Професія «Ужгородець»: Ветеринар Женя Репкін

Бути сином відомого батька, мабуть, нелегко. На такій людині лежить не тільки  особлива відповідальність за  вчинки – від неї чекають завжди чогось більшого. Співрозмовник 0312.ua Євгеній Рєпкін – син  відомого ужгородського художника Наума Рєпкіна. Але у цей раз наша розмова  буде не про знаменитого батька. Ми поговоримо про Женю. Людину не менш талановиту та цікаву, у якій вдало поєднуються три іпостасі: сина, художника та ветеринара.

“Ми поїдемо з вами разом на виклик, але перед цим мені ще необхідно заїхати додому», - зустрічає нас Женя на вулиці Швабській.

Їдемо з ним. За цей час в Жені весь час дзвонить телефон. “Скільки в день маєте викликів?»– питаю.

«П’ять-шість на день, майже без вихідних, - говорить. – Іноді не піднімеш трубку, буває люди і ображаються”.

Домовляємось почекати його в авто біля дому кілька хвилин. Женя відкриває двері машини й подає собаку «кімнатної» породи.

“Це — Мона. Хоча ветеринар до всіх тварин має ставитись однаково, але я найбільше прив'язаний до Мони. Я щодня її вигулюю, вона зі мною спить на одному ліжку і будить зранку”, -  розповідає ужгородський ветеринар.

― Яких найекзотичніших тварин Вам доводилось лікувати? 

― Колись я лікував маленького лева. В Ужгород приїхав цирк, і в них захворіло 5-місячне левеня. Також лікував мавп.

― Вам доводиться мати справу з різними тваринами. Не потрапляли через це в небезпечні ситуації?

 ― Ветеринар, по-праву, вважається однією з найнебезпечніших професій. За стільки років практики в мене було безліч різноманітних подряпин та укусів. Бувало, бив кінь. Коли ти підходиш близько до тварини, а вона є наляканою, може завдати тобі шкоди. Необхідно її знерухомити, щоб не завдати шкоди ні їй, ні собі.

— Ваш батько, Наум Рєпкін, крім того, що був знаменитим художником, відомий ще й благодійною діяльністю. 

—  Він був доброю людиною, завжди намагався всіх підтримати, допомогти. Благодійний фонд «Дорога життя», спрямований на підтримку дітей хворих на церебральний параліч, батько передав мені. Я радий, що можу продовжувати його справу. І радий, що є з чого. Адже батько залишив після себе багато картин. Наприклад, недавно приїхали люди з Америки, придбали деякі роботи. Виручені гроші пішли на потреби фонду.

Під'їжджаємо до місця виклику. Там на нас чекає собачка, їй на вигляд кілька місяців.

Не підозрюючи навіть, що їй зараз буде боляче, радісно йде до Жені. Ветеринар робить ін'єкцію так швидко, що песик не встигає зреагувати.

«Зараз заберемо дошку (меморіальну дошку імені Наума Репкіна) і їдемо в майстерню. Я вам покажу картини, які ще ніхто не бачив», - каже Женя і везе нас у святая-святих його сім’ї – художню майстерню Наума Рєпкіна.

«Як вважаєте, де краще буде виглядати, біля Гренджі-Донського, чи в іншому місці, -  питає Євгеній, дивлячись на стіну будинку. –  Мабуть, біля Гренджі-Донського виглядатиме найкраще».

Дивні відчуття переповнюють, коли входиш у майстерню відомого художника. Навіть, якщо художника вже й не має в живих, відчуваєш його потужну творчу енергетику. Розумієш, що саме тут, протягом довгих років митець писав картини, планував, зустрічав гостей.

«Тут батько проводив дуже багато часу, малював. Ось цю картину татко перемалював з вікна, ви його могли побачити піднімаючись сюди (показує на картину). А це портрет його. Його намалював Бедзір. 

Батько був дуже працьовитим художником, стільки встиг всього зробити. Йому подобались пейзажі, часто зображував старі закарпатські церкви, різні міста світу, де бував. Тато, взагалі, був дуже багатогранною особистістю, цікавився багатьма речами. Крім того, що був обдарованим художником, він був ще й бджолярем, садівником. Дивіться, це варення робив татко. Він робив дуже смачне варення», - показав на півлітрову банку, що стояла на столику.

 ―   Нам відомо, що Ви теж почали малювати.

 ― Я, наприклад, ніколи не думав, що буду малювати. У дитинстві почав, але не розвивався в цьому напрямку. Все життя займався різними справами, філателією, будь чим, тільки не малюванням. А тут, як батька не стало… Буквально минулого року почав. До того ж, я виріс серед класиків закарпатського живопису. Кашай, Шолтес, Бурч, Бедзір, – творчі процеси цих художників проходили на моїх очах. З раннього дитинства проводив багато часу на художніх пленерах.

 ― Як вважаєте, Вашому батьку сподобалось би те, що ви захопилися живописом?

 ―  Батько дуже хотів, щоб я теж малював. Він все життя мріяв про це.

 ―  Якому жанру надаєте перевагу?

―   Мені найбільше подобається сучасне мистецтво з елементами реалізму та абстракції. 

  ―  Ви не боїтеся того, що Вас порівнюватимуть з татом-художником? 

―  Для більшості людей те, що я малюю стане сюрпризом, адже живописом я захопився дуже неочікувано для всіх. Взагалі, вважаю, що для того, щоб мати право називати себе художником, треба намалювати від трьох до п’яти тисяч картин. Зараз на це не маю достатньо вільного часу. Можу дозволити собі малювати хіба, що іноді увечері. Для творчості, крім натхнення треба мати ще й вільний час.

―  Звідки черпаєте натхнення? 

―  Воно йде з середини. 

―  Ви вже брали участь у вистаках?

 ― Зараз 31 картина тата та 2 мої знаходяться в Кошице (Словаччина), будемо перевозити їх у Братіславу на виставку в генеральне консульство України. Недавно відкривали виставку картин батька у Пряшеві, в українському  центрі. До речі, на відкритті виставки був його друг, колишній президент Словаччини Рудольф Шустер. 

 ―  За покликом серця, ви художник, чи ветеринар?

 ―  Ветеринар. Малювання є моїм хобі. Я вже стільки років лікую тварин.

 ―  За що Ви любите Ужгород?

 ― Я патріот України, Закарпаття і Ужгорода. За те, що тут народився. За його атмосферу, а також, за людей, друзів, родичів, сусідів. Ще дуже люблю ужгородський бруд, розбиті дороги і веселі обличчя друзів.

Усі частини спецеми Професія "Ужгородець" читайте тут.