Професія «Ужгородець»: керівник музею Габріела Андял

«Ви знаєте, я зовсім не кабінетний керівник, - проводить до свого кабінету черговий герой спецтеми 0312.ua, директор Закарпатського музею народної архітектури та побуту Габріела Андял.  Дайте мені трохи часу, щоб хоч забрати папери зі столу, в нас щойно закінчилася нарада». Бере в руки трудову книжку, що стояла на столі «Можете собі уявити, 51 рік роботи музейного працівника».

 «В житті нічого не минає просто так. Всі надбання, які отримала від батьків, передаю іншим. Це живе в мені, без цього себе не усвідомлюю. Щоразу відкриваючи музейну браму, мене охоплює лоскотне відчуття отчого дому, звідки я зробила перший великий крок у життя, - починає розмову Габріела Василівна. –  Я народилася неподалік від музею, на вулиці Ольги Добрянської. В мене була угорська хата, яка за плануванням нагадує більше українську. Хата була приземиста – на дві половини. У ній жила не тільки наша родина, а й сім’я батькового брата. Коли я прийшла сюди в музей і побачила хату з передгірського району Закарпаття, то почала проводити паралель з отчим домом. Одним словом, мій вибір життєвої стежини був абсолютно свідомий, раз і на все життя».

«Музей відвідує більше  80 тисяч людей у рік»

−  Який експонат музею для Вас є улюбленим?

−  Важко відповісти. У нас кожна хатка є своєрідною. Наше завдання, як працівників музею, полягає в тому, щоб занурити відвідувача в старі часи, апелювати до емоційно – чуттєвого відвідувача. Надати йому можливість взяти участь не тільки в екскурсії, а й огляді інтер’єру хати, щоб він міг експонати  «прочитати». Також ми застосовуємо новітні технології. У нас, завдяки гранту, є мультимедійна кімната. Також музей розробив чудову програму для людей з обмеженими можливостями, підготував фільм  «Село з іменем Пам'ять» на українській, угорській, словацькій мовах.

− На Вашу думку, які Ваші найбільші досягнення на посаді директора Закарпатського музею народної архітектури та побуту?

−  Найбільше досягнення нашого колективу за останній час це − участь у європейському гранті. Ми почали цей грант два з половиною роки тому. Завдяки ньому ми розширили рамки інтеграційного процесу музею в європейську спільноту.

−   Скільки відвідувачів у рік у Вашого музею?

−  На сьогодні музей відвідує більше  вісімдесяти тисяч людей у рік. До нас приїжджають з Польщі, Угорщини, Словаччини, Румунії, США та інших країн.  Але нам дуже приємно, що музей відвідують і з Києва, і з Харкова, а також тих міст України, де умови життя солодкими аж ніяк не назвеш. У нас взимку проводились виставки молодих митців, які у мистецтві зображують події на Сході країни. Відвідувач бачив у художньо-мистецькому  витворі ту біль, ту трагедію, яка спіткала нас в цей час. Розумієте, події які спричинили наші сусіди, дещо призупинили туристичний рух. А взагалі динаміку відвідування музеїв у радянський час не порівняти з тим, що є сьогодні. У той час працювали профспілки, було масове колективне відвідування. Але показник дієвості музею полягає не тільки в екскурсійному обслуговуванні, а в його інтелектуальному процесі. Якщо тоді не було індивідуального відвідувача, постійного відвідувача, то сьогодні він є.

−  Як музей поповнюється  новими експонатами?

−  Поповнення фондового зібрання нашого музею йшло тільки за рахунок дослідницької роботи музейних працівників. У 1965 році закладалися теоретичні основи музейного закладу. В нас представлені  музейні експонати з кожного району Закарпатської області. По теперішній  день йде поповнення музею за рахунок дослідницької роботи.

−  Вважаєте себе успішною жінкою?

−  Я віддзеркалення успіху свого колективу. Батьки мені говорили – сила не в тобі одній, сила твоя в тому, що ти чуєш людей, прислухаєшся  до їхньої думки. Тоді буде той успіх, про який ви говорите.

−   Ви строгий керівник?

−  Завжди кажу людині прямо в очі, якщо бачу, що вона робить щось не те. Можливо, мене за це не всі люблять. Я вже казала, що від матері успадкувала жіночність, а від батька – силу характеру. Я можу бути як люблячою, ніжною, так і жорсткою. Є ще одна риса характеру, яка мені дуже властива − терплячість. У перший раз можу зробити зауваження, в другий нагадати, а у третій відрубати, і ніколи вже повернення до тої ситуації в мене не буде.

«Мені більше подобалося колоти дрова, ніж вишивати»

−   Якою Ви були в дитинстві?

−  Я народилася в Ужгороді в угорській родині.  Батько був промисловцем, а мама працювала в редакції. Книги завжди були зі мною –  не випадково  я ношу окуляри (посміхається). У 14 років я вже вела домашнє господарство. Мені більше подобалося колоти дрова, ніж вишивати. Закінчила музичну школу по класу фортепіано. Там було не моє місце. Якщо я вміла декламувати, то співати, як не вміла, так не вмію і до сьогодні. Кажу − дощ буде падати, якщо заспіваю (посміхається). Вчителька мене завжди била по руці, казала, що рука ніби тоненька, але така сильна, ніби чоловіча.  Правильно, я собі думаю, бо в мене не раз була сокира в руках. Так поліно могла розколоти, що не кожен чоловік так зможе. Я любила майструвати, тому зараз добре знаю, де драниці треба замінити, котру хату соломою перекрити.  Закарпатський музей народної архітектури та побуту – це господарство. Він потребує  вирішення цілої низки господарських справ, які треба вирішувати повсякденно. Дивіться, у нас в музеї  вимощена дорога. Кажуть, що в старому закарпатському селі має бути глинобитна дорога. Проте, це є музей, і відвідувач має почувати себе комфортно, а не місити глину.

−  Це правда, що Ви писали вірші?

−  Писала (посміхається). Але  дуже коротенький час. Думаю, що молодим жінкам,  як я тоді, притаманні  почуття, про які вони не хочуть говорити. Це був такий стан душі, коли мені не  хотілося ділитися почуттями з усім світом. Мої емоції лягали рядками у зошит. До речі, коли моя близька подруга, яка була коло мене весь цей період, каже: «В тебе ці вірші?»  Я кажу: «Ні, не маю». «А ти знаєш, що вони в мене є?». Мені було від того й приємно, й соромно, адже там були записи інтимного характеру. Жоден період свого життя не хочу забути, я була щасливою у кожен із них.  Я в школу пішла, абсолютно не знаючи жодного українського слова. Але в мене були прекрасні вчителі, такі як  Ніна Дмитрівна Пашко, яка викладала українську мову. Після школи, коли постав вибір куди поступати, мама спитала, куди я хочу йти вчитися. Я чомусь про історію не думала, навіть перший етап здачі екзаменів я пропустила. Під час навчання в університеті паралельно працювала в краєзнавчому музеї, як музейний доглядач.

−  Чим займаєтеся у вільний час?

−  Я – рибачка, і батько в мене був рибаком. За понад 35 років у шлюбі зі своїм чоловіком, я жодного разу в суботу не знаходилася дома незалежно від погоди. Звідки це в мене? Від батька. У річках ловила «верхоплавок», а в озерах – і лінь, і  щуку, й окунів. Де тільки  і яку я рибу не ловила. Найбільшу рибу зловила під Чопом –  щука була понад три кілограми. Це був листопад. Дивлюся − поплавок  вверх-вниз. Я рибу підняла, а вона зробила пірует і сіла на дно. Я кричу чоловіку, що в мене щука сидить, витягнути не можу, боюсь, що зірветься. Чоловік каже: «Не чіпай, піднімеш вудку − зірветься».  Кажу: «Роздягайся». Він зняв чоботи, роздягнувся, поплив. Намацав під  водою рибу, витягнув за жабри і з нею вийшов на берег.

−   За що Ви любите Ужгород?

−   За неповторність, за те що я тут народилася. Не має нічого ближчого, ніж рідна земля.

Довідково

Закарпатський музей народної архітектури та побуту — музей просто неба в місті Ужгород, складається з архітектурних пам'яток старовинного закарпатського села і зразків найдавніших і найбільш розповсюджених видів народного прикладного мистецтва.

Почав створюватися в 1965 році, відкритий для відвідувачів у червні 1970 року. Займає площу 5,5 га, розташований поблизу території Ужгородського замку. У музеї представлені зразки житла і садиб закарпатців низинних районів (долинян, румунів і угорців), а також — горян (бойків і гуцулів).

У музеї просто неба розміщені 7 садиб, 6 житлових будівель, церква, дзвіниця, школа, кузня, млин, корчма. У музеї зберігається понад 14 тисяч експонатів.

Всі новини на тему - «Професія «Ужгородець»