Сповідь Мазепи
ххх
Історична довідка. Мазепа Іван Степанович – суперечлива постать в українській історії, гетьман, що очолив Українську державу у ххуіі столітті незабаром по Хмельниччині. Відомий своєю відчайдушною і невдалою спробою позбутися васальної залежності від Москви, довгий час вводив в оману царя Петра 1 удаваною покірністю, насправді ж гарячково шукав контактів з Європою, що опиралась навальній московській політиці. У вирішальну хвилину напередодні Полтавської битви Мазепа з вірними старшинами перейшли на бік шведського короля Карла 12, що воював з Петром, після програної битви, переслідуваний ворогом, що жадав помсти, помер у прикордонному містечку Бендери ( нині Республіка Молдова).
Іван Мазепа був яскравою, непересічною особистістю, мав чудову освіту, схильність до мистецтва, поезії. Був меценатом. Жив одинаком, на схилі років пережив бурхливий роман з дочкою полкового судді Кочубея Мотрею – своєю юною хрещеницею, роман, що розгортався і закінчився у кращих традиціях середньовіччя. Імя Мазепи краще відоме в Європі, ніж удома. Про нього писали Вольтер, Байрон, Меріме, в російській імперії українського гетьмана було виклято і викреслено з історії. В час незалежності Мазепу повернуто з забуття і навіть „ номіновано” в числі інших державних діячів на зображення на грошовій купюрі.
(Публікація з газети «Чорноморець», 2002 р. Плагіат карається!)
ххх
Я Києва ніколи не любив –
Оті подільські галасливі вівці…
Як воля Божа, то отут би й жив –
У себе на кутку, на Гончарівці.
Але мені його не обминуть.
О, суєта ! Володарю покара.
На ранок треба вирушати в путь –
Столиця жде. Держава, не отара.
Вже стільки літ в руках її держу –
Хоч підупалу, але ще багату.
Не то жону, не то вдову чужу.
Найгірше ж те, що має вдачу кляту.
Покинув би її. Пішов у скит.
Про це казала й мати Магдалена…
Та бачте, гонор, але бачте – встид !
Уся ж Європа побувала в мене !
Ото ж тримай у кулаці, держи,
Веди свою вдовицю до Європи…
Ану, сусідко Польщо, підкажи –
Хто ми, з шаблями ? Козаки чи хлопи ?
ххх
Третю ніч я без сну. Догоряє зоря.
А півні на селі – наче несамовиті.
Ну її-Богу, в паперах без секретаря
Просто можна втонути у цьому столітті.
Починає Європа велику війну,
Кожен прагне, жадає прибутків і слави…
І за здобиччю топче дорогу одну –
Ту, що завше відкрита. На Схід від Варшави.
Жереб кинуто. Кожен шукає собі
Друга вірного, зброю ховаючи в поли…
Ось і мусиш доводити, що заслабі
Із Мазепою мірятись учні Лойоли.
ххх
Учора в дзеркалі побачив сивину…
І все. Про вік я думати не можу.
Я хочу виграти оцю війну.
Я може ще пролити кров ворожу.
Я вдарю першим. Все, як на війні-
Підлота, бруд, насильство, звада, зрада…
І зволікати ніколи мені,
І не відступиш. Бо Москва позаду.
Усім відома набожність моя,
І на Івана правлять літургію…
Я раб є Божий во Христі. Та я
Служу Вітчизні, а не Візантії !
За що, Всеблагий, поєднав єси
В годину цю із нею долю нашу ?
Мовчиш ? Не кажеш ? То ж не пронеси
Ти мимо мене цю криваву чашу!
ххх
Це вже марення. Очі відкрию і бачу –
Україна в огні, і колись, і тепер…
Смерть поклала на груди долоню гарячу –
Певно, виїде Карл вже без мене з Бендер.
Це дорога до раю чи дорога до дому ?
Це той прапор, що ми врятували в бою ?
Я щасливий. Мені достеменно відомо –
Я таки повернусь в Україну свою.
Якщо навіть кістки мої вітер розвіє,
Якщо навіть імя моє ворог зітре –
Я її збережу, мою віру й надію-
Україна не вмерла. І вже не помре.
Я майбутнє її. Я навіки із нею.
Ще попереду в нас – переможні бої…
Що ж ти лаєш дочку, куме мій Кочубею ?
Я ж тобі обіцяв, що діждуся її ?…
