Професія «Ужгородець»: військовий хірург Олександр Данилюк

Останній герой спецтеми 0312.ua розповів про те, як на руках у нього помирали герої Небесної Сотні, про 9 пекельних днів у Дебальцевому, найскладнішу операцію та перші сльози на роботі.

Олександр зізнається, що ужгородські набережні – його улюблені місця в Ужгороді. Прямуємо до Православної набережної, аби наступні 3 години поринути у спогади Народного Героя, який майже рік боронив Україну на війні. На руці у лікаря -  браслет синьо-жовтого кольору, який символізує любов чоловіка до Батьківщини.

«Народився я у Великому Бичкові на Рахівщині, у 1988 році, - розпочинає Олександр Данилюк, - Щодо дитинства, то воно було звичайне: нічим не солодке, нічим не балуване. Але уже з дитячих років хотів бути лікарем і тільки хірургом. Просто одного разу побачив на «Discovery» програму «Emergency». Там лікарі надавали екстрену хірургічну допомогу і рятували людям життя».

- Як поставились батьки до того, що Ви хотіли стати хірургом?

- Чесно кажучи, вони не хотіли, адже медицина – неприбуткова професія. Медики завжди знаходяться у стані стресу, бо відповідальні за життя хворих. Батьки пропонували стати будь-ким, але лише не лікарем-хірургом. Тільки в одинадцятому класі, після відвертої розмови, вони змирились з цим.

«У школі ми маркером до портрету Януковича домальовували ґрати»

- Це Ваша впертість зіграла ключову роль?

- Ну, мабуть, впертий я (сміється). Але й батьки зрозуміли мій вибір, і я їм за це вдячний. Думаю, для них це було важче, ніж для мене, адже навчання на медичному – дороге задоволення. Це була велика жертва з їхнього боку. Уже після перших врятованих життів, вони зрозуміли, що воно було того варте. Навіть сльозами реагували на перших врятованих пацієнтів. Нещодавно вони мали можливість зустрітися із моїми бойовими побратимами. Це для них було чимось неймовірним. Вони пишаються тим, що вони живі, тому що їхній син врятував їм життя.

- Ви у дитинстві були патріотом?

- Так, звісно. Я – наполовину угорець, однак із самого дитинства я цікавився політичною ситуацією в Україні. От, наприклад, зараз знаю біографію усіх політиків, які почали своє сходження приблизно 20 років тому. Знаю, скільки разів вони «перефарбовувались», змінювались. А «вибух свідомості» стався під час Помаранчевої революції, коли було сфальсифіковано результати виборів. На той час я навчався в 11 класі. Мій клас був патріотичним. Ми зривали уроки, нас зачиняли у школі, щоб не могли ходити на акції протесту, доводилось навіть вистрибувати через вікна. У школі також проводилась агітація за Януковича, тому частенько ми зривали його портрети. Навіть вчителі закривали на це очі. Дуже класною у нас була учителька фізики. Вона – абсолютна демократка. У нас були хороші стосунки і, коли ми збирались щось «натворити», вона казала: «Я вас не бачу, я вас не чую». Тому ми йшли і маркером до портрету Януковича домальовували ґрати. Тільки тоді завуч познімала портрети і більше не розвішувала. Всі зрозуміли, що підростає зовсім інше молоде покоління. Ми з друзями навіть шкодили тим, хто вирубував ліси – пробивали колеса, виливали пальне. Про це я ще нікому не розповідав (сміється).

- Чи не виникали у Вас проблеми через таку активну громадську позицію?

- Та ні. Коли ти на боці правди, то тебе важко у чомусь звинуватити.

- Якими були Ваші емоції, коли Ви дізнались про те, що в Україні «назріває» переворот?

- Пам’ятаю, одними з перших «вибухнули» ужгородські студенти, разом із київськими та львівськими. Думав, що ми все-таки дотиснемо Януковича, він підпише асоціацію з ЄС… Або ж все захлинеться… Кінець листопада - все почало стихати. А от з 29 на 30 листопада сталося те, чого ніхто не очікував. Переломний момент. Вранці я їду на конференцію, мені телефонує сестра. Сказала, щоб подивився телевізор. Тоді я й побачив в Інтернеті фото з побиття студентів на Майдані. Моєму обуренню не було меж. 1 грудня я купив квиток в один бік і поїхав на Майдан. Подзвонив завідуючому і сказав: «Я купив квиток на Київ у один бік. Сподіваюсь на порозуміння». Я відчував підтримку від свого колективу. Тільки зі свого відділення повіз на Майдан три рази по 10 тисяч гривень.

«Навіть я, не зробивши нічого протизаконного, нарахував собі 9 років в’язниці»

- Коли Ви їхали на Майдан, були впевнені у тому, що люди не побояться і повстануть?

- Безумовно. 1 грудня уже було зрозуміло, що вороття нема. Люди зайняли увесь центр міста. На той час нам було достатньо покарати винних за побиття, звільнити міністра внутрішніх справ.

- Опишіть атмосферу Майдану.

- Це була атмосфера взаємоповаги, любові, щирості. Я не знав, хто зліва від мене стоїть, хто – праворуч, але упевнений був у одному: якщо впаду, то вони мене обов’язково піднімуть. Цікаво було зустрічати нових людей, знайомитись із ними, слухати різні історії. Особливо вражали ті, які приїхали з Криму, зі сходу. Атмосфера була хорошою до 16 січня, допоки «режим» не прийняв «парнокопитні» закони. Навіть я, не зробивши нічого протизаконного, нарахував собі 9 років в’язниці. До цього дня ніколи й нічого не писав. 17 січня «Вконтакті» я написав пост, у якому вже тоді спрогнозував фізичну ескалацію цього протистояння. Довго очікувати не довелось: 19 січня розпочались події на Грушевського…

- Після прийняття «диктаторських» законів людей на Майдані не поменшало?

- Ні. Це хіба траплялось у періоди виснаження. Або ж людям потрібно було йти на роботу. Тоді люди почали глузувати із цих законів і робити все з точністю навпаки. Не можна носити каски – люди на голові носили каструлі. Не можна носити військову форму – люди йшли у «секонд» і купляли військову форму. Тоді мені один побитий студент сказав: «Це все мирним шляхом неможливо вирішити». Я його почав переконувати у зворотному. Сказав, що все можна вирішити тільки мирним шляхом, на що хлопець відповів. «Я йду вивчати, як потрібно робити коктейль «Молотова». Молодь на той час була уже на піку… Ну і власне події на Грушевського. Перші вбивства… Вбивство Сергія Нігояна та Михайла Жизневського… Такого вже ніхто не очікував. Для людей це було непорозумінням. Всі ставили собі питання: «Як це могло статись?» У центрі столиці, на центральній вулиці? Серед білого дня? Просто брати й розстрілювати людей? І це вже не гумові кулі! Це вже помпові рушниці, автомати, снайперські гвинтівки. Це – вбивча сила. Це був шок… Травмованих людей почали викрадати з лікарень. Нам почали приходити смс-повідомлення зі змістом, що ми стали учасником масових заворушень. Телефонні дзвінки. Ніби-то з поліції. Про те, що ми порушили правила дорожнього руху. А у мене навіть авто нема.

«Не шкодуючи манікюр, вони розбивали й переносили бруківку на барикади»

- Як ці події вплинули на Вас?

- Одне, що можу сказати: я знав, що уже не кину цю справу! Ми працювали у нон-стоп режимі, знали, що тут будується нова країна. На фоні цього, все почало стихати. Не було ні поранених, ні вбитих. І так до 18 лютого, коли народ вирішив, що йде до Парламенту, де мали скасувати усі варварські закони. Туди ніхто не дійшов… У цей день я був в Ужгороді, в операційній. Мій мобільний «розривався». Телефонували із медичного штабу Майдану. Сказали, що на Майдан потрібно медиків. Я прийшов в ординаторську, а там усі лікарі разом із пацієнтами дивились телевізор. Це були події на Інститутській, у Маріїнському парку. Уже були вбиті… Я знову пішов до завідуючого. Він мені сказав: «Саша, не їдь. Там зараз дуже небезпечно». Це не було забороною, це була порада. Ми потиснули одне одному руки. «Саша, бережи себе», - сказав він мені на прощання. Важко у поїзді було. Батько дзвонив, розповідав, що Майдан горить, багато поранених, є вбиті.

- Відчували у цей момент безпорадність?

- Ми були абсолютно безпорадні. Доїхали. Київ. Паніка. Метро не працює. Йшли пішки біля Володимирського собору. Так страшно було… Повсюди «тітушки», різні бандугрупування. У мене у кишені був електрошокер, і я розумів, що це мій єдиний порятунок. Тільки крок ми ступили на Майдан, мене охопив такий спокій… Там все горіло, палало, однак на душі було спокійно. Тоді там було багато дівчат. Особливо вразили ті, які поприбігали з офісів. Не шкодуючи манікюр, вони розбивали й переносили бруківку на барикади. Я їх назвав наймужнішими жінками України. Далі я прибіг до Михайлівського собору, куди перенесли медпункт. Сказали, що біля готелю «Козацького» лікарі вже довго працюють без відпочинку – треба було їх замінити. Я разом із двома анестезіологами замінили ту команду.

- Коли побачили ту кількість поранених, якими були Ваші відчуття?

- Потрібно було просто холоднокровно працювати. Однак, все було новим і незвичним. Ці вибухові й осколкові поранення від гранат, ці всі опіки… З таким у мирному житті практично не стикаєшся. Дуже боляче було на це дивитись. Особливо, коли у хлопців пальці відірвані… Але ніхто не жалівся. Ми якось потихеньку все робили. Все, що нам було потрібно, волонтери забезпечували. У нас, наприклад, операційна була у кафе «Чебуреки». Ми так і називались: медпункт «Чебуреки».

«У мене на руках померло 4 Герої Небесної Сотні… У тому числі й наймолодший Назар Войтович»

- 20 лютого почався масовий розстріл Майдану, - продовжує розповідати Олександр. – Двох хлопців підпалила «беркутня» на барикадах коктейлями Молотова, і вони загорілись, але, на щастя, були погашені. А потім ці снайперські розстріли… У мене на руках померло 4 герої Небесної Сотні… У тому числі й наймолодший Назар Войтович. Що відчував? Безпомічність, біль…Поранення усіх були несумісні із життям. Це або голова, або грудна клітка. На жаль, дуже мало людей вдалось врятувати.

- Що було для Вас найважчим і найстрашнішим під час цих подій?

- Найстрашніше – коли помирають люди на руках. Після війни уже не знаю, що може бути важче. Боляче було, що загинули найкращі, найсміливіші... Люди, які просто йшли з дерев’яними щитами, фанерами на снайперів. Коли в обід закінчився цей обстріл, коли ми уже, мабуть, усіх прийняли, я виходжу з медпункту і бачу, що у мене 16 трупів. Ти не знаєш, чи плакати, чи що…Ступор абсолютний. Як це? Це Майдан. Це Київ. Це столиця європейської країни. Цей безпощадний розстріл людей… Після цих подій Янукович, якого треба було розстріляти, втік з країни. Тут був переломний момент історії Майдану. Власне революція на цьому завершилась. Почали випускати на волю усіх політв’язнів.

- Чи було у Вас відчуття перемоги?

- Перемога, як така, навіть не настала, адже це був просто план «А», далі Росія включила план «Б». Перемога Майдану була лише у тому, що попередній режим був повалений. У нас навіть не було відчуття ейфорії. Перед очима були загиблі люди. А я ще тоді журналісту із «NewYorkTimes» так оптимістично розповідав, що не буде ні війни, ні окупації. Думав, що у нас буде нова влада, все буде чудово.

"Якщо я розслаблюсь, це буде плювок у могилу тих, хто віддав своє життя за зміни в країни"

- На Вашу думку, крім повалення режиму Януковича, що змінив Майдан?

- Майдан подарував країні громадянське суспільство. З’явились ті люди, яким відступати нікуди. З’явились ті, які вже ніколи не підуть в ярмо. Об’єднались ті люди, які стали рушійною силою нації. Так, бюрократичний, мафіозний режим нікуди не дівся, він продовжує свою «чорну» справу, але вже не так легко. Звісно, половину з нас розстріляли на війні, але всіх не вб’ють. Боротьбу не завершено. Просто тепер у нас два фронти: внутрішній і зовнішній. Вчора у Фейсбуці знайомі влучно написали: «Та велика пляма, що поруч з нами на карті, ніколи не дасть спокою». Ми, на жаль, зараз займаємося зовнішнім ворогом. А от внутрішній розправив крила. У нас в Ужгороді «регіонали» реваншували. Місцеві «500-гривневі» вибори ганьба на всю країну. І народу байдуже. Ну я реально в шоці. Приїхав з війни восени. Побачив результати. Як мені гордо санітарка наша каже, що вона «здоїла» 500 гривень. Іноді, думаю, треба, щоб по Ужгороду пакет «ГРАДів» «влупив», щоб люди схаменулись. Мені дуже прикро чути від студентів, що вони продовжують платити за екзамени. Сумно, що в основній масі нічого не змінилося. Чесно кажучи, з приїздом із війни я ще не адаптувався. Постійно кажу, що там було простіше. Я знав, де мій ворог. Знав, що мені потрібно робити. І все. Аргумент "автомату" на багато дій є сильним

- Якби у Вас була змога повернути час назад, що б Ви змінили?

- Якби у мене була така можливість, я б не допустив жертв, щоб жоден герой Небесної Сотні не був убитий. І не випустив би «регіоналів» за кордон. Більше – нічого.

- За весь цей час у Вас не було моменту виснаження -  морального, так і фізичного?

- Фізично – так, було. Коли перебували у Дебальцевому. А от морально – ні. Я не дозволю собі опустити руки перед людьми, які загинули, які залишились скаліченими. Якщо я розслаблюсь, це буде плювок у могилу тих, хто віддав своє життя за зміни в країни.

«Сподівався, що вдасться врятувати не одне життя. Що те, що одягнув форму, буде не марно»

- Як проходило ваше життя після Майдану?

- З Майдану я приїхав 13 березня, а 14 пішов у військкомат. Сказали очікувати. У першу хвилю мене не було потрібно, тоді достатньо було лікарів.

- Чи думали Ви, що справа дійде до повномасштабної війни?

- Коли Росія нахабно відібрала Крим, я зрозумів, що це війна.

- Чекали того моменту, коли Вас мобілізують?

- Так, звісно. У мене навіть рюкзак був заздалегідь складений. На початку червня я вже мав їхати, але не відпускав університет. Мав захищати магістерську. А саме у день захисту моєї роботи загинув перший ужгородець. У мене було відчуття, що якби я був там, то врятував би його життя. Уже наприкінці липня знову я в операційній, знову дзвонить телефон, знову санітарочка піднімає слухавку і у неї просто відвисає нижня щелепа: «Передам… Добре…» Потім каже: «Там Вам якийсь полковник телефонував, сказав з’явитися на Другетів, у медичну роту, обов’язково…» 

- Як батьки поставились до того, що Ви йдете на війну?

- Жахливо. Як ще можуть поставитись до такого батьки? Я їх ввів у курс справи. Сказав, що з дня на день маю їхати. Коли вперше одягнув форму, у мене було таке відчуття, ніби вперше одягнув білий халат. Сподівався, що вдасться врятувати не одне життя. Що те, що одягнув форму, буде не марно.

«Ми помолились і дожили до ранку»

- Пам’ятаєте свій перший день на війні?

- Звичайно. Але це, скоріше, були перші дні. В’їзд у так звану зону АТО був просто шоком. Ми доїхали до Ізюму на поїзді, висадились, і з платформ почала з’їжджатися вся наша бойова техніка. Я зрозумів, що ці танки їдуть посеред міста. Уявляєте, як по Ужгороду їздять танки? На той час бойові дії були  масштабні. Це був Ілловайський котел, Луганський аеропорт, до якого ми власне й прямували. Ми їхали дві доби і, коли я побачив табличку «Щастя», був трохи шокованим. Все палало, був дим. Коли ми  їхали туди, то зустріли колони, які відступали. «Ви не їдьте туди, там біда, там все із землею зрівнюють», - казали ті солдати нам. Тоді мені стало дійсно страшно. Я підійшов до командира і кажу: «Нам варто їхати туди?» Командир сказав: «Там наші, і ми повинні прийти їм на підмогу. Це не обговорюється». Вдячний командиру, що ми доїхали тоді до своїх у Тепле. Ми потрібні були там! В’їхавши у «Щастя», перше, що відчув, це запах трупів. Це було літо, все розкладалося… Доїхали ми на позиції у село Тепле. Не встиг скинути із себе рюкзак, як почув команду «повітря», і всі по окопах попадали. Так нас зустріли. Дуже запам’яталась ніч з 4 на 5 серпня. Нас тоді дуже обстрілювали. Ми думали, що це наша остання ніч, останні хвилини… Потім о 4 ночі мене запитав мій водій: «Ти знаєш «Отче Наш»?» «Тільки на угорській мові», - відповів я. Ми помолились і дожили до ранку.

- Які обов’язки Ви виконували на фронті?

- Я виконував обов’язки начальника медичної бригади, також був хірургом, лікарем швидкої, «евакуатором». На фронті доводилось вчитись всьому, навіть як рацією користуватись..

- Коли Ви потрапили у Дебальцеве?

- Це було у січні. Туди переїхала уся наша бригада. Там я уже був звичайним лікарем. Жили ми в окопі, посеред поля. Виїжджаєш за пораненим, реанімуєш. Коли туди приїхав, там було все порівняно спокійно. Але з кожним днем ситуація загострювалась. Почали наш базовий табір обстрілювати. Кожного дня були поранені. У мене у Дебальцевому було за тиждень стільки поранених, як в секторі «А» восени 2014-го за місяць. Рекордна кількість поранених за одну ніч – 17 воїнів. Я вже працював, як на конвеєрі. Ми посортували (команда лікарів місцевих і військових – Авт.), хто «легший», хто «важчий», хто «середній», а хто може гуляти. Прооперували всіх поранених, і почався обстріл по лікарні. Її розбили. Одна медсестра загинула. А 9 лютого все стало геть кепсько. Нам перекрили дорогу життя. Власне так і розпочалась окопна хірургія, яка тривала 9 діб в оточенні.

«За 9 діб в оточенні було зареєстровано 95 поранених»

- Як Вам працювалось у таких умовах?

- Я взагалі перші 2-3 години не хотів працювати у таких умовах. Ну як не хотів? Не насмілювався підіймати скальпель у таких умовах. У нас перед тим був майор у реанімобілі, якого ми були змушені з пораненням спини під тиском обстрілів перенести у окоп. Потім уже поранених ставало ще більше. Тоді мені довелось взяти скальпель у руки у цій ямі. Вона стала операційною кімнатою.

- Скількох людей Ви врятували від смерті?

- Чесно кажучи, важко підрахувати. За 9 діб в оточенні було зареєстровано 95 поранених. Це середнього й важкого ступеню. «Легкі» до нас, в основному, навіть не звертались.

- У чому полягає розмежування «легкі», «середні», «важкі»?

- «Важкі» - це ампутації, відрив кінцівок, розрив кистей, проникаючі поранення живота, грудної клітки, шиї та голови. Середньої важкості – це переломи, осколкові поранення кінцівок. «Легкі» - це дрібні осколкові поранення.

- Що було для Вас найважчим під час цих 9 днів?

- Найважчим було те, що, крім мене, в окопі більше не було хірургів. Найважчим було те, що 80 % поранень не стосувались моєї спеціалізації. А те, що було пов’язано з хірургією грудей і живота, не мало належного устаткування. Це велика хірургія, яка потребує апаратури, спецінструментів, наркозу, а цього всього у нас практично не було.

«В один момент на місці мого побратима-водія побачив шмаття розірваної людської плоті»

- Упродовж цього відрізку часу Вам доводилось застосовувати зброю?

- Ні. На 9-ту добу цих обстрілів у мене був наказ йти в бій протитанковими засобами, але я його відмовився виконувати. Це був маразматичний наказ. Чому? Кидати медиків у бій… Це просто злочин. Більше того, я був єдиним хірургом. Якби мене поранили, був би недієздатним. Протягом війни у мене лише одного разу було бажання взяти у руки зброю. Ми завантажували поранених, і через радіо росіяни почули наш час евакуації. Нас почали обстрілювали з «ГРАДів». В один момент на місці мого побратима-водія побачив шмаття розірваної людської плоті. Мені тоді дах порвало. 2-3 хвилини просто кричав. Я вже зрозумів, що смерть підібралася дуже близько. Однак, виявилось, що то загинув інший водій, а мій друг залишився живим.

- Використання зброї  проти Ваших принципів?

- Я вже бачив ворога за десять метрів від себе і був готовим застосувати зброю, проте наші хлопці так їх «кришили», що я їм безмежно вдячний за своє врятоване життя.

- Часто було таке, що розмовляєш з людиною, вона йде у бій і не повертається?

- Одна людина. Це мій водій. Також були поранені, яким врятував життя в окопі, а за спробами прориву їх розстрілювали. Цих людей не забуду ніколи. Віталій Лотоцький, Денис Чабанчук, Олег Науменко та інші. Денис був таким позитивним. За 6 годин, поки ми інших оперували, він усіх розважав, підтримував. Кому ампутуєш ногу, він каже: «Тримайся. Тепер будеш краще бігати за нас. Ноги не болітимуть». З цих людей вижив лише наш фельдшер, який втратив усі 4 кінцівки.

- Яку роль на війні відіграє почуття гумору?

- Воно дуже важливе. Інколи ми трималися просто на жартах. У нас, лікарів, «чорний» гумор. Наприклад: «Нащо купувати нові берци? Вони в труні гарно виглядатимуть». І все у такому дусі. Коли взагалі все погано, можна вже себе хоронити, ми знаходили час для жартів та сміху. Ти знаходишся в оточенні, безпомічний, тебе обстрілюють. Напруження дуже стрімко наростало. В останню ніч я вже кричав на побратима-асистента за те, що його светр потрапляв у рану живота. А те, що звідусіль сипалась глина, то нічого. Але жарт, гумор, позитив нас завжди рятував.

«У мене одного дня 9 трупів, а по телебаченню ми чуємо, що по всій зоні АТО загинуло 8 воїнів»

- Багато говорять, що українські ЗМІ суттєво зменшують кількість поранених і полеглих, ніж є насправді…

- Під час активних бойових дій ці цифри не співпадають. Коли багато поранених та загиблих, ці показники нашими ЗМІ применшуються. Це дуже добре проглядалося по Дебальцевому. У мене одного дня 9 трупів, а по телебаченню ми чуємо, що по всій зоні АТО загинуло 8 воїнів. Коли наступав період відносного перемир’я, тоді говорять лише про бойові втрати. Про смерті шляхом суїциду, або п’яна «мавпа» підірвалася, не бойові травми – про це не говорять.

- Коли на війні були спокійні дні, чим Ви займалися?

- Розумієте, особисто у мене спокійних днів не було. Якщо нема поранених, то є хворі. Коли у нас так зване перемир’я, то у всіх починають зуби боліти, у когось апендицит, пневмонія, бронхіт… А коли розпочинаються бойові дії, ніхто ні на що не жаліється. От така цікава тенденція. Ви тільки уявіть, упродовж 9 страшних днів у Дебальцевому, -20 градусів на вулиці, але ніхто не хворів, зуби не боліли і тому подібне. Лише один старший чоловік мав інфаркт на фоні стресу.

- Була у Вас можливість хоча б символічно щось відсвяткувати у Дебальцевому?

- Так, така можливість була. На Різдво. Нам волонтери надіслали усякі різдвяні смаколики. Все було по-домашньому, м’ясо ми їли з м’ясом, так що святковий стіл у нас був. Але духовного моменту у цьому плані не було ніякого.

«Під час війни хоронив себе, як мінімум, 10 разів. Це були такі моменти, коли, здавалось, що все, кінець…»

- Чим Вам найбільше запам’яталась війна?

- Людьми. Людьми, які вижили, які померли…

- Справжній воїн має бути готовим до смерті?

- Завжди потрібно бути готовим померти, навіть не на війні. У будь-який момент цегла може звалитись на голову (сміється). Взагалі, на фронті я не боявся смерті. Боявся за свою родину, яка би важко переносила цю трагедію. Під час війни хоронив себе, як мінімум, 10 разів. Це були такі моменти, коли, здавалось, що все, кінець… Вперше це було, коли куля ворожого снайпера пролетіла біля голови. Я навіть не встиг зрозуміти, що сталось. Якби біля мене не було бойовий майора, який весь Луганськ пройшов… Він просто повалив мене на землю від траєкторії польоту кулі. Вдруге я потрапив під обстріл «ГРАДів». Хотів забрати пораненого швидко, не одягнув ні каску, ні бронежилет. Поставив під себе руки й ноги, аби не залишитись калікою…Померти – то таке, а от залишитись тягарем для рідних не хотів.

- Коли повернулися додому, що відчували?

- Я дотепер не можу адаптуватися. Тягне туди. Навіть зараз, при біді, готовий поїхати на фронт. Рюкзак у мене зібраний стоїть у кімнаті. Бачачи, що тут відбувається… Народ сам не хоче змінюватися. І це все на фоні смертей тих людей, які воювали за позитивні зміни. А там простіше. Там все більш щиро, стосунки відвертіші. Люди, з якими я пройшов війну, стали для мене ріднішими, ніж ті, з якими знайомий з дитинства.

- Поговоримо про Вас, як про хірурга у мирному житті: які траплялись цікаві історії у Вашій практиці?

- Під час першого чергування у лікарні до мене потрапив чоловік із множинними ножовими пораненнями. Мій колега мені сказав: «Не встиг прийти з війни і відразу такі поранення. Ти, напевно, притягуєш таке». А через місяць до мене поступили хлопці з Драгобрату з вогнепальними пораненнями. Усі цікаві випадки проходять через мене (сміється).

«Вперше я навіть плакав на роботі»

- Який найважчий випадок був у Вашій практиці?

- Це було на фронті. 12-годинна операція. Це було, можна сказати, суцільне поранення людини. Але цей чоловік вижив. Там було все перебите: артерія, стегнова вена, печінка, кістки, кишки…

- Після всього пережитого у Вас не було думок зав’язати із медициною?

- Звичайно, ні. Якби навіть лише одне життя було врятоване, то воно того варте. А оскільки нам вдалось врятувати не одне життя, то тим більше. Хоча у будь-якій іншій галузі я б заробляв набагато більше. Або ж міг виїхати за 100 метрів за кордон. Однак, це моя країна, я тут народився.

- Чи є пацієнт, який Вам запам’ятався найбільше?

- Їх стільки багато (сміється). Але була пацієнтка Наталочка, яка врешті стала моєю подругою. Вона помирала у нас більше місяця від раку… Але як мужньо й героїчно вона трималась цей час… Це було щось неймовірне. Вперше я навіть плакав на роботі. Коли вона помирала в останній вечір, то сказала своїй мамі: «Я знаю, що помираю. Зніміть з мене все золото, бо мені на небі воно непотрібне». Ми так усі полюбили Наталочку. Іноді якийсь пацієнт стає для тебе рідним.

- Коли Вам присвоїли звання Народного Героя України, для Вас це стало несподіванкою?

- Дізнався про це за тиждень до того, як мене нагородили. Вперше мені про це дали знати, коли ще був на фронті. Однак тоді ввічливо відмовився. А от вдруге уже не було куди «відтанцьовувати». Я став Народним Героєм не тому, що справді герой, а тому ,що потрапив в обставини, де довелось робити неймовірні речі через безвихідь. Для мене честю було стояти на нагородженні поряд з людьми, які робили по-справжньому великі вчинки. Для мене ця нагорода дуже дорога, адже це саме народ мене обрав.

- За що Ви любите Ужгород?

- За наші усі набережні – це мої улюблені місця. За нашу купку небайдужих людей. За унікальність і колорит жителів, які, незважаючи на те, що різні, живуть гармонійно.

Всі 14 частин спецтеми "Професія "Ужгородець"