Текст: Николай Воськало Иллюстрация: Кристина Ерёмина

Протягом всієї жизні ми встрічаємо нових людей. Начинаючи іще з яслєй. Там ми, канєшно, ше слабо осознаєм лічності наших нових знайомих, як впрочєм, і свою тоже. В ту пору саме головне, шоб холодний горшок не морозив дитячу дупку, а хто там рядом на такому ж горшку – не дуже важно.
А от уже з молодшої групи садіка – всьо. Одинакові з виду пупсіки внєзапно сформувались у хлопчиків та дівчаток. Ти вже даже починаєш їх розрізнять: о, це Олег – він нормальний пацанчик, в нього є револьвер з пістонами і солдатіки дефіцитні, не ті калічні красноармєйці з універмага.
А от дєвочка Галя, з якою тебе постоянно ставлять в пару, коли група йде гулять, – всі кричать «тілі-тілі-тєсто», а тобі якось не обідно, а, наоборот, приємно.
А жирний Ігорьок – казьол, бо розвалив крєпость в пісочниці. І Оля – коза, бо ти хотів на утрєніку іграть на ксилофоні, а його віддали їй, а тобі пхнули якусь дудєлку.
А потом ти ідеш в школу, а там в тебе зразу 40 нових людей – однокласників. І ти думаєш: фігасє, з ними ж треба буде жить десять років, каждий день практично. Тому якось стараєшся притертись. Я був маленьким і худеньким, але в силу своєї вродженої суперспособності до адаптації в колєктіві швиденько подружився з найгіршими двоєчніками. Їм було цікаво слухати мої перекази прочитаних книжок про всячєских піратів і індєйців, а вони вчили мене грати в марки, чу і стоп-коп, а на виіграні гроші купувати на базарі біля школи категорично заборонені батьками пиріжки з лівером, біляші і жувачки, з яких надували бульки діаметром сантиметрів 60.
А потом в місті будують нову школу, ближче до дому, і тебе переводять туди. А там знов нові обличчя. А потім ти вступаєш в інститут – і знову те саме…
Мушу сказати, шо, крім адаптивності, в мене є ше одна суперсила: встроєний опрєдєлітєль говнистості людини. За все життя він мене ще ні разу не підвів.
Якщо хтось мені з першого погляду несімпатічєн – всьо, хоть стій на голові, хоть танцюй гопака, нічого йому вже не допоможе. І vice versa – якщо людина подобається відразу, ставлення до неї залишається хорошим.
В принципі, мабуть, тому в мене за всю жизнь не було особливих ворогів (принаймні явних) – поганих людей я навчився відсівати.
Але, на жаль, не получається викинуть з жизні хамовиту продавщицю в магазині, таксіста – любителя блатного шансону і савєцкой естради, злобну консьєржку з комплєксом вахтьора або жеківську тьотку з начосом на голові і блузкою в жуткіє розочки, яка постоянно зайнята особо важними посторонніми ділами, коли ти іменно щас стоїш в черзі до неї за якоюсь справкою.
Тим більше важко виключити із своєї реальності наших держчиновників і політиків. Да, ти можеш виключити телевізор, але вони прєслєдуватимуть тебе на новостних сайтах, в соцсєтях і на білбордах перед виборами.
Багато з них, канєшно, далеко не нові. Деякі крутяться у владі або десь рядом ще від здобуття Україною незалежності. З ними, в принципі, все ясно. Не треба бути крутим психологом, щоб зрозуміти все про цих людей. Підлість, хитрожопість і жадність написана на їхніх фейсах великими буквами.
А от нові люди в українській політиці – це дуже інтересна тема. З деякими із них ми тоже знайомі – коли вони не були депутатами, то співали пісень або писали статті в газєти і журнали, світили лицем в тєлєвізорі або занімались общєствєнной дєятєльностю.
Деяких не знав ніхто. Малоізвєсна раньше партія на букву «С» на хвилі сподівань народу іменно на нові обличчя в політиці набрала стіки голосів, шо даже пройшла у Верховну Раду.
А на наступних виборах та сама історія проізошла з іншою партією на ту ж саму букву. Там було купа нових в політиці людей, які чомусь виявились страшними ретроградами, чим знову ж таки змусили своїх фанатів пошкодувати, шо вони в день виборів не поїхали кудись до чорта на роги.
Чомусь всі ці свіжі неіспорчені політикою лічності, погрузівшись в бєздну грєха, якою є наш парламент, моментально псуються і старєют душой. Кудись дівається ранєє дєкларіруєме бажання помінять всьо на краще. Нє, ну декларації лишились, але дєйствій за ними якось не спостерігається.
А нові назначєнія в міністерства і вєдомства? Там не треба ніякої внутрєнньої чуйки – людей з такими фізіономіями не то шо до влади, а навіть сторожем на прохідній закинутого заводу страшно ставить. Поріже на металолом як пить дать. Всьо-таки жаль, шо теорія Ломброзо не всіма признана.
Хотів було написать про якісь ісключєнія із цього, але відразу ніхто на думку не спадає, тому, пожалуй, нікого не називатиму. Самі згадуйте.
- Google+
- VKontakte