Герої України
Заповіти Олеся Силина
Щоразу, згадуючи його, я подумки повертаюсь у той час, коли випускницею журфаку КДУ прибула на роботу в редакцію скадовської райони під назвою «Чорноморець”. Було гаряче літо, серпень, Скадовськ, як завше, був переповнений гамірливими відпочивальниками. І ось одного дня з’явився ВІН – стрункий елегантний сивочолий добродій. З вишуканими манерами, з ціпком, стилізованим під гуцульський топірець. З вимогливим поглядом…”Ловці наших душ” – такими їх зображали автори Святого Письма. І справді, легіон шанувальниць Олеся Силина відтоді поповнився моєю скромною персоною.
У серпні у Скадовську можна часом зустріти визначну особистість. Звісно, у районі пляжу. Щоправда, ми з Олесем Опанасовичем використовували його своєрідно – для прогулянок. Ці довгі марафони по Набережній для мене тоді вимірювались не метрами чи годинами, а епохами і ерами. У цих подорожах запросто можна було зустріти не простих реальних людей, а тих, кого запросила до себе Вічність — Аристотеля, Гегеля, Шевченка, Платона, Пушкіна, Гоголя, Рембрандта, Тиціана, Мікеланджело…
Я й тепер бачу його і чую його мову, з легким відтінком скепсису, іронії і зверхності – мені завжди імпонувала така манера. Мені подобалося, що співрозмовник говорить не про музейні опудала, а про живих людей з нервами, серцем, печінкою і селезінкою,про їх недоліки, пристрасті, вади і слабкості. Шкодую, що Олесь Панасович обрав свого часу не літературу, а архітектуру, переймався здебільшого таким любим йому мурованим камінням. Наша література не дорахувалася свого Стефана Цвайга.
Втім, можливо, у нього була наперед визначена місія. Світогляд мій був ще зовсім не сформований, незважаючи на закінчений університетський курс, на студії у відомих професорів. Мій наставник відчував це. Бракувало головного : самих критеріїв світовідчуття, відправної точки, відштовхуючись від якої, можна скласти власне оціночне судження. За цю справу, власне, і взявся Олесь Силин.
Саме під час тих наших серпневих прогулянок я вперше почула про стародруки, які б могли внести суттєві корективи у безхмарну картину віковічної дружби народів, які насправді у „дружніх” обіймах душили Україну. Андрусівські угоди, Хмельниччина, війна Івана Виговського, похід на Москву…Особистість і роль Леніна…Імперські нахили, відверта окупаційна політика…За таке, до речі, в ті часи можна було серйозно поплатитися. Олесь Опанасович говорив і про це, завжди підкреслюючи, що проти стеження і доносів має надійний імунітет – фронтову біографію. Йому, ветерану і інваліду Великої Вітчизняної війни, не було чого остерігатися. Свою безстрашну правду він говорив і у високих кабінетах, розмовляючи з членами ЦК і радянського уряду. Авторитет Олеся Силина був надзвичайно високим і за кордоном. Дивна річ, але у якомусь значенні він таки був космополітом, громадянином Землі, принаймі, її Північної півкулі, Європи та Азії, де змолоду був не в гостях, а вдома. Працював і воював у Маньчжурії, освоював Далекий Схід, потім визволяв і відбудовував Відень і Краків.
А Скадовськ ? Він був для нього колискою, світлим спогадом дитинства. Цю місцевість він називав по-старовинному – Городком. Так його звали перші поселенці, серед яких був і його батько,з потомственного козацького кореня,що звався промовисто — Сила. ”Я Силин, не Силін”, -любив підкреслювати Олесь Панасович. „Я не москаль…Це москалі нас всіх записували на свій лад, а про нас казали – чий ? Силин !”
Олесь Силин був, мабуть, не просто людиною, а мостом з одного століття в інше. Було щось фантастичне у тому, як він говорив про перші роки існування Скадовська-Городка. І себе називав незмінно „скадовцем”, ненавидів, коли хтось калькував з російського „скадовчани…” „Це ж який дурний бондар поробив оті „чани”?- Уїдливо запитував. Підкреслював, що Городок був виключно українським містом. „Тут і говорили по-нашому, і люди були працьовиті, хазяйновиті. Не те, що по навколишніх економіях, куди понавозили переселенців з Росії. Хлопці з Городка навіть дівчат звідти заміж не брали”.
Для нього, корінного скадовця, справою честі було захистити справжню історію Городка. Він десятою дорогою обходив місцевий краєзнавчий музей відтоді, коли побачив там поспіль „червоні” зали. Політизовану історію вважав різновидом злочину. Сучасному поколінню важко навіть уявити, як можна керуватися політичними, тим більше класовими міркуваннями у висвітленні історії, як можна викинути з біографії міста драматичну долю родини його засновника тільки з тих міркувань, що він був…поміщиком. Олесь Опанасович кпив і глузував з трафаретних залізобетонних ідеологічних штампів. Та й чи могла бути іншою людина, яка представляла Україну у Європі ?
Була ще одна тема, від якої „закипав” Олесь Панасович – та, що торкалася рисової політики . Рисосіяння поблизу Джарилгацької затоки він вважав величезним злочином проти довкілля та людей. Силин боровся з рисовою мафією з усією пристрастю, оскільки вважав рідну Джарилгацьку затоку вселюдським надбанням. Він міг годинами розповідати про цілющі властивості цієї води і про цей дивний край: „ У Лукоморья дуб зеленый, златая цепь на дубе том…” Лукомор’я – це ж наш край. Це скіфська Гілея…Тут ще кількасот років росли дуби до самого морського берега. Луки – і море…Це у наших степах. А дерева тут справді могли рости, адже прісні води залягають поруч. Де ще ви таке побачите ? Джарилгач – острів у морі, і прісна вода ! Чи не диво ?”
Думаю, давно пора видати окремою книжкою ексклюзивні публікації Олеся Силина, які він багато років поспіль присилав до районної газети — про життя і творчість незаслужено забутих українських корифеїв, краєзнавчі матеріали. Моє переконання – вони повинні послужити не одному поколінню українців. Це – наша спільна спадщина.
І ще – незважаючи ні на які історичні перипетії, хочу, аби у «скадовців» дістало здорового глузду зберегти пам’ятник В.Леніну. Він у нашому місті особливий – завдяки Олесю Силину. Саме він подбав свого часу про те, щоб головну площу міста прикрасила не трафаретна споруда ( а у радянські часи виробництво монументів вождя було поставлене на промислову основу), а індивідуальний витвір мистецтва. У колишньому Радянському Союзі по пальцях можна було перелічити саме такі пам’ятники, де обличчя вождя було портретованим, а не штампованим. Тому наш пам’ятник становить значну історичну цінність.
Спогади, спогади…Їх не перелічити. Майже кожного року Олесь Панасович навідував влітку Скадовськ разом зі своєю чарівною половиною – актрисою і режисером Ніною Володимирівною Заручинською. Її обов’язково супроводжував почет з молодих обдарувань, і вона постійно перебувала у творчому пошуку. Київські гості завше були у захваті від Скадовська, і стверджували, що саме тут черпають наснагу для нових театральних вистав. В свою чергу, від’їжджаючи , запрошували погостювати у них у столиці. І скадовчани ( скадовці! ) вирушаючи до Києва, знали, що у гостинній хаті Олеся Панасовича знайдуть затишок і тепло.
Пощастило і мені побувати у тій оселі на вулиці Еспланад ній у самому центрі Києва, у затишній кімнаті з величезним напівокруглим вікном… Була весна, і сюди зазирали каштани. Двері у господаря не зачинялися, телефон не змовкав. Журналісти, політики, науковці і громадські діячі раз-по-раз „виходили на контакт” у якихось невідкладних справах. Нікому не було відмови, пропозиції відкласти зустріч. Олесь Панасович відповідав по-військовому чітко, по-лицарськи люб’язно. Це була його властива манера, неперебутня, незважаючи на те, що струнку постать вже зігнули роки, а срібляста сивина набула білого відтінку. Добігав до кінця його дев’ятий десяток літ. Вже тоді думалося : ласкавою була доля до нашого козака-характерника ! Відміряла йому віку довгого, щедрого! І не підвів він свою козацьку матір: працював, не втрачаючи жодної хвилини дорогоцінного і такого швидкоплинного часу життя! Вже в останні роки Олесь Панасович Силин був неофіційним ( чи таки офіційним ?) радником Президента України Віктора Ющенка, якого не раз приймав у своїй квартирі, коли той тільки-но перебрався до Києва, і пізніше, вже у своєму високому статусі Президент дорожив дружбою сивого характерника. І не лише дружбою, а часом і гострою критикою – до останніх днів О.П.Силин вів активну громадську діяльність як член ряду товариств, завдання яких можна окреслити лаконічно — захист української національної ідентичності.
Та найвище, як на мене, досягнення цієї людини-легенди було у тому, що Олесь Панасович зумів, хитро підморгнувши козацьким вусом, таки вкраяти добрячу скибку і від свого столітнього рубежу. Хто ж повідав йому таємницю довголіття ? Ох, чи не той кіт учений, що ходить по золотому ланцюгові у казковому лісі Лукомор’я ? А може, русалка, що на гіллі сидить ? Чи дядько Чорномор і його тридцять три богатирі, що виходять з сонячних – ясних ! – вод Джарилгацької затоки його дитинства, коли вибігав на берег босоногий засмаглий білявий хлопчик і зачарованими очима вдивлявся у синю далечінь, ще не знаючи, що побачить він європейські столиці, буде кохати найкрасивіших жінок свого часу, немов Нестор-літописець, мережатиме невтомною працею папір, що йому вручить доля ключі від вічності. І стане він Героєм України. І залишиться її Лицарем назавше.
