка, щоб він за її честь розправився з братом, «як то люди шляхетського стану звичаєм рицарським чинити звикли», цебто щоб він закликав Яна до бою, як тоді це звалось: «На руку його повабив». Але пан городничий і слухати про це не хотів: чи пристало ж йому, старому, богобійному чоловікові, виходити з добутою шаблею проти рідного брата? Довго змагались, галасували, а нічого певного не вирішили. Зате противна сторона не мудрувала над тим, що далі чинити. Через кілька днів прибув до городничого возний із шляхтою і ознайомив, що має доручити його пані якогось «листа». Коли вийшла до його пані Ганна, возний подав їй лист, кажучи: — То єсть «цидула одповідная» вашій милості од пана Яна Жоравницького. Уся родина Борзобагатих трохи не втямилася з дивування: чи чував хто про таку нахабу, щоб можна було ганебно образити поважну шляхтянку — і їй же присилати через возного листи з похвалками на її здоров'я! Ось що було в тій «цидулі»: «Пані Жоравницька! Добре наслухалися вуха мої од многих зацних людей, іж (що) ти, не пам’ятаючи боязні Божої і повинності християнської, з природної злості своєї, мене на учтивості моїй кривдиш і тоє задаєш, чого на мене, чоловіка учтивого, ніколи довести не можеш; а не маючи на тому досить, служебників моїх ловити кажеш, биттям і в’язенням їх мордуєш, на здоров’я моє стоїш і мужа свого до того примушаєш, хотячи мене позбавити горла, чого вам Бог справедливий ніколи не допоможе. Проте одповідаю тобі, іж (що) я за тую кривду і зелживість ні на чому іншому, одно на горлі твоїм шукати і мститися буду. Відай о тім і не безпечайся ні в дому, ні в дорозі, ні в церкві, ні на бесіді; зорі не досипай, бо не відаєш, відкіль тебе лихо спіткає. За тим ся Пану Богу поручаю. Ян Жоравницький, рука власна». Це була звичайна тоді форма оголошення ворогування. Коли хто вважав себе окривдженим від когось і не хотів або не міг доходити своєї кривди судом, то посилав напасникові «цидулу одповідную», оголошуючи свій намір мститись над ним усяким способом, наступаючи навіть на горло. Це була риса стародавнього слов’янського права, пережиток колишньої кривавої помсти, що якимсь дивом задержався на Україні аж до XVII ст., незважаючи на свою рішучу противність тодішньому державному праву. Литовський Статут суворо забороняв усякого роду «похвалки» й «одповіді» (погрози), а хто «чинив одповідь на горло», цебто нахвалявся позбавити когось життя, той, по Статуту, зараз же мав шукати статечних людей, які б згодились ручитись за його, що він не здійснить своїх похвалок, а не знайшовши таких поручників, мусив сідати до замкового в’язення, де його тримали, аж поки він не помириться з тим, на кого похвалявся, і не одержить від його формального прощення [2] . Але цей артикул не завжди додержувався в життю. Навпаки, частіш траплялося так, що сам нахвальщик приходив до гродського уряду, одверто заявляв про свій намір мститися над такою-то особою і просив дати возного, щоб той формальним порядком доручив тій особі «цидулу одповідную». І уряд, наперекір Статуту, спокійно приймав до відомості таку заяву і посилав возного. Так багато ще важив тоді стародавній звичай! Той, хто діставав таку «цидулу», зараз же одсилав її, разом з класною скаргою на нахвальщика, до уряду, а сам звичайно запирався в своїй домівці і не важився виходити з двору, ні виїздити куди — аж доти, поки його родичі чи приятелі не погодять його з напасником або ж добудуть задля нього у короля (а то й місцевого воєводи чи старости) так званий «заручний лист», який зараз же формальним порядком через возного вручався напасникові. У таких «листах» звичайно нахвальщикові суворо заказувалось здійсняти свій лихий намір і вперед на його накладалась «грошова зарука» (від 500 до 2000 кіп грошей), яку він мусив платити до скарбу королівського, коли важився чим-небудь переступити заказ, окремо підлягаючи ще й правній карності за лихий учинок. А що між братами Жоравницькими й раніш траплялися сварки, які не обходились без «похвалок» і «одповідей», то в пана городничого мався вже напоготові «заручний лист» супроти брата. Правда, той лист був виданий ще королем Жигмонтом-Августом, який помер незадовго перед тим, але через те він не стратив своєї сили. Та під той час і ні в кого було добувати свіжих листів, бо король Гайнрих утік із королівства, а нового короля ще не вибрали. Другого дня возний, в супроводі свідків, поніс того «листа» до Яна Жоравницького і застав його серед двору, коло теслярів, що стругали якесь дерево. Возний по формі пояснив, з чим його прислано, і подав «заручного листа». Пан Ян мовчки прочитав його, подивився насмішкувато на возного і його свідків і, піднявши з долу тріску, промовив: — Пане возний! Повідай од мене панові городничому: пожиточнішая мені є тая тріска, аніж той лист королівський. Уже той король помер, що лист дав, а з ним і його право вмерло. А тая вшетечниця [3] нехай ся мене добре стережеть, бо мовлю їй певне, іж моїх рук не втечеть! Звернувшись, возний так достотно й переказав, щб чув від пана Яна, і пані городнича, добре знаючи натуру свого дівера, прирозуміла, що найбезпечніш їй буде засісти до якогось часу в своїй домівці й не виходити навіть до Божого дому інакше, як під охороною цілої юрби служебників. V Так минуло кілька тижнів. Настав червень. Почалася косовиця; час був збирати вже й червець [4] . У таку годину яка ж добра «господарка» змогла б всидіти в місті! Не витримала домового в’язнення й пані Жоравницька і перевезлась з усім домом в Жоравники [5] , батьківщину мужа, ту саму маєтність, за яку Ян позивався з братом. Незабаром прийшла туди звістка про банкротство гданського купця Гануса Копфа, якому Олександер Жоравницький і владика Борзобагатий щороку поставляли набір чимало хліба й лісових виробів, сплавляючи їх під весняну повідь на власних «ком’ягах» Бугом та Віслою. А що Копф обом їм заборгував чималу суму, то щоб її виправити, Олександер Жоравницький, порадившись із тестем, зважився поїхати зараз же до Гданська [6] , а жінці наказав не засиджуватись в Жоравниках та швидше вертатись до Луцька. Хоч як поспішалася пані Ганна, та не встигла за часу виїхати, і тут її таки застукав Ян з чималою юрбою озброєних слуг і найнятою ротою польських жовнірів, а у Ганни навряд чи й було з десяток слуг та двірної челяді. З такою жменею людей нічого було й силкуватись ставати на одсіч проти потужного ворога, тим паче, що панський двір у Жоравниках був обнесений не острогом, а простим дилуванням. Через годину пані Ганна і її дочка від першого мужа Настя Гулевичівна, збиті й закривавлені, сиділи вже в «коморі» за сторожею, а в домі і в господі пан Ян порався як у своїм добрі. Правду кажучи, на цей раз він обійшовся з невісткою доволі милосердно, бо другого дня звелів вивести її з дочкою і з челядницею за село й пустити на волю. Як почув про те, що сталося в Жоравниках, владика Борзобагатий, то спересердя звелів збирати трохи не ціле військо і навіть зняти з єпископської башти в Луцькому замку гармати, щоб іти збройно в Жоравники й покарати зухвалого «гвалтовника». Син його Василь на превелику силу відрадив батька від цього заміру, з’ясувавши йому, що тепер Ян в їх руках і що легко буде зробити так, що він мусить не тільки вернути все, що пограбував, але ще й відбути, яку тільки вони загадають, покуту за пашквіль і за інші «деспекти», аби тільки з розумом і без запалу взятись за діло. Не ждучи, поки вернеться з Гданська зять, молодий Борзобагатий швидко справив усякі формальності, необхідні задля того, щоб розпочати судову справу: подав до суду скаргу, виправив возних, запросив свідків і т. ін. Настав день суду. Коли возний, як звичайно, тричі став «кликати сторону одпорную», то замість Яна виступив його служебник з листом, в якому Ян писав, що маєтність Жоравники він відібрав як свою батьківщину, неправно загарбану братом, і що він почитує себе в праві не ставати до суду, бо в порученому йому позві хибно приписано титул старости: замість «князь Богуш Корецький, староста луцький і вѣницький (вінницький)» написано «венацький». Суд не прийняв за слушну цю пусту казуїстичну вимовку і видав такий декрет: пан Ян повинен негайно вернути братові загарбані маєтності, заплатити його жінці 2800 кіп грошей «за гвалт, бої і рани» й нагородити за всі шкоди і втрати; а за те, що Ян насмілився не стати на позви і «учинився праву посполитому непослушним», суд, згідно зі Статутом, постановив донести про те королеві задля «виволання» зухвалого неслухнянця «з панств», цебто вигнання його з границь держави. На лихо, останній пункт декрету не можна було швидко здійснити, бо на той час у Польщі не було короля, який тільки й міг засудити винного на «виволання», через що Ян і йому подібні своєвільці під час безкоролів’я робили, що хотіли, користуючись хоч дочасною безкарністю. Уважаючи на те, суд додав до свого декрету ще й такий артикул: «А бачучи тоє, іж на сесь час в себе короля не маємо, і відаєт те один Пан Бог, як скоро його міти будемо, а уважаючи, іж в таких справах великеє в справедливості людській о мешкання діється: укривджений плачеть, а кривду чинячий веселиться,— проте, запобігаючи тому, аби ся вперед так не діяло, а справедливість святая скоро укривджених доходила, так собі всі одностайно, одномисленно і згодливо, которії справедливість святую милуємо, той артикул поправляємо, а прийшлий король, той артикул в Статут наш вписавши, подтвердити його нам будет повинен», щоб в карних справах про тяжкі, лихі вчинки самому громадському судові доручено було право засуджувати злочинців на «виволання». А поки що все-таки Яна Жоравницького подати пришлому королеві «до виволання, яко гвалтовника і розливця крови» [7] . Одначе на цей раз недовго «веселився кривду чинячий». У грудні того ж таки 1575 року нарешті скінчилось усім обридле в Польщі interregum, і королем став вибраний славетний Стефан Баторій. Ще новий король не встиг коронуватись, а вже Олександер Жоравницький поїхав до Варшави клопотатись про те, щоб стверджений був судовий вирік над його братом. А ще через кілька тижнів у Луцьку, під час базару, старостинські слуги прибивали до дверей соборної церкви, до замкових брам, до стін ратуша копії королівського універсалу, а возний виїздив верхи по місту і, спиняючись, де був більший натовп народу, голосно вигукував: — Панове! То є лист його королівської милості, пана нашого милостивого, до відомості усіх належачий і вельми потрібний. Усі затихали і з пошаною та цікавістю слухали, що голосно читав возний. «Стефан, з Божої ласки король польський, великий князь литовський, пруський, мазовецький, жомоїтський, київський, волинський, підляський, інфлянський, пан і князь Седмигородський. Всім вобец (взагалі) і кожному зособно, всякого вряду, достоїнства і стану людям, обивателям панств наших, ознаймуєм, іж ми, господар, виконуючи дальший поступок строгости права посполитого і запобігаючи тому, аби ся жадная своєвольність і непослуиіенство вряду в панствах наших не діяла, шляхетного Яна Жоравницького, яко гвалтника й розливця крони, а вряду нашого непослушного, зо всіх земель і панств наших ви волати єсмо веліли, яко ж і сим листом нашим його виволання чиним, од сполук і обдавання людей учтивих вилучаєм, про що, до відомості всіх приводячи, розказуєм, аби вже од того часу ніхто помененного Яна Жоравницького у себе в домах не переховував, товариства з ним нікоторого вести не важився, поміччю, радою, ані хуттю йому помочен ні в чому не був і во всем з ним, яко з виволанцем, ся заховав для ласки нашої королівської і під винами, в праві посполитому описаними, інакше не чинячи. Stephanus Rex». Отака сама публікація чинилась і по інших окольних містах і містечках і, крім того, повинна була чинитись усюди, де вимагав цього той, в чиїх інтересах універсал був виданий. Після того «виволанцеві» (або ж «баніті») давався вільготний 12-ти тижневий термін, на протязі якого він мусив або помиритись з покривдженою стороною, або ж апелювати до суду королівського і там довести, що його неслушно декретовано на виволання; а коли він не робив ні того, ні іншого і дочасно не виряджався до чужого краю, то його спотикала гірка доля. Усе його добро або конфіскувалось, або ж, як відумерла спадщина, переходило до рук його кревних. Сам же він начебто вилучався з гурту живих людей, мусив покинути дім, родину і тулятись там, де його люди не знали, завжди ховаючись від свого месника, який невтомно стежив за кожним його ступенем. Усі оббігали його, мов зачумленого, бо знали, що за найменшу послугу виволанцеві легко було ускочити в велику халепу: тим, хто переховував виволанця або давав йому якийсь порятунок, Статут погрожував теж виволанням, а в деяких випадках навіть горлом [8] . Ця погроза однаково стосувалась до чужих, як і до своїх для виволанця, до його родичів та приятелів і навіть до його жінки й дітей. За виволанцем не признавалось ніяких громадянських або хоч би людських прав, усякий, хто хотів, міг на нього напасти, віддати до арешту і взагалі вчинити над ним, що в голову збреде, не вбавляючись за те ніякої карності; навіть коли хто вбивав виволанця, родичі не мали права позивати вбійника і правити з його «головщину» [9] . Розуміється, життя багато де в чому з меншало оту «строгість права посполитого», і, наприклад, дуки та магнати, заробивши не одну, а кілька «баніцій», звичайно жили й не журились. Але Ян Жоравницький не належав до гурту магнатів, і йому пробі треба було подбати про те, щоб знести з себе цю халепу. Давніш, особливо за короля Гайнриха, можна було недорогим коштом добути з королівської канцелярії «піднесення виволання» (sublevatio bannitionis), цебто королівський лист про відстрочення баніції на довший час, по виході якого випрошувалася нова «сублевація». З таким наміром Ян Жоравницький поїхав до Варшави, поклавши велику надію на поміч свого родича Станіслава Жолківського [10] , про якого знав, що він у добрих стосунках з коронним підканцлером Яном Замойським. Але Жолківський пояснив йому, що тепер у королівській канцелярії не ті вже порядки, як були за Гайнриха, що новий король завзято приймається, аби приборкати шляхетське своєвілля, що він особливо невблаганний у справах про неслухняність праву посполитому і через те Янові нічого й гадати про «сублевацію», а треба якнайшвидше миритися з братом. Нічого було казати: поклонився Ян Жолківському і став його прохати за посередника в цій справі. Той не відмовився і через короткий час прибув до Луцька мирити родичів. Треба знати, що за Литовським Статутом порядок судового переслідування був однаковий для справ цивільних, як і для спраз карних; ті й другі вважалися за приватні правопорушення. Через це всяка карна справа могла бути в кожну хвилину припинена і навіть зовсім уморена, як тільки сторона позвана єдналась із стороною покривдженою. Тоді всі декрети, навіть королівські, хоч би в них містився смертельний вирок злочинцеві, зараз тратили силу, і сам уряд їх касував, навіть викреслював з актових книг. Так-от і в даному разі судьба Яна цілком залежала від ласки брата й невістки. Жолківський навіть не сподівався, щоб Борзобагаті так лагідно прийняли його освідчення, що Ян Жоравницький хоче миритись із ними. Вони просили переказати йому, що не одмовляються від єднання, якщо він «учинить покору». Осмілений цим і здавшись цілком на посередництво такого поважного чоловіка, як Жолківський, Ян відважився сам піти з ним у дім владики Борзобагатого і, низько вклонившись братові й невістці, з покорою каючогося грішника став просити опрощення за наїзд на Жоравники, бійку і в’язення. — Хто щиро кається, той і опрощення приємлеть,— промовив Іона.— Але кайся вже у всьому; нам добре єсть відомо, іж то ти з жоною своєю написав і в Луцьку на розних місцях прибити велів пашквілюс, або цидулу образливую добрій славі пані ключникової і дому нашому почтивому. Не гаразд тоє учинили-сте! — Так єсть, отче владико,— признався Ян, розчулений лагідними річами Іони,— але тепер сердешне того жалуємо і покорно просимо о пробачення. Того тільки й треба було Борзобагатим, аби Ян при свідках признався, що то він з Оленою випустив пашквіль. Тепер вони зразу змінили лагідну розмову на суху й гостру і нарешті вирекли категоричний решенець, що вони згодні скасувати справу тільки тоді, коли Ян із жінкою «слушне погодять» їх не тільки за наїзд, бійку і в’язення, але й за «деспект і образу», цебто за пашквіль, а в якій формі повинно статись це «погодження», про те нехай розміркують полюбовні судді, вибрані з приятелів однієї і другої сторони. Тепер тільки Ян розважив, що попався в лабети, та вже годі було зрікатися свого слова. Поневолі він мусив згодитись на вимагання Борзобагатих, кладучи надію на те, що, може-таки, полюбовні судді хоч трохи осолодять гірку чашу, яку — він це передчував — прийдеться йому випити, щоб задовольнити жагу помсти його ворогів. У визначений термін в с. Милятині, в домі луцького земського судді Гаврила Бокія зібрались аж вісім чоловік полюбовних суддів, по чотири з кожної сторони. То були все значні люди: брацлавський каштелян Василь Загоровський, королівський писар Василь Древинський, володи-мирський підкоморій Олександр Семашко, Станіслав Жолківський, пан Бокій та інші. Тут же знаходились і заінтере-совані сторони з родичами, але вони, відповідно звичаю, самі не брали участі в нарадах, а свої заяви передавали через суддів, своїх приятелів. Перший артикул «єднання» був швидко зложений і прийнятий одноголосно: Ян Жоравницький повинен зараз же вернути братові загарбані маєтності і заплатити йому за всі шкоди «на голос речення слова», цебто скільки він сам визначить. Зате не мало було сперечання, коли зайшла річ про те, щоб Яна за наїзд, бійку й «розлиття крови» покарати в’язенням у замку. Властиво кажучи, й самі судді з сторони Янової не змагались проти того, що його слід покарати, а суперечка йшла тільки про те, чи засісти Янові «у вежі на ганку», цебто у верхнім помешканні замкової башти, куди звичайно засаджували шляхтичів, чи «in profundo» (в погребі), де терпіли в’язення злочинці «простого стану», а з шляхти хіба особливі лиходії, і як довго йому там сидіти, Після тривалих суперечок і цей артикул був зложений так: Ян Жоравницький повинен «сидіти на місці звиклому — на ганку» всього тільки «три години, а по тих трьох годинах пан городничий і його малжонка, за проханням приятелів Янових, мусять його з того в’язення визволити». А потім Ян з жоною, «не сходячи з замку, мають їх перепросити» за пашквіль. Але як перепросити? «З карти», цебто по формі, яку повинні зложити полюбовні судці. Як стали складати текст отієї «карти», то тут і почались найпалкіші суперечки. Ганна Жоравницька уперто встоювала за тим, щоб Ян не тільки прилюдно «одмовив» (взяв назад) те, що написав про неї в пашквілі, але щоб ця «одмова» була учинена по формі, яка встановлена на такий випадок у Статуті: «Што,єсми менил на тебе» оте та оте, «в том на тебе брехал як пес» [11] , і щоб усе те — і сидіння в вежі, і прилюдне «перепрошення» — відбулось у Луцьку під час судової сесії, як з’їдеться шляхта з цілого повіту. Два дні йшли палкі суперечки із-за цього вимагання. Сам пан городничий признавав його занадто суворим і непотрібним. Даремно судді, приятелі Яна, усиловно впрошували Ганну не наражати брата свого чоловіка на таку жорстоку зневагу; вона була невблаганна і, тільки уступаючи настирливим вимаганням Жолківського, нарешті згодилась на те, щоб вираз «брехав як пес» був замінений іншим, не таким прикрим. Що зоставалось чинити Янові? Вільготний термін баніції був наприкінці; на її «піднесення» не було й надії; так він, тяжко зітхаючи, й підписав акт «єднання», зложений полюбовними суддями, прирекши шляхетським словом за себе й за жінку, що достотно його виконають. [1] Дивись про це «Жизнь князя А. Курбского в Литве и на Волыни», ІІ.-79. [2] Литовський Статут 1566 р.— Розділ XI.— Артикул 11. [3] Мова йде про Ганну Жоравницьку [4] Червець — coccum polonicum, особливої породи комашня, з якої добували фарбу кармазинового кольору і фарбували нею сукна й інші матерії. В XVI ст. червець дуже вживався на Волині і навіть ішов на продаж в інші краї. Пізніш його виперла з мануфактурного вжитку американська кошеніль. [5] Тепер таке село не існує. Лежало воно десь коло м. Дружкополя Володимир-Волинського повіту. [6] Гданськ — Данціг. [7] Актова книга Київського центрального архіву.— N8 2050.— Л. 78—81. [8] Литовський Статут 1566 р.— Розділ II.— Аріикул 5. [9] Ibid..— Розділ II. — Артикул 4. Головщика — плата за голову вбитого.. [10] Молодший брат Яна Михайло Маркович Жоравницький мав за собою рідну сестру славетного пізніш гетьмана п. Ганну.— Актова книга Київського центрального архіву.— № 963.— Л. 863. [11] Пізніш у судовій практиці на Литві і в Україні обряд перепрошення за лихий наклеп прибрав ще ганебнішу для винного форму. В XVII—XVIII ст. звичай вимагав, щоб винний в присутності суду рачки підліз під лавку і, лежачи там, «перепросив» по Статутовій формі, а промовивши: «Брехав як пес»,— він ще повинен був з-під лавки тричі прогавкати по-собачи. Це називалось тоді на юридичній мові: Odmawiać I sczekać». Про це, наприклад, дивись: «Акты Виленской Комиссии для разбора древних актов».— Т. XV.— № 83. ‹ Пашквіль-2 вгору Пашквіль-4 › 184 перегляди При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове. Мови English Polski Українська Пошук Пошук на сайті: 5 останніх публікацій Андре Нортон. Чаклунський світ Тандарадай Sędzikowska Mirosława. Świtezianki Коментарі до роману Ів. Білика "Меч Арея" Ганна Барвінок. Перемогла 5 найвідвідуваніших Ольга Кобилянська.... Маруся - 01 Марко Вовчок Маруся Ольга Кобилянська.... Наталя Михайлівська.... Сьогодні читають Маруся - 01 Людмила Петрухіна. «Бідна... Людмила Петрухіна. «Бідна... Марко Вовчок Маруся Наталя Михайлівська.... Подяка Дякуємо Домівка Про нас Контактна форма Бібліотека Форум by Dr. Radut Copyright © 2017 Дівчата райської яблуні ~ Dziewczęta rajskiej jabłoni ~ Girls of the Apple Tree of Paradise | wholesale nba jerseys | wholesale jerseys | cheap nhl jerseys | wholesale nhl jerseys |