«Казочки для Тарасика» Аделі Григорук

Видавництво «Писаний камінь» [http://evrika.if.ua] МП «Еврика». Місто Косів, Гуцульщина, Карпати Menu Головна Про видавництво Новини Видання Публікації Відгуки Контакти Мапа сайту «Казочки для Тарасика» Аделі Григорук 23.09.2013 · Видання Книжка вміщує цікаві казки про птахів, звірят, домашніх тварин. Вони бавляться, пустують, дружать між собою, сваряться і миряться, допомагають один одному в біді, рятують від небезпек, виявляючи при цьому самовідданість і хоробрість. Казки вчать доброти, милосердя, любові і поваги до тих, хто поруч. Для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку. Художник Антон Григорук Коректор Мар’яна Гавриш Комп’ютерний дизайн Віталія Стефурака Бібліотека гуцульської школи. Літературно-художнє видання «Казочки для Тарасика». – Косів: Писаний Камінь, 2011. – 28 с., іл. ISBN 978-966-8519-67-3 Завантажити: «Казочки для Тарасика» Аделі Григорук (pdf, 14.16 MB) Як зайчик і білочка стали друзями В одному лісі на високому дереві у дуплі жила білочка. А внизу під деревом ріс густий-прегустий кущ, у якому зайчик збудував собі хатку. Білочка зранку вставала, чепурилася і починала готувати сніданок. Вона чистила горішки, лущила насіння, а шкаралупу і порожні шишки кидала вниз — просто на зайчикову хатку. Зайчикові це не подобалося. Він навіть сердився і не раз зауважував білочці, що так робити не годиться. Але та лише сміялася у відповідь і казала: — Нічого страшного, позамітаєш. А що залишалося робити зайчикові? Брати березового віника і прибирати своє обійстя. Інколи вухань думав перебратися кудись в інше місце, але ніяк не міг залишити свою оселю, такою вона була рідною. Та й до поля з капустою звідси рукою подати. Так і жили: білочка смітила, зайчик прибирав. Розмовляли вони рідко, хіба що віталися вранці та ввечері. Якоїсь ночі зайчикові не спалося. Він вийшов на подвір’я, сів на лавочку і задивився на небо. Воно покрилося хмарами і непривітно насупилося. І тут зайчик почув, як шелеснула гілка. Дивно, подумалось йому, вітру начебто немає. Шелестіння повторилось. Зайчик пильніше приглянувся і побачив, як уверх по стовбуру все ближче і ближче до білоччиної хатки підкрадається куниця. Зайчик злякався і завмер. — Але що буде з білочкою? — подумав він у наступну мить. — Треба її рятувати! Він ухопив березового віника, яким щоранку підмітав своє подвір’я, і шпурнув його в куницю. Віник не досягнув хижачку, проте з гучним тріскотом ударився об стовбур. — Білочко, білочко, тікай! — закричав зайчик. — Куниця близько! Шум розбудив білочку, і вона виглянула у віконечко. Куниця була вже зовсім близько. Вона вишкірила хижі зуби і прошипіла: — Не втечеш, ні, не втечеш-ш-ш… Білочка відсахнулася від вікна, а куниця вже ломилася у двері. Ось вони затріщали і розчинилася. Куниця увірвалася всередину. Білочка тим часом стрімко вистрибнула із вікна. — Сюди, сюди! — загукав зайчик. Білочка блискавично плигнула на гілку, потім на другу, ближчу до землі. Куниця, не знайшовши білочки в хаті, й собі вистрибнула надвір і кинулася наздоганяти білочку. — Білочко, до мене! — закричав зайчик і відчинив двері своєї хатки. Одним стрибком білочка опустилася на землю, і вони разом із зайчиком зачинилися в його хатці. Куниця сердито загрюкала у двері, але вони були міцні та й засув також був змайстрований надійно. Упіймавши облизня, куниця подалася геть. А зайчик і білочка, отямившись від переляку, вийшли на ґанок. — Дякую тобі, зайчику! Ти справжній друг, — мовила білочка. — Пробач мені, будь ласка, що я вела себе нечемно і викидала сміття на твоє подвір’я. — Ну що ти, білочко, я на тебе зовсім не серджуся, — відповів зайчик. Відтоді вони стали друзями і щодня ходили одне до одного в гості. Зайчик частував білочку солодкою морквою і хрусткою капустою, а вона його горіховими тістечками і малиновим чаєм. Казка про муравлика Був собі Муравлик. Він жив у великому мурашнику. Тут кожен робив свою справу. Одні мурашки добували їжу, інші дбали про чистоту, ще інші ремонтували житло. Були тут мурашки-воїни, мурашки-вартові і навіть мурашки-няні, які виховували маленьких мурашенят. Якось Муравликові набридло гратися зі своїми друзями, і він непомітно вибрався із мурашника надвір. Тут було так гарно! Світило сонце, співали пташки, пахли квіти!.. Муравлик побіг стежиною до струмочка. Прозора вода весело дзюркотіла і підстрибувала на камінцях. Муравликові захотілося скупатися. Він підійшов до самісінького берега і намірився стрибнути у воду. Але враз перед собою побачив лупате зелене чудовисько. — Ква-ква-ква! — голосно закричало воно, аж у Муравлика задеренчало у вухах. Із переляку Муравлик шмигнув під великий листок. Він міцно заплющив очі і задрижав усім тілом. А чудовисько іще раз оглушливо квакнуло і шубовсьнуло у воду. Муравликові чомусь перехотілося купатись. Він обережно вибрався з-під листка і вже хотів бігти додому, як просто перед собою побачив рогатого велетня. Він грізно зиркнув на Муравлика, аж у того щось затерпло всередині, а потім підняв свою велику лапу і … Муравлик не чекав, що буде далі, він щодуху гайнув по стежині. Ззаду щось тріщало, — то, мабуть, велетень гнався за ним. Нещасний Муравлик мчав з усіх сил. Він збився зі стежки і вже не знав, де його дім. Озирнувшись нарешті, не побачив рогатого велетня і трохи заспокоївся. — Що робити? — подумав Муравлик. — Вилізу я на цей кущ і з його вершечка, напевно, побачу свій мурашник. Як подумав, так і зробив. Видерся на найвищу гілку і зупинився трішки перепочити. Тут гілка різко хитнулася — і Муравлик сторчголовою полетів на землю. Чорні кола попливли перед очима, і він знепритомнів… Отямився від чиїхось голосів. — Це мурашеня часом не з нашого мурашника? — запитав один. — Та ні. Як воно опинилося тут саме? Наші малята з нянею гуляють, — пролунало у відповідь. Муравлик підвівся і побачив двох дорослих мурах, які несли велику стеблину. Він упізнав їх і щосили загукав: — Я ваш! Зачекайте! Я ваш! Мурахи зупинилися, поклали стеблину і підійшли до Муравлика. — Диви: справді наш. А як ти тут опинився? Муравлик хотів відповісти, але щось стиснуло йому горло, і він розплакався. Великі сльози покотилися з очей. Він витирав їх лапками, а вони не переставали литися. — Я… я … я, — схлипував він. — Я хотів… — Ну годі, годі, — заспокоювали його мурахи. — Не плач. Ходімо додому. Але Муравлик був такий знесилений, що сам іти не міг. Мурахи посадили його на стеблину, підняли її і понесли до мурашника. А в мурашнику уже здійнявся страшенний переполох. Усі шукали Муравлика і ніде не знаходили. Коли ж побачили його живого і здоровісінького — невимовно зраділи. Няня допомогла йому вмитися, перевдягтися, напоїла гарячим чаєм і уклала в ліжечко. Муравлик розповів їй про зелене чудовисько і рогатого велетня. — То жаба і жук-рогач, — сказала няня. — Вони для нас зовсім не страшні, бо не чинять мурахам зла. Муравлик пообіцяв няні, що буде слухняним і ніколи не гулятиме далеко від дому. Він заплющив очі і заснув. Йому снилися зелена жаба і рогатий жук, але Муравлик їх уже анітрохи не боявся. Сміливий горобчик Горобчик Ців-ців жив із мамою і татком у гніздечку під стріхою старої повітки. Коли він трохи підріс, йому дозволили виглядати із теплої хатки і дивитися, що робиться на подвір’ї. А там було дуже цікаво. Повагом, перевалюючись із ноги на ногу, ходили качки. Ґелґав сірий гусак. Великий сірий індик часто сердився на всіх, надимався, розпускав крила і непривітно булькотів. Тоді все птаство намагалося триматися від нього якнайдалі. Навіть песик Шарко залазив у свою будку і звідти поглядав крадькома: подався індик на другий край двору чи ще ходить поблизу? Ців-ців також боявся грізного птаха. — Дуже не хотілося б мені зустрітися з ним віч-на-віч, — сказав він матусі, коли індик в який уже раз розганяв своїх сусідів по двору. Якось після сніданку, коли мама і тато пішли на свою роботу — збирати шкідників у саду, Ців-ців вилетів із гніздечка, — а він уже вмів трошки літати – і сів на жердині біля вікна. Повівав легенький вітерець, лагідно пригрівало сонечко. Про щось засперечалися дві курочки. Але півень своїм “ку-ку-рі-ку!” припинив їх завзяту балачку. — Цінь-цінь-цінь! Пі-пі-пі, — почулося на подвір’ї. Ців-ців глянув униз і побачив, як жовті клубочки вовтузяться на травичці. Це були маленькі курчата. Мама-квочка вперше вивела їх на прогулянку. Малята роздивлялися навсібіч — їм усе було цікаво!.. Їх мама підійшла до коритця з водою і привіталася зі старою гускою: — Добридень, пані! Як ся маєте? — Ґе-ґе-ґе, спасибі! А це, бачу, ваші діточки? — Так, — гордо відповіла квочка. — Правда, пані, вони чудові? — Милі, дуже-дуже милі, — люб’язно відповіла гуска. І поки вони розмовляли, звідки не візьмись — індик. Він був, як завжди, сердитий і набундючений. Коли побачив перед собою курчат, які щипали травичку і зовсім не звертали на нього уваги, розсердився іще дужче. — Ви хто? — проскрипів неприємним голосом. — І що тут робите? — Ми курчата. А ви хто, дядечку? Індик аж посинів від люті. Як сміє якась дрібнота так із ним розмовляти? Із ним – індиком, якого навіть Шарко боїться. — Ах ви, нахаби! Я вас навчу бути чемними! Індик різко нахилив голову, відкрив страшний дзьоб і намірився вхопити найближче курчатко. Малятка злякано запищали. Мама-квочка облишила розмову з гускою і прибігла на їх крик. — Сусіде, що ви робите? — заквоктала вона. Але індик її не слухав. Він грізно булькотів, збивав крилами куряву, а потім вхопив жовтенький клубочок і високо підняв його у повітря. Курча безпомічно забилося і запищало… І тут горобчик, несподівано для себе самого, злетів із жердки і опустився індикові просто на голову. Він міцно вхопився кігтиками за голу шкіру і своїм маленьким дзьобиком почав клювати індика в тім’я. Величезний птах не сподівався нападу з повітря. Він незграбно завертівся, замотав головою. Але горобчик так міцно вчепився в нього, що індик не міг нічого вдіяти. Квочка також напосідала на кривдника і боляче дзьобала його великі чорні лапи. Побачивши, що індик не такий уже й страшний, гуси і качки заґелґали, закахкали, засичали. Півень голосно кукурікнув кілька разів, а Шарко виліз із будки і залився гавкотом. На подвір’ї здійнявся неймовірний гармидер. Посоромлений індик, підібравши крила, враз зробився наполовину менший. Він задкував під наступом схвильованого птаства, а маленький горобчик продовжував дзьобати його в лису голову. Розтривожені галасом, горобець і горобчиха поспішили із саду на подвір’я. Яким був їх переляк, коли вони побачили свого синочка верхи на індикові!.. Опустившись низенько, вони вхопили маленького горобчика попід крильця і занесли до гнізда. Індик нагнув голову, випустив із дзьоба курчатко і під глузливі крики мешканців пташиного двору сховався у високі лопухи. Мама-квочка заспокоїла перелякане дитинча, а потім підійшла ближче до повітки і низько вклонилася: — Дякую тобі, маленький сміливцю, що врятував мою доню. Дякую і вам, пані горобчихо і пане горобець за виховання сина. — Так-так-так, — одностайно підтримали квочку качки, гуси і кури. — Ваш горобчик — справжній герой! Ців-ців дуже засоромився від такої уваги. А тато і мама люб’язно дякували птахам за добрі слова. І з того часу у дворі ніхто уже не боявся сірого індика. Він і сам, пам’ятаючи недавню ганьбу, рідко показувався на очі. А горобчик, хоч все птаство і називало його героєм, від цього аністілечки не загордився. Лісова розбійниця Жила собі у карпатському лісі рись. Вона була дуже гарна: мала шовковисте хутро, на вухах довгі китички. А очі — блискучі, зелені. Вона росла разом із лісовими звірятами, лазила з білочками по деревах, плавала з рибками у воді. І всі ласкаво звали її рисеням. Одного разу опівдні рисеня і зайченята гралися у квача. Вони по черзі ловили одне одного і весело сміялися. — Раз, два, три — лови! — вигукнув найстарший зайчик, і всі звірята кинулися врозсип. Рисеня пустилося доганяти одного, другого, але зайчата спритно виверталися і тікали. — Не впіймаєш! Не впіймаєш! — лунало з усіх боків. Рисеня розсердилося: — Як це не впіймаю? Ще й як упіймаю, — і прудко кинулося в гущавину. Там воно заховалося і затаїло подих. А що недалеко пролягла вузенька стежечка, то рисеня сподівалося, що його друзі повертатимуться саме нею. Зайченята ж, побачивши, що їх ніхто не ловить, повернулися назад. — А може, рисеня заблудилося? — подумали вуханчики і, вийшовши на стежинку, почали його кликати. Рисеня сиділо тихенько і чекало. Зайчата ще трохи погукали, а потім неквапом пустилися йти. І тут рисеня блискавкою вихопилося зі своєї схованки і напало на зайчат. Вишкіривши зуби, рисеня кинуло обох на землю. — Це ти, рисенятко? — здивувалися зайчата. — Відпусти, боляче ж, ми так не граємося… Але рисеня не слухало і, здавалося, не впізнавало друзів. У нього хижо блищали очі, і зайчатам стало не по собі. Було б їм і зовсім непереливки, якби поблизу не проходила лісова кізочка. Побачивши, що зайчата у біді, — кинулася на допомогу. Гострими рогами вона відкинула рисеня, аж те клубком покотилося по стежці. Зайчата підвелися. З переляку у них трусилися лапки і тремтіли вушка. — Ну хіба можна бути такими необачними? — докірливо мовила кізочка. — Це — наш друг, — цокотячи зубами, сказали зайчата. — Рись — не друг для зайчат. Це хижак. Вона полює і на вас, і на нас. І навіть на оленів і лосів. Кізочка відвела зайченят до їх хатки. Відтоді братики остерігалися рисі і гралися лише з білочками та їжачками. Автор: Аделя Григорук Написати коментар Відмінити відповідь Ім’я * Email * Сайт « Попередня публікація Наступна публікація » Пошук Наш проект Літературно-мистецький і громадсько-суспільний часопис «Гуцули і Гуцульщина» Нові коментарі Наталя до Гуцульщина і гуцули в творах Івана Франка. Петро Арсенич. Нижній Березів у житті І. Франка Село Космач: пам’ятники, пам’ятні хрести, могила УПА, пам’ятні стели та меморіальні таблички до Слава не вмре й не загине… Олекса Кушнірчук Засідання клубу «Здоров’я» на тему «Профілактика алергічних захворювань» до «Народні рецепти. Лікування захворювань лікарськими рослинами. Поради на кожен день». Ліки з саду. Іван Гоянюк dedal.ikar до Дорога до храму. Василь Курищук. Част. 1 Станіслав Михайлюк до Дорога до храму. Василь Курищук. Част. 1 Видання Автори Іван Війтенко Іван Гоянюк Іван Карп’як Іван Мисюк Іван Молинь Іван Попович Ігор Гаврилюк Ігор Пелипейко Аделя Григорук Богдан Радиш-Маринюк Валентина Молинь Валерій Сергєєв Василь Курищук Василь Потяк Василій Бойчук Володимир Близнюк Галина Павлюк Гуцулятко Дмитро Арсенич Дмитро Мохорук Дмитро Пожоджук Дмитро Савчук Лариса Чупринчук Любов Яворська Любомир Держипільський Людмила Свирид Микола Близнюк Микола Чорнокниш Мирослав Соколюк Михайло Городенко Михайло Дідишин О. Німець Оксана Соколюк Олекса Кушнірчук Олена Григорак Світлана Шкрібляк Соломія Мардарович Степан Петращук Друзі та партнери Газета «Гуцульський край» Гуцульщина туристична Довідник Косівщини Каталог Косівщини Кафедра Дизайну КІПДМ ЛНАМ Косів, Гуцульщина, Карпати Косівська дитяча школа мистецтв Косівська центральна районна бібліотека Рок-гурт «Гуцули» Гуцульська кераміка Фотографії Косівщини Алкос Яворів мистецький Косівщина на карті Водоспади у Косові Церква Пресвятої Трійці у селі Яворів Скали у Косові Новини Косівщини 8 тез незаконної окупації Криму Свиня. Відома і не дуже Підприємці оформляють найманих працівників Події на Гуцульщині Свято майстрів народних художніх промислів «Гуцульщина — перлина народного мистецтва» XXIII Міжнародний гуцульський фестиваль, с. Рахів Етно-фестиваль «Березів-Бандер-Фест» Оголошення Косівщини Постійна робота: Шукаю спецiалiстiв будiвельних робiт в Польщу Різне: Домашні вареники з сиром, картоплею, капустою та пельмені Сільськогосподарська техніка, трактори: Візьму в оренду трактор САТ 428Е або ГАЗ 66 з правом на викуп © 2011–2017 Видавництво «Писаний камінь», МП «Еврика» Розробка та підтримка «КосівАрт»