Луцький аеропорт: життя після смерті

У стінах руїни, увінчаної зображенням кукурузника – лячно і моторошно. Крім мовчазних свідків радянської епохи, розбитих телевізорів, вивісок, запилених інструкцій, там можна побачити і свіженькі сліди чиєїсь діяльності. Наприклад, дбайливо оббиту і складену на піддони цеглу.

Нам вдалося побродити залами та адміприміщеннями старого аеропорту попри те, що його охороняють, а заїжджих відлякують дошки на кшталт: “Приватна власність. Вхід заборонено”. А ще – вдалося знайти людей, які працювали у цих стінах від початку і до руїни…, – пише на сторінках Волинь24 Олена Лівіцька.

 

ВІД ПАЛАЖЧЕНКА – ДО ХОМІЧА

Служителі совдепу настільки були впевнені у всемогутності своєї держави, що ще у 80-х продовжували утверджувати цю впевненість у монументальних спорудах. Все велике і чомусь сіре… Чи думали ті, хто розчерком пера дав добро на будівництво аеропорту за 15 км від обласного центру, що скоро все піде прахом?.. Ні.

“Совєтські понти”? Їм хотілося літати в Москву. Стрічати партійних босів у помпезних стінах. Подавати”хліб-сіль” у якійсь потаємній кімнаті тамтешнього ресторану. Потім партійною “Волгою” мчати їх до обкомівського мотелю на Дубнівській… Так-так, вони думали про людей. Це все для народу.

А потім ті самі партійні чини, тільки вже “ожовтоблакитнені”, забули про цей народ. Ну, як-мінімум про ті дві сотні працівників аеропорту “Луцьк”, які там трудилися…

Рішення про будівництво за Луцьком нового аеропорту приймали в кінці 70-х – на початку 80-х. До того, як відомо, в районі нинішнього гіпермаркету “Там Там” діяв аеропорт для малої цивільної авіації.

Уже 22 квітня 1984 року тодішній власкор газети “Радянська Україна” Михайло Юхта напише: “У місті Луцьку почав діяти новий аеропорт. …Повітряні ворота Волині розміщено за 12 км від обласного центру. Новий аеропорт дав можливість збільшити кількість перевезень пасажирів, поліпшити їх обслуговування”.

За іронією долі, 1-му секретареві Волинського обкому КПУ Леонідові Палажченку, який його “будував”, вже не судилося перерізати стрічку під час відкриття. Бо буквально в січні той відбував керувати обкомом Чернігівщини.

Згадують, що на Волинь Палажченка відправили “на випробування”. А на той час перший комуніст УРСР Володимир Щербицький поставив умову: справишся з відсталою областю, вернешся додому на Чернігівщину.

Вдалося знайти спогади про приїзд Палажченка в Чернігів. Перше, про що він спитав у підопічних: чи є в області поїзд “Чернігів-Москва”, а нема, то має бути! І взявся за роботу. Можна припустити, що і поява в поміж Рівним і Луцьком розкішного аеропорту – це так само один із амбітних проектів радянських партдіячів. Яким потім судилося стати символом краху епохи.

Усього 32 роки відділяє аеропорт Луцьк від сьогодення. Будував споруди у полі за с. Крупа Луцького р-ну трест “Волиньпромбуд”. Той, що його потім називали “волиньПРОНЬбудом”, бо керував ним тоді майбутній, а нині екс-депутат облради від Партії регіонів Петро Пронь.

Спроб його відродити було багато. Ще більше розмов. Майно і зараз на балансі Волинської облради, комунальний спадок… Зрештою, 14 липня цього року Волинська облрада прийняла рішення про перейменування одного зі своїх комунальних підприємств.

Так, “Дирекція з будівництва та введення в експлуатацію аеропорту “Луцьк” відтепер – комунальне підприємство “Волиньпроект”. Яким чином воно буде використовувати інфраструктуру аеропорту, незрозуміло. Нинішній “директор дирекції” Олександр Хоміч (депутат облради попереднього скликання від “Батьківщини”) має подати статут на затвердження головою облради Ігорем Палицею. Можливо, тоді й проллється світло на долю об’єкта?

Тож, тепер фактично ні аеропорту, ні навіть примарної дирекції, яка мала його відновлювати, вже не існує. Останній цвях у труну совдепівської мрії про політ над Луцьком. І навіть не совдепівської…

А ще – шанс зафіксувати цей об’єкт в історії. Поки він ще є.

 

 

“ТУТ ЇДЯТЬ ЛЮДЕЙ”: У СТІНАХ ПОВІТРЯНИХ ПАЛАЦІВ

За іронією долі, на бетонний в’їзний знак “Аеропорт” хтось навісив шину… Дорога порожня. Довкола – дбайливо доглянуті вже скошені пшеничні поля. Шлях до вокзалу аеропорту перегороджений вербовими колодами та гіллям.

“Приватна власність. Вхід заборонено”, – такі таблички на кожному під’їзді.

Насправді я вже колись долала цю дорогу. Чотирилітньою. Коли разом з батьками літали до Хмельницького. У дитячій пам’яті збереглося хіба те, що летіти – не таке вже й щастя, бо дуже закачувало. Один із мох дитячих спогадів – автобус “Луцьк-Аеропорт”, мене ним возили в садочок. Буркотливий водій і завжди тьма народу.

Споруда вокзалу аеропорту – типово радянська. Одразу чимось навіяла (вже не дитячі) спогади про обкомівську “Кручу” і навіть асоціацію із Будинком профспілок на вул. Відродження в Луцьку. З-під сірої “шуби” сиплеться цегла. Побиті вікна загороджені дошками. Усе густо поросло плющем… Навіть асфальт.

Те, що територія охороняється, – відчутно. Але нащо шукати сторожа? Загороджені дошками і щитами двері і вікна першого поверху не завадили потрапити всередину: зайшли з тилу, через бічні сходи на другий поверх, хоч ті і посновані колючим дротом. І, очевидно, зробили це не перші й не останні.

Моторошно. Руїни в колись добротному двоповерховому приміщенні вражають. Самотня зала очікування. Десь капає вода… І здається, що ще хтось ходить за стіною. Скелет колись електронного табло. Старі телевізори. Меблі. Унітаз. На стінах – вже сучасні написи: “Тут їдять людей”. Чи: “Тут були збоченці”.

Одна з кімнат встелена паперами. За ящиком зі старими шприцами та лікарняними листами 73-го року можна здогадатися – то медпункт!

Іноді під ноги втрапляють порожні пляшки з-під пива. Чи етикетки з рукавиць від “Нової лінії”… Очевидно, тут навіть працюють люди?!

Поки в різних чиновницьких кабінетах забувають про аеропорт чи роблять все, щоб про нього забули інші, хтось оббиває цеглу і рихтує її на вивіз, хтось “вибирає” з полущених стін цілу плитку, хтось замітає. Оце так нова дирекція “готувала аеропорт до експлуатації”…

Сліди чиєїсь господарської діяльності – очевидні й у сусідній споруді. І поруч: хтось садить полуниці на клаптиках незаасфальтованої землі.

Ще в одному будинку …працює двоє молодих людей.

“Та ми нічого не знаємо. Нас сюди привезли. Кабель ремонтуємо, щоб тут світло було”, – ніяковіють, побачивши фотоапарат…

За парканом помічаємо і з десяток старих автівок (явно до майна аеропорту вони не мають жодного стосунку). Хто і для чого їх тут ховає подалі від людського ока?

А небо над аеропортом “підпирають” діряві крила двох “кукурузників”, що завмерли біля старого ангару, де колись вочевидь ремонтували літаки.

 

СПОГАДИ ОЧЕВИДИЦІ: ПЕРШИМ УСЕ РОЗГРАБИВ …”ЗАХІДІНКОМБАНК”

Галина Серединська давно не була на території аеропорту. Бо їй досі болить… Після закінчення Харківського авіаційного інституту жінка відпрацювала тут із 1985-го майже до 2000-х. “До руїни”, – каже… Починала із посади техніка-інженера. а накінець існування аеропорту була навіть заступником директора. Нині мешкає у Крупі, за кілька кілометрів.

“Ми обслуговували тільки АН-2, АН-24, ЯК-20. Такі літаки, як ТУ-134, в нас сісти не могли. Справа в тому, що луцький аеропорт був ніби підрозділом Рівненського. І от коли будували злітну смугу, то навмисне зробили її на 200 метрів коротшою, щоб цей аеропорт ніколи не перевершив рівненський”, – розповідає колишня працівниця.

Яким вона застала аеропорт? За словами Галини Іванівни, усе було нове й добротне. Ніяких дерев’яних вікон чи дверей – все алюмінієве. Чи не найкраща зала очікування у приміщенні вокзалу: “В Україні таких приміщень для пасажирів на той час не було”.

Галина Серединська аж ніяк не згідна з тим, що будівництво аеропорту – то зайве витрачені кошти. По-перше, це дві сотні робочих місць.

По-друге, на той час на Волині було таке явище, як “колгоспна авіація”. У колективних агрогосподарствах, за її словами, було 32 малих злітних майданчиків. Авіацію застосовували для того, щоб кропити поля. А пілоти з Луцька літали обробляти поля бавовника аж в Узбекистан, рисові поля – в Крим…

Із крахом Союзу аеропорт почав отримувати все менше фінансування. Держава навмисне руйнувала авіаційну службу, переконана Галина Серединська:

“Луцьк продавав білети по всьому Радянському Союзу, ми з цими коштами працювали. А коли їх не стало… З того всае й почалося. А далі – заставили (я вважаю, що це саме так) взяти кредит у “Західінкомбанку”. Потім банк збанкрутував. Вони і вивезли все майно”.

Яким літаком утік за кордон екс-депутат Луцькради і директор “Західінкомбанку” Богдан Гаврилишин, невідомо. Але історія знекровлення луцького аеропорту – одна зі сторінок справи Гаврилишина.

“У 96-му ми звернулися до народного депутата Катерини Ващук, і вона виділила кошти 240 тисяч карбованців чи два мільйони чотириста тисяч гривень, вже не пригадаю. Але потім стався буревій на Волині й Борис Клімчук, а тоді він керував, забрав ці гроші на ліквідацію наслідків стихії. Отакий форс-мажор”, – зазначає жінка.

На історії про аеропорт “Луцьк” можна ставити крапку, каже Галина Серединська. Та, на очах якої він народжувався і вмирав, має право претендувати на істину.

 

І ВІЙНИ НЕ ТРЕБА

У порожніх кімнатах і залах аеропорту серед різного мотлоху найбільше – годинників. Мертвих годинників. Є в тому якась зловіща закономірність.

Я довго думала, що ж мені нагадують моторошні зали пасажирського вокзалу аеропорту “Луцьк” зсередини. Ці дроти на стелі. Ці ребра стін. Бите скло. А потім згадала – і стало лячно: донецький аеропорт.

Без війни руїна. Правду кажуть: нащо тим українцям ворог, коли вони самі собі часто вороги.

Напевне, у когось уже давно визрів план, як використати ці споруди, що стільки років стоять у полі за Крупою на семи вітрах. Давайте вже швидше. Бо у переддень 25-ліття української Незалежності ці монументальні сірі, порослі плющем стіни, “говорять” про здобутки і поступ вперед більше за пристрасні промови на мітингу…

Олена ЛІВІЦЬКА
Фото Павла БЕРЕЗЮКА