… Життя надто непередбачуване, аби чітко щось стверджувати. Сенс цієї народної мудрості в повній мірі відчув на собі 48-річний Михайло Бондар із Рокити, коли вдруге в житті його призвали до армійських лав… воювати.
— Річ у тім, що строкову службу я проходив у 1986–88 роках у Туркестанському військовому окрузі, де одержав військову спеціальність «сапер». Наприкінці першого року служби нашій роті повідомили, що бійцям «випала честь» продовжити її, виконуючи священний інтернаціональний обов’язок в Афганістані, — розповідає Михайло Петрович. — Від такої звістки оптимізму не додалося, та, як відомо, накази воєноначальників не обговорюються. Тим паче, в ті часи, коли потужна радянська ідеологічна машина вбивала в голови людей думку про необхідність «допомоги» братньому афганському народові, яку й «надавали» прості хлопці з робітничо-селянських родин, віддаючи здоров’я і навіть життя.
Однак до Михайла доля тоді виявилася милосердною, бо практично в останній момент його і ще одного бійця роти, як найдосвідченіших і найвідповідальніших, залишили в тій же військовій частині для підготовки молодого поповнення.
— Відверто кажучи, ціну такого подарунка звище я оцінив через десятки літ по тому, як закінчилася та незрозуміла, чужа війна, — ділиться Михайло Бондар. — І аж ніяк не думав не гадав, що знову доведеться одягати військову форму, згадувати саперні навички, виконувати бойові завдання…
Сьогодні, як і тисячі інших патріотів України, призваних на військову службу під час третьої хвилі мобілізації, він проходить перепідготовку на яворівському полігоні. Причому вона відбувається на повну ( видно таки вищим командуванням були зроблені висновки).
— Підйом о 5.30 (я командир відділення саперної роти, то встаю раніше, аби зорганізувати на шикування свій підрозділ), а далі — все, як у старі добрі часи: зарядка, прийом їжі, навчання, стрільби… Часом завдання вирізняються (принаймні для мене) своєю новизною, скажімо, потрібно автомобіль вивести з ладу, викрасти автомат, виявити за допомогою спецпристроїв «диверсантів» тощо. Значна увага приділяється й набуттю певних медичних навиків, що, безумовно, важливо в бою. Правда, дав би Господь, їх реально не застосовувати…
Наразі п’ять батальйонів, що знаходяться на полігоні, вчаться воювати і виживати в надскладних умовах. Хоча й ті, у яких нині перебувають хлопці, цілком пристосованими назвати важко. Наш земляк Михайло Бондар найбільше переймається, що навкруги полігона вирубують для опалення та приготування їжі стиглі буки, які, по суті, знаходяться на території Національного парку площею 7,5 тисяч гектарів. Що і не дивно, бо за родом занять він — лісівник із 25-річним стажем роботи. На службу потрапив, будучи на посаді лісничого Дубечненського лісництва.
До слова, ухилятися від виконання обов’язку Михайло Петрович, як справжній чоловік, не став. Навіть, коли приїхав у декількаденну відпустку і вже знав, що з дня на день разом із своїми побратимами вирушить на Схід, де якщо й закінчиться стрілянина, то саперам роботи вистачить.
Удома ж на нього чекає дружина, троє дітей, недобудований просторий дім і… ліс. Чоловік щиро зізнається, що, як ніколи раніше, замислюється, що надто часто ми не вміємо (чи не хочемо ?) дорожити тим, що дає життя, цінувати те, що маємо. Ще донедавна якось не доходило до серця, що без миру немає майбутнього, не може бути щасливого життя, повної радості від краси неповторних лісів та дібров…
В один із днів короткотермінової відпустки до Михайла Бондара приїхав директор ДП «Старовижівський лісгосп» Андрій Бабій та головний інженер цього підприємства Анатолій Дунець, аби підтримати свого колегу та розпитати його про потреби з наміром придбати все необхідне. Того ж дня громадський активіст Руслан Маник передав термобілизну та спальний мішок, придбані за кошти жителів дубечненської сільради.
… Сьогодні (знаю це достеменно) багато людей, згадуючи наших відважних захисників, взяли за звичку вголос чи подумки казати: «Поможи, Боже, зараз тим, хто ТАМ, кому зараз найважче…» Хто знає, може справді стане хоч на хвильку легше? Хоч комусь?..
Що ж до Михайла Бондара. Дізнавшись, що він гарно співає й грає на гітарі, ми домовились, що обов’язково заспіваємо разом, як у відомому кінофільмі «в шість годин вечора після війни». Вірю, що це буде незабаром.
Любов БІДЗЮРА. Газета “Сільські новини”.
Михайло Бондар, лісничий Дубечненського лісництва.