Моя хата не з краю

Ми критикуємо владу, забуваючи, що ми, народ, практично влада і є. Це ми з вами, шановні українці, надали вотум довіри, обравши Президента, це ми з вами своїми голосами на виборах обрали Верховну Раду, розуміючи, хто буде прем’єр-міністром, хто буде відповідати за політико-економічний блок в країні. Дехто не погоджується, мовляв, ми на вибори не ходили і не голосували. Бог їм суддя, бо не приймати участь у житті країни, а потім вимагати від неї пільги – це просто шантаж.

А в умовах неоголошеної гібридної війни, в якій дуже важливу роль відігрує саме інформаційна складова, критика заради критики взагалі викликає багато питань. Тому що в нестабільній, важкій економічній ситуації в Україні зацікавлений, в першу чергу, наш сусід. А Росія дуже відповідально підходить до ведення масової пропаганди, не жалкуючи на це ані сил, ані коштів.

А тепер повернемося думками в Україну рік тому. Янукович накивав п’ятами з країни, прихопивши із собою пару-трійку своїх посіпак та вельми немаленьку частину золотовалютних запасів України. «Ð”ержавні мужі» режиму взяли приклад з Хазяїна та кинулися в біга, до речі, також не з пустими руками.

На цьому фоні «Ð±Ñ€Ð°Ñ‚ня» Росія, швиденько зорієнтувавшись, почала окуповувати Крим та дестабілізувати ситуацію на Сході країни, і в двох областях, будемо відверті, їй це вдається і по цей день. Звичайно, не одним добрим словом, а кадровими військовими, найманцями, зброєю, грошима і пропагандою, але і досі вдається.

Що ж мала на той момент Україна?! Це риторичне питання, відповідь всі прекрасно пам’ятають. Адже «Ð²Ñ”Ð¶Ð»Ñ–Ð²Ð¸Ñ” люді» з’явилися в Криму в той момент, коли єдиним легітимним органом державної влади була Верховна Рада. Так Парламент дуже швидко сформував вертикаль влади, знайшлися люди, які в той час одразу взялися до роботи і не роздумували над тим, як це може позначитися на їхньому політичному майбутньому. Що цікаво, на той момент бажаючих брати на себе відповідальність за розграблену країну з загрозою війни було небагато.

А тим, хто погодився, дійсно довелося несолодко. Адже перед загрозою втрати незалежності, територіальної цілісності, а по великому рахунку – держави, виявилося, що в Україні немає армії, немає міліції… Тобто формально вони, звичайно, є, але на ділі армію навмисно розвалювали останніми роками, міліцію довели до того, що багато хто більше боявся навіть не розбійників, «Ñ‚ітушок», а саме міліціонерів…

Що ж ми маємо зараз? Збройні сили України, які відновлювалися майже з нуля, а зараз входять до 20 найсильніших армій світу. Національну гвардію, яка стала синонімом професійності і самовідданості, завдяки своїй участі в АТО. Міліцію, з якої звільнено величезну кількість «Ð¿ÐµÑ€ÐµÐ²ÐµÑ€Ñ‚нів в погонах», і в якій розпочалися серйозні структурні зміни. А головне – змінилося ставлення українців до силовиків, почали повертатися повага і довіра народу.

І всі ж чудово розуміють: якби Росія не перекидала нам своїх військових, з технікою, зброєю, то антитерористична операція, яку було розпочато в квітні минулого року, була б вже давно завершена, більше того, вже б і наслідки діяльності терористів були б усунуті. Та це якби…

А так маємо, що маємо: величезні втрати бюджету через зруйновану економіку Донбасу, неймовірні витрати через військові дії на забезпечення наших захисників. І так, ситуація позначилася на житті усіх українців, незалежно від того, як далеко вони живуть від лінії фронту.

А хіба може бути інакше? Чи можливо, аби в родині хтось жив на широку ногу, а хтось – перебивався з хліба на воду?! А Україна і є величезна родина. Це ми продемонстрували і під час Революції гідності, і демонструємо зараз – під час неоголошеної війни. Тож і питання маємо вирішувати усі разом, розділяючи відповідальність.

Так, зараз дуже скрутно, ми затягли паски, але вперше за всю історію Незалежної України економити кошти розпочали з тих, хто завжди мав безумні пільги: народних депутатів, суддів і т.д. Звичайно, це торкнулося всіх, але цього разу справедливо і рівномірно. А це вже багато про що говорить!

Вчора Уряд відзвітував за 100 днів роботи. І, звичайно, є ще дуже багато запитань, викликів, завдань, але неможна не констатувати – реформи в країні розпочалися. Що в умовах війни саме по собі нонсенс, але влада на це пішла, бо цього вимагає суспільство і це було обіцяне українцям.

Тож ми можемо і далі критикувати Уряд, що реформи не проходять так швидко, як нам би хотілося, що добробут українців не зростає в геометричній прогресії і допомагати Кремлю розхитувати ситуацію в країні. А можемо кожен на своєму місці долучатися до реформування системи, розбудовувати таку Україну, якою ми хочемо її бачити. Це вибір кожного з нас…  

Оригинал