Оксана ЗАБУЖКО: Потяг рушив до прірви

У Харкові з новою книгою «Ð† знову я влізаю в танк» побувала відома в Україні, і та, яка найбільше сьогодні перекладається в Європі, літераторка Оксана Забужко. Під час кількох зустрічей дискутувалися різні теми, але найбільше розмов точилося довкола інформаційних воєн, які прийшли навзамін традиційним.

ЗНОВУ В ТАНКУ?

«Ð§Ð¾Ð¼Ñƒ книжка саме так називається? У який танк вона влізає, яке має право?– запитує себе письменниця.– Для тих, хто не знає, це автоцитата, рядок з мого вірша «Ð”Ð¸Ð¿Ñ‚Ð¸Ñ… 2008 року». Це був той рік, коли я зрозуміла й побачила, який сценарій написано для України. На харківському майдані в грудні 2013 року намагалася свій виступ закінчити цим віршем, але чомусь тоді «Ð¿Ð¾Ð³Ð°Ñ» мікрофон. Можливо, тоді ше не настав час для цих рядків. Тепер хочу його прочитати, аби люди зрозуміли про що книжка. Епіграф до другої частини диптиха «8.08.2008». Це – початок  російсько-грузинської війни.

Історіє, суко,
ти знову хапаєш мене за горло,
ти знову витрушуєш з мене душу,
ти знов заганяєш мої думки
в чорний тунель нутряного крику:
«No passaran! Вони не пройдуть!» –
засипаючи решту овиду
сірим щебенем ранкових новин,
інтернет-курявою, як по бомбьожці,
знов закрашуєш світ у всього дві барви зі спектра:
офірною кров’ю – червоне,
і коричневе - брудом підлот…
І знов мене косять безсонні ночі,
як площу, по котрій проходить армія,
і знов я влізаю в танк,
простукую панцир, підрихтовую коліщатка,
підкручую слова петицій і апелів, щоб жодне не затнулось:
No passaran! Вони не пройдуть!.. 

Історіє, суко, будь ти проклята –
вони ж проходять, вони ж завжди проходять:
по трупах наших надій,
по золі згорілих ілюзій -
не так, то інак, не прямо, то боком, раком,
маневром, обходом захоплюють території
одну по одній, сунуть з розколин, щілин,
з увімкненого й вимкненого, з отворів і розеток,
обертаючи все на загладу, вкриту лузгою
зжованих життів
і схаркнутих вір… 

Так чому ж я мушу
стояти на цім п’ятачкові - вузенькім окрайчику -
в повному бойовому виряді, з протигазом включно,
і волати, як оглашенна: «Ð’они не пройдуть!» -
невже лиш на те, щоб подати знак
(променем ліхтарика по безкрайній мапі)
що у цій-от точці – принаймні в цій, -
допоки її закрито
шістдесятьма каге мого живого тіла,
вони й справді -
не пройдуть? 

Надиво цей 2008 рік. Спочатку Бухарестський саміт НАТО, коли Україні й Грузії було відмовлено в ПДЧ. Тоді мало хто оцінив значення того, що нас віддали в коло впливу Росії. Одразу ж після того в серпні спалахнула російсько-грузинська війна. Стало зрозуміло, що ми наступні на черзі, що готується переформатування світу. Один розумний чоловік мені сказав: «Ð¯Ð»Ñ‚а закінчилася». У 2008 році настав  кінець епохи, світ став на рейки, які вели до війни. Не з 2013, а з 2008  року потяг рушив до прірви. Я тоді ще дописувала «ÐœÑƒÐ·ÐµÐ¹ покинутих секретів». Ця ж книжка має підзаголовок: «Ð’ибрані тексти 2012-2016 років».

Чому 2012, а не 2008? А тому що саме 2012 року основна частина мого творчого, робочого життєвого, інтелектуального ресурсу йшла на те, щоб стояти на цім  пятачкові, вузенькім окрайчику й кричати як неоглашенна: «Ð’они не пройдуть!» З поезією така штука: «ÐšÐ¾Ð»Ð¸ поети перестають «Ð¾Ñ‚вєчать за базар», їм світобудова перестає диктувати вірші... Це непланова книжка, я зовсім не збиралася її писати. Це кннижка про те, що таке письменник, що робити йому в умовах інформаційних воєн 21-о століття, це бачення письменницьке цих самих воєн 21-о століття і спроба десь окреслити якусь загальну матрицю індивідуального порятунку, поділитися з читачем досвідом свого власного психологічного самозахисту, баченням речей, які для більшості (а не лише молодшого покоління) лишалися невидимими, аж поки не почали стріляти в реальності. Чому письменницька візія тут виявляється запотребованою, чому письменник ніби опиняєься на передньому краї ось цих самих воєн за мізки?

ПОКОЛІННЯ ЧЕРВОНИХ ШАПОЧОК

Згадую 13 травня 2013 року, шевельовські дні в Харкові. Тоді я  читала лекцію про самогубство Хвильового.  Розмова торкнулася болючих питань, які вже тоді носилися в повітрі. Хтось з аудиторї запитав: в чому актуальність концепції, прогарами Хвильового — психологічної Європи, азіатського ренесансу, де Україна має бути на передньому краї. Зараз зрозуміло: все ж відбувається за Хвильовим: і психологічна Європа, і азіатський ренесанс, який має відбуватися з Україні, чого не усвідомлює ані Україна, ані решта світу. Хтось спитав, а як ставитися до тези Хвильовго «Ð“ÐµÑ‚ÑŒ від Москви !» Першим відповідав молодняк: мовляв, це зараз вже неактуально. Я тоді вибухнула, у мене отерпли кінцівки від того, що молодь не розуміє, де вона живе, у якому часі, до якої міри молоде поколінння українців тотально не приготовлене відповідати на історичні виклики. Ми виростили покоління «Ñ‡ÐµÑ€Ð²Ð¾Ð½Ð¸Ñ… шапочок», яке начитавшись розумних західних книжок, пішло гуляти в ліс з булочками: збирати квіточки, ловити метеликів, а їм ніхто не розповів, який з себе вовк, як він виглядає, як вийде із-за куща. Черввоних шапочок, які гадки не мають, що на них звалиться,  бачу не тільки в Україні, а й у Європі, США – по цілому світу. Хоча тут варто згадати Степана Руданського:

Питається архірей попа молодого:
«Ð¯ÐºÐ¸Ð¹,- каже,- тебе чорт висвятив дурного?»
А той йому, неборак, подивився в очі:
«Ð¢Ð° святили,–каже,– ви, пресвятий пан-отче».

Ніхто інший не ростив їх, ніхто інший червоними шапочками не зиробив, як ми. Ми не забезпечили  трансмісії знань, які вважалися не зовсям актуальними. Каюся, що я теж недослухалася до засторог, не сприймала критики ні від Шевельова, ні від Плюща. Леонід Плющ ще в 60-і писав про російський фашизм. У 90-і він переймався усією цією «Ð¿Ð°Ð¼’яттю», прохановими, дугіними... Я казала: «Ð›ÑŒÐ¾Ð½ÑŽ, нащо вам це лайно? Все це  – сміття, бруд під нігтями. Нащо ви  тратите магічну енергію на російських фашистів, написавши прекрасні книжки про Шевченка, Хвильового?..»  І хто в результаті мав рацію? 

ЕПОХА БОМБАРДУВАНЬ МІЗКІВ

Технології 21-го столітя дають змогу дуже зекономити на зброї масового знищення. Епоха бомбардувань міст закінчилася, почалася ероха бомбардувань мізків. Між Сталіним і Гітлером не було телебачення, а тепер воно є. Тобто можливості масового впливу на мізки в жодного з диктаторів поперредніх епох не були такими, яким вони є сьогодні. В цьому принципова інноваційність ситуації для нових диктатур. Накористуючись технологіями масового впливу, можна інсталювати на дуже широкі людські континіуми, соціуми  певні програми, при яких вже не теба бомбити місто, а самі його жителі вийдуть і віддадуть ключі завойовникові, не розуміючи, що вони  творять, не будучи здатними прийняти самостійно рішення в інтересах власної безпеки. Ось це головна зброя 21-го століття. У цьому я абсолютно переконана.

ВБИВСТВА ЗА СЦЕНАРІЄМ

Це дуже літературні війни.  Це війни, що робляться за певним, наперед написаним сценарієм. Хто такий «Ñ‚Ð¾Ð²Ð°Ñ€Ð¸Ñ‰» Сурков, головний архітектор російської політичної системи? Це, в першу чергу, амбіційний графоман. Під псевдонімом Натан Дубовицкий він навіть роман написав. Чоловік мав літературні амбіції, писав колонки в літературні журнали. За освітою він режисер масових театралізованих видовищ... Тобто що відбувається: сучасні війни – це реаліті-шоу, в якому масовкою є живі люди, котрі вербуються у видовище без їхнього знання, без їхнього відома, де справжньою треальністю на кінцевому виході є тільки реальна жива кров реально вбитих людей. Постановочні вбивства – ось вони оці саме війни. 

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ТЕРОР

Я вчора згадувала Маріуполь — місто на протязі. Ця незатишність відчувається і в прикордонному Харкові. Там це ще драматичніше, тому що в травні в Маріуполі був артобстріл, а після цього регулярно здійснюється інформаційний пресигнг: усе, Маріуполь здадуть,  Маріуполь здадуть... Ми приїздимо на виступ, а всі масові заходи, з’ясовується, скасовані. Нас ошелешують: «Ð§Ð¸Ð¼ скоріше ви залишете місто, тим краще... Ми піклуємося про вашу ж безпекуку...» «ÐÐµ потрібно піклуватися про мою безпеку,-кажу,– я приїхала спеціально щоб зустрітися з людьми, маємо ж підтримувати нормальне життя».  Мета всього цього інформаційного терору в тому, щоб  ми «ÑÐ°Ð¼Ñ– себе звоювали» — сиділи вдома й боялися.  Скажіть, як можнна жити  в місті, на вулкані, де через день оголошують надзвичайний стан і розповідають що місто здадуть. Скільки можна витримати?  Це я називаю інформаційним терором. Його наслідок – умираюче місто від організованої спеціальним чином інформації.

УКРАЇНА НА ПАУЗІ 

Усі минулі 25 років української істторії, увесь постраддянський період, країна була посатвлена на паузу. Очевидно, що увесь цей час при стерні країни перебувала група людей, яким їхні московські куратори сказали: «Ð’и там поки побудьте, покрадьте трішки, а ми повернемося і все відіграємо назад. «Ð¯Ðº зруйнували, так і відновимо»,– говорив російському дисиденту Леоніду Бородіну його КГБешний куратор в 92 -у році, коли той прохопився: «ÐžÑÑŒ бачите, Союз розвалився». «ÐÐ¸Ñ‡ÐµÐ³Ð¾, как разрушили так і восстановим»,- відповів КГБіст. Вони працювали в нашому інформаційному просторі щонайменше останні 15 років (не з 2013 року), ведучи  інформаційну війну проти України. Невидимі чоловічки, які контролювали українські медіа здійснювали повзучу інформаційну окупацію. Відбувалася оця сама інсталяція в мізки майбутньої розсипаної, роздробленої, розділеної України, де  одна частина  мала ненавидіти іншу. 

У РОЛІ КАСАНДРИ

Уперрше заяву про те, що Україна повинна розпастися,  я почула в Німеччині у 2007 році.  Фани Оксани Забжко підійшли  й спитали, а коли саме Україна розпадеться? Це було навіть не запитання, а холодна констатація фактів, які всією потугою західних ЗМІ, а не лише «Ð Ð°ÑˆÐ° тудей» вбивалися в мізки. Куди пішли російські  гроші, всі жирні роки Росії? На ось цю саму інформаційну зброю. Всіма ресурсами західному обивателю вбивалася візія України як розколотої політкарти. Україна розколота на прозахідну та проросійську. Західна її частина – помаранчева, католицька говорить українською, симпатизує Європі. Проросійська – російськомовна, православна, вона тяжіє до Росії історчно... Дуже зручнна модель — біполярне мислення. Скільки я часу потратила перед війною в різних аудиторіях переконуючи,  що це не зовсім так і що зовсім не так, що Україна однорідна, ви, мовляв, спрощуєте. Але ні, існує зручна схема: є Захід, а є Схід, є конфлікт цивілізацій, цивілізаційний розкол — все красиво...  Усе готове до того, що коли нарешті виникне «Ð·Ð°Ð²Ð¾Ñ€ÑƒÑ…Ð°», можна буде сказати: «Ð’ Україні громадянська війна». Останні 10 років громадську думку Заходу готували до того, що Україна розвалиться в результаті цієї війни. Тому не дивуймося що нас не розуміють. Є певні речі, які ти не можеш перекричати, адже російську пропагандистську машину готували не один рік, витрачаючи мільярдами нафтодоларів.

РІК ПЕРЕЛОМУ

 2012 рік напередодні «Ð„вро-2012» став для мене переломним.  Квітень-травень перед чемпіонатом у Єроппі були позначчені енергійною антиукраїнською кампанією в ході якої широкі маси єврропейців довідалися, що в Україні фашисти, ксенофобія, бродять орди шаблезубих націоналістів, які вбивають чорношкірих і євреїв. А ще там катують. Сім разів на день в новинах основних європейських ЗМІ демонстрували фото Юлії Тимошенко з синцями на животі, руці....  В Україні, мовляв, катують опозицію. А на завершення в найпопулярнішій британській передачі «Ð’ВС-панорамі» показали фільм Роджерса «Ð¡Ñ‚Ð°Ð´Ñ–Ð¾Ð½Ð¸ ненависті». Після фільму, де було показано зігуючі стадіони, українців, які б’ють інородців, а поліція нічого не може зробити, було обговорення. Українська громадськість, українське суспільство було несвідоме того, що про нас говорять за Західним «Ð¿Ð¾Ñ€ÐµÐ±Ñ€Ð¸ÐºÐ¾Ð¼», якиий образ України в світі готується. Навіть моя австрійська видавчиня телефонувала з жахом: «Ð©Ð¾, поясніть, у вас діється».  Згадайте  ще теракт у Дніпрі. Коли, скажіть, в Україні до цього були теракти? Але ж яку картинку демонстрували західні ЗМІ: ось вона Україна!  Уперше також були показані табори парамілітарних організацій. Видавалося все це за український фашизм, майбутню диктатуру. Звісно, пацанчик в балаклаві говорив у кадрі російською з московським акцентром... Але хто до цього дослухався.  Після обговорення фільму зірка футболу Кемпбел видав месидж: «ÐÐµ їдьте в Україну, бо повернетеся в труні». Потім британські уболівальники, які не побоялимся приїхати в Донецьк, писали в посольства, вимагали спростування брехні, а українці не розуміли до чого тут труна... Отоді представники німецької преси запитали, чи не погоджуся написати щось про Україну для німецького бюргера про те, чи страшно чи ні їхати в Україну. У мене були свої графіки, плани, я зрозуміла, що вступаю в інформаційну війну з цією російською пропагандистською машиною, боротьба з якою забере чимало часу й сил, але не могла промовчати, поки є мікрофон. Ти не не любиш цього робити, а мусиш. Бо який  смисл в романах, якщо твою країну розвалять. Якщо мовчиш, то ти колаборуєш, співпрацюєш з ворогом своїм мовчанням. Їх влаштовує твоє мовчання... Отож це моя персональна війна, але вона має смисл і для всіх інших тому що це досвід психологічного і душевного вижинвання в умовах хакання твого мозку. 

ІНСТИНКТ

У 2014-у ми відбилися, зламали їм сценарій. Ні одна сука Штайнмаєр не сміє говорити тепер про українську кризу, про «ÑƒÐºÑ€Ð°Ñ—Ð½ÑÑŒÐºÐ¸Ñ… повстанців» Гіркіна і Бородая — офіцерів ГРУ, як вони нам в 14-у  році говорили...  Ми це зламали, зірвали маску. Цілому світу ясно, де насправді  фашистська диктатура. Однак, міни, закладені у попередні 20 років, ще будуть вибухати по цілому світу.  Це все ще триватиме, бо завеликий був розгін. Певна інерція розгону коштуватиме життів і ресурсів. Але в чому штука? Ми відбили наступ, будучи  не готовими до нього. У нас не було ні стратратегії, ні штабу, ані керівництва. Увесь цей політикум, який був посвячений, кожен там чекав, які каштани з цього вогню може вихопити. Цілу весну сиділи й вичікували... На чому ми переломили цей бліц-кріг? З Грузією їм пішло. Усі проковтнули цю Грузію. На чому ми зірвали маску з диктатури як синтезу Лубянки й Голівуду? На чистому інкстинті, чуйці. На елементарному відчутті фальші, неправди. Ось це відчуття, стихійний інсктинт правди – ці речі значно важливіші для 21-го століття для уроків людства. Розумом можна помилятися, а ось інсктинтом... По цьому нас і бомбитимуть. Цей пластмасовий російський шансон, ці три акорди — вони небезпечніші за пропаганду, бо відбивають чуттєвість, бють по спроможності відрізняти справжнє від підробного. 

Записав Леонід ЛОГВИНЕНКО