Лише в кінці грудня жителі Переяславщини діждалися тепер уже не завжди обов’язкового атрибуту зими – снігу. Найбільше його чекали діти, щоб грати в сніжки, покататись на лижах чи санчатах, або ліпити сніговиків. Також снігу чекають сільгоспвиробники, аби він накрив на зимівлю озимі культури. А от водіям чи працівникам комунальних служб сніг дошкуляє. Журналісти «Вісника» запитали у читачів газети, які найбільші снігопади вони пам’ятають.

Микола Голуб, 34 роки, місто:
– Найбільший снігопад мені запам’ятався у березні 2013 року. Ми із друзями поверталися на своєму авто додому із Рівного. І у Києві потрапили у такий затор, що довелось у автомобілі по черзі залишатися. Неподалік жив знайомий, то інші два обігрівались у його квартирі. А сніг ішов такий, що під ранок авто із кучугури витягували МНСники. Та і по Києву тоді їхали так: один за кермом, а два біжать підпихають, бо машина задньоприводна і не всі кучугури могла подолати.
Любов Желевська, 69 років, с. Городище, Бориспільський район:
– Найбільший снігопад, який мені спав на пам’ять, був перед Водохрещем 1960 року. І ось чому. Моя старша сестра Катя восени зареєструвала шлюб в Переяславі після закінчення фабрично-заводського училища, а от весілля у них з Іваном не було. Домовилися з його мамою, що коли Дніпро замерзне, їй легко буде добратися до села Гусинці з Кагарличчини. Катя приїхала додому заздалегідь, аби допомагати готуватися до весілля, зять з дружкою мали приїхати в день весілля. В той день випав сильний сніг – ліси (плетеного паркану) видно не було. Іван добрався до Сошникова на автомобілі, а от до Гусинців мав добиратися на санях з конем. Виїхали за село, а кінь не пішов – почав занурюватися в замети. Вирішили йти пішки лісом, а це більше десяти кілометрів. Прийшли на весілля пізно увечері, коли воно вже було в розпалі без нареченого.
Андрій Савенко, 49 років, місто:
– Я працюю водієм громадського транспорту. То пам’ятаю, як у березні позаминулого року через великий снігопад скасували вечірні рейси до Києва. Тоді всі канали повідомляли про те, що на трасі Київ-Житомир через хуртовину утворилися довгі затори. Там машини застрягли в снігу на 5 чи 6 годин. Ну а справді великий сніг я пам’ятаю в одному із 1980-х років. Його насипало так багато, що в кучугурах ми виривали барлоги у зріст людини. Ото було нам, школярам, весело!
Катерина Аврамич, 65 років, с. Строкова:
– Найбільші сніги, які пам’ятаю, були у 60-70-х роках. Я тоді ходила до школи. В селі немало хат було під соломою, невисокі, то намітало аж під стріхи. А тини, паркани біля дворищ так закидало снігом, що їх не було видно зовсім. Коли сніг злежувався, ставав твердим, як дорога, через тини переїжджали на санях. І лежали ті сніги аж до весни. Звісно, дітям було задоволення: каталися з кучугур. У теперішні зими і десятої частини того снігу не випадає.
Олександр Свириденко, 62 роки, місто:
– Мені запам’яталася новорічна ніч років двадцять тому. Після півночі ми з родиною і кумами йшли на ялинку в центр міста. У ту ніч був великий мороз, і йшов рясний сніг. Дорогою помітив, що в кучугурі снігу щось темніє. Кинувся туди, а то чоловіка присипало. Я ще й знав його трохи, нормальний чоловік, просто випив зайвого. Найцікавіше, що стільки людей тієї дорогою йшло, і ніхто не звернув уваги. Привели його до тями, допомогли дістатися дому, він недалеко жив. Якби не знайшли, мабуть, замерз би до ранку.
Марія Близнюк, 49 років, с. Жовтневе:
– Пам’ятаю, у дитинстві, коли мені було років вісім, траплялися такі хурделиці, що намітало снігу на рівні із парканом – самі дерев’яні верхівки виднілися. Ми, діти, бігали по замерзлих кучугурах і не провалювалися. А батьки прочищали стежки до хвіртки і сараю. Виходило щось схоже на лабіринти або тунелі. В таку пору в школу ходили не завжди, бо прочищали тільки головну дорогу. Батько часто мене із сестрою проводив до тієї дороги: ми стрибали по його слідах, інакше не пройшли б.

359 total views, 1 views today