alla01011962

У програмі соціально-економічного розвитку Херсонської області з 300 сторінок тільки 5 присвячено планам природоохоронної роботи. І це в той час, коли екологічна складова у цьому регіоні є найпотужнішою. Адже тут розташовано, зокрема, відомі причорноморські і приазовські курорти, оздоровчі та рекреаційні зони, в тому числі – дитячі. Тому потрібно передусім подбати про формування потужного ресурсу екологічно чистого регіону. Такої думки, зокрема, дотримуються активісти Всеукраїнської екологічної ліги – організації, яка має чималий актив на Херсонщині.

Нещодавно ВЕЛ започаткувала два масштабних проекти, пов’язані з нашим регіоном – «Скадовськ – національний дитячий курорт»  та «Створення Національного природного парку «Джарилгач». Обидва проекти є визначними для збереження рекреаційно-лікувального потенціалу регіону, оскільки НПП «Джарилгач» пропонується створити на півдні Херсонської області у Скадовському районі. До його складу планується включити прибережну смугу, Джарилгацьку затоку та острів Джарилгач. Ця територія здавна привертала увагу фахівців-природознавців та природо охоронців.

Острів Джарилгач має витягнуту форму коси довжиною 41 км, яку вузька протока біля с. Лазурне відокремлює від материка. На проектованій території знаходяться новоолексіївське та Скадовське лісництва. Що займають приблизно по 3000 гектарів площі. Прилеглі водні акваторії займають близько 5000 гектарів. Загалом площа проектованого НПП займає 11000 гектари.

Джарилгацька затока з островом – це перш за все водно-болотні угіддя, які ще в 1995 році увійшли до переліку Рамсарської конвенції як важлива умова функціонування Азійсько-Європейського екологічного коридору. Джарилгацький природний комплекс має важливе значення для охорони мігруючих видів, а також для збереження біорізноманіття на півдні України. Поєднання цінного біорізноманіття острова та затоки зі значною господарською освоєністю та інтенсивним рекреаційним використанням узбережжя потребує створення поліфунціонального заповідного об’єкту.

Перші історичні свідчення про Джарилгач містяться в «історії» Геродота, який понад 24 століття тому відвідав Ольвію( грецьку колонію на березі Бузького лиману) і описав Скіфію: згаданий древнім істориком легендарний Ахіллів Біг є косами Джарилгач і Тендра. В кінці ХІХ та на початку ХХ століття Джарилгач привертав пильну увагу природознавців та природоохронців, бо тут гніздилося чимало рідкісних степових видів птахів, спостерігалася дуже висока чисельність птахів водно-болотного комплексу, а також деяких видів плазунів і ссавців, Джарилгацька затока служила місцем сезонних скупчень величезної кількості мігруючих і зимуючих птахів. Острів у 1923 році було включено до складу єдиного в ті часи на півдні України заповідника «Асканія-Нова». Однак з 1937 року, коли більшу частину острова було вилучено з заповідної зониЮ почався процес деградації наземних екосистем, який значно посилився з 50-х років, коли Джарилгач повністю втратив заповідний статус.

Активний процес антропогенної трансформації затоки почався у 60-х роках з введенням у дію Краснознамянської зрошувальної системи. Значна частина острова також зазнала надмірної пасовищної дигресії. В 1974 році було засновано Джарилгацький ботанічний заказник державного значення площею 300 гектарів для охорони золотобродника цикадового, але впливу на загальний стан екосистеми острова це не мало.

Нині Джарилгач – це острів, який забезпечує прибутком орендарів та власників пляжу, торговельної точки та катеру, який перевозить відпочивальників зі Скадовська. Частина місцевого населення вирішує свою продовольчу проблему за рахунок ліцензійного і браконьєрського полювання та риболовлі. Тут також влаштовано садибу для мисливців високого рангу з житлового будинку, їдальні і кухні, водонапірної вежі, альтанки. Вода і світло сюди надходять з кордону, облаштовано досить затишний пляж. Три артезіанські свердловини, що діють на острові, мають питну воду дуже високої якості, якою користуються мисливці, туристи, сім’я єгеря та лісника, свійські тварини та дикі копитні, для яких облаштовано спеціальні поїлки. Вся ця діяльність, зрештою, сьогодні має досить символічне значення. Створення національного природного парку не буде заважати традиціям, що склалися у використанні острова, але дасть змогу вирішити ряд економічних та екологічних проблем у Скадовському районі та покращення ситуації у Чорноморському регіоні загалом.

Насмаперед, завдяки введенню заповідного режиму на певній території буде збережено видове різноманіття, яке має природоохоронну і наукову цінність. Поліпшення екологічного стану, визначення зон стаціонарної та регульованої рекреації та обчислення норм навантажень на ландшафти сприятиме створенню єдиної системи управління рекреаційним комплексом. Статус національного парку дасть змогу визначити більш конкретні шляхи охорони та відтворення природних комплексів цих угідь, що надзвичайно важливо нині, коли життя вимагає впровадження масштабних економічних проектів. Зокрема, ведеться мова про нарощування потужності Скадовського морського торговельного порту, інтенсивний розвиток сільського господарства, розбудову курортної інфраструктури. Тож виокремити і взяти під державний захист питання охорони природи є надважливим завдання.

Золота осінь…Для нас,  це – особлива пора року. Ностальгія, чи що? Вона змушує  забувати, що  життя насправді – скороминуще і швидкоплинне. І його свято триває лише певний час. Настає осінь, і мимоволі починаєш помічати те, на що раніше не вистачало миттєвостей.  Помічаєш, як змінюється довколишній світ, згадуєш тих, хто вже не повернеться до нас з-за далекого обрію, бачиш те, що приніс новий час і сприймаєш нове, не оглядаючись на минуле. Хіба що інколи, в особливо спокійний і затишний осінній день серце озветься – а пам’ятаєш те, що було колись?

Нове – це модернові вілли, це простір шопоманії, це турецькі кав’ярні, це супутникові тарілки, кондиціонери і щільний потік іномарок зранку по центральних вулицях. Наш побут змінився, і наше мислення стало часткою Інтернету, хоча там ми ще обживаємося повільно. Так, життя кинуло нам виклик, і ми мусили його сприйняти, і вийшли переможцями у нелегкому двобої з новим, подолавши його і підкоривши. І хто з нас оглядається назад? Тільки ті, що слабкі духом. А може, навпаки, сильні? Б ж мусимо бачити  не лише перемоги, а й втрати.

Яким було колишнє життя ? Скромним, одноповерховим. З тісним базарчиком, до того ж, єдиним у місті. Але з горами розкішних овочів і фруктів на прилавках, а не з нинішніми купками в’ялих огірків і «пластмасових» помідорів впереміш з  заморськими бананами та апельсинами. З вічно зачиненими крамничками і продавщицями, схожими на скіфських баб, але з інтелігентними покупцями, що поспішали дисципліновано вистояти свою чергу після зміни у  напівпровідниковому заводі. З смачним пухким хлібом «короваєм» надзвичайних розмірів і неперевершеної смакоти, з кефіром і молочком власного виробництва у скляних пляшках, з єдиним кіоском для морозива прямо навпроти пам’ятника Леніну, з консервним заводом, продукція якого йшла просто у столичний магазин «Овочі» на Хрещатику і там користувалася шаленою популярністю.

Ми були віддаленим містом, але не провінцією у великій імперії Радянського Союзу. І з нашого аеропорту пересічній людині, а не віп-персоні, можна було два рази на день вилетіти до Києва. Нині літаки – тільки для віп-персон. Хоча, у той  час, чи можна було уявити в епоху літаків, що на автобусні квитки не лише не буде дефіциту, а перевізники, навпаки, будуть ганятися за пасажирами? Що баночка майонезу перестане бути часткою свята, а салат олівьє відтак стане всього лише новорічною традицією, а ніяк не коронною стравою? Що ми будемо прискіпливо перебирати сорти ковбаси, відчувши себе вже не просто споживачами, а таки справжніми віп-персонами у супермаркеті?

Не все вдалося зберегти, але дещо компенсувало втрати. Вся надія – на наш  характер, що змушує нас міцно триматися за своє, як  за милі, зворушливі айстри з  власного двору, що чарують свіжістю, на відміну від «невмирущих» троянд та гербер, які доставляють нам з оптових баз у контейнерах з консервантами.

Ось і прийшов час, коли приходить прозріння: виявляється, біблійні істини, втілені у притчах, не такі вже й застарілі? Адже біблійні пророцтва справджуються на наших очах.

В усякому разі, версія щодо того, що глобальне потепління є справою рук людини, потерпіла крах – такі зміни клімату не під силу нам, земним мурашкам. Які б канали ми не прокопували і скільки б «Шатлів» не запустили на орбіту, це – невинні дитячі забавки у порівнянні з тим, як дихнуло на нас наше золоте Сонечко. Наша голуба крихітка-Земля затремтіла від його гарячого подиху і зімліла від спеки.

Ми звикли вважати нашу планету своїм затишним домом. А, може, це не так? Можливо, ми лише гості на цій чарівній Землі, і загостювавшись, забули про Господаря? Про те, що слід належно дякувати йому за турботу про нас і не забувати виявляти відповідну повагу до Того, хто надав нам захисток і притулок.

Про це ми говорили нещодавно з ветераном праці, Анатолієм Пилиповичем Мар’яном. Мій співрозмовник  належить до релігійної громади Свідків Єгови. Слід сказати, що серед послідовників цього віровчення – чимало репресованих за свої переконання людей. Анатолій Пилипович та його дружина Женя познайомились у спец поселенні на півночі Росії, куди їх вивезли у вагонах для худоби. Ті, хто вцілів, у лютий мороз самі будували собі сяке-таке житло і ділилися окрайцем хліба. Бо ж вижити самому, на думку подружжя Мар’янів, не так важливо, як врятувати ближнього.

І заперечити тут нема чого. Хіба ми не дзвонили частіше, ніж звичайно, своїм близьким, щоб дізнатися про їх самопочуття, не заносили ліки самотній сусідці, не були готові повсякчас прийти на допомогу літнім людям, малечі – тим, хто найбільш безпорадний? У ці дні ЗМІ пишуть – росте число звернень у ветеринарні клініки. Люди турбуються про тих, кого приручили.

У світлі останніх подій стає зрозумілою притча про Ноїв ковчег. Без свого оточення людина не мислить свого існування, сенс її життя – у турботі про ближнього.  Саме це робить людину не просто хомо сапієнсом, чи соціальним індивідом, а Божим обранцем.