This version of the page http://pl.com.ua/plani-na-majbutnye/ (0.0.0.0) stored by archive.org.ua. It represents a snapshot of the page as of 2016-05-09. The original page over time could change.
Плани на майбутнє
Журнал Новости Блоги Видео
Подписка на журнал
  • Плани на майбутнє

    Tweet

    Текст: Николай Воськало Иллюстрация: Кристина Ерёмина 

    У дитинстві всі діти люблять мічтати. Начитаються усяких казок – і мічтають. А якщо ще в телевізорі щось таке фантастичне покажуть, то взагалі ховайся: такі плани на майбутнє вимальовуються в голові, шо мама нє горюй, а папа готуй дєньгі..

    Я лічно був убєждьон, шо ми будем жить при комунізмі. Ну так нам розказували. Шо іще німножко, іще чуть-чуть – і десь там на горизонті уже маячить прізрак комунізма разом із світлим майбутнім і щастям для всього трудового народу. Така перспектива здавалась мені дуже навіть непоганою. В журналі «Перець», який я брав у бібліотеці, я розглядав карикатури на паліїв війни, в частності дядечка Сема і безіменного пейсатого чоловічка із зіркою Давида на пузі, і вони мені були, прямо кажучи, дуже несимпатичні. Тим більше шо вони обично тримали в руках або даже сиділи на ракетах і бомбах з написаними ненашими буквами A, N i H. Я ще поняття не мав, шо таке атоми і нейтрони, але двоюрідний брат мені об’яснив, шо це дуже страшне смертельне оружиє, яким нам угрожає Рейган і його сателіти. Шо таке сателіти, я тоже не знав, але вони мені зразу не сподобались.

    Крім того, я каждий день після Філі зі Стєпашкою чи «Катрусиного кінозалу» завжди уважно дивився разом з татом в телевізорі програму «Врємя», а по неділях на додачу ще і «Мєждународную панораму». Там розказували про організацію освобождєнія Палєстіни, Ясіра Арафата, сандіністів Даніеля Ортеґи, тигрів освобождєнія Таміли Лама, Фронт освобождєнія імєні Фарабундо Марті і всяких інших замєчатєльних людей, які боролись протів акул капіталізма. А коли починали, показували чрезвичайних і полномочних послів дружественних африканських стран, яким ми помогли ізбавитись від колоніального іга, – я прям чуствував гордість за родіну і люту нєнавість до угнєтатєлів.

    Вопшем, жити при капіталізмі, де голодає доктор Хайдер, а смєлий індєєц Пелтієр сидить в тюрмі, мені страшно не хотілось.

    Правда, я не зовсім розумів, що таке насправді той комунізм.

    Всі мої ровесники в дворі хрущовки були свято переконані, шо при комунізмі все буде задурно, можна буде з’їсти скіки завгодно пірожин «картошка» і запивати їх томатним соком (божественне сочєтаніє, попробуйте обязатєльно). Смущало те, шо на роботу, канєшно, треба буде ходити, а поскільки грошей при комунізмі нема, то і зарплати ніякої видавати не будуть. Як в такому ідеальному обществі будуть розподілятись обов’язки, зрозуміти ми не могли. Странно було б предположить, шо хтось добровольно захоче водить мусоровоз. Канєшно, Васькіна сестра Наташка гуляла іменно з мусорщиком, так то, може, тому, шо в нього зарплата велика. А без зарплати – кому він буде нужен?

    А ше мене дуже маніла перспектива космічєскіх польотів. Начитавшись фантаста Єфрємова, у якого польоти до далеких зірок гармонічно пов’язувались з повною перемогою комунізму на всій планеті Земля, я був впевнений, шо років через 20, ну максимум – через 30, людство зможе літати на Марс, Венеру і Альфа Центавру (я ше тоді не знав, шо це зірка, а не планета, але все одно звучить красиво). Це якщо Рейган не кине на нас атомну бомбу.

    Канєшно, я тоді вже буду дуже старим, 40-річним дєдушкою, думав я. А таких в космонавти вже не беруть. Але перспектива жити в епоху покорєнія Всєлєнной все одно тішила.

    Ну і що з того всього вийшло? Прийшли 1990-ті – і даже самим отсталим слоям насєлєнія стало ясно, що комунізм ніколи не наступить. В це не вірили даже його строітєлі, і тому всі рєзко переключились на капіталізм. Окремі дєятєлі це зробили швидше від інших, похапали що погано лежало, стали буржуями-капіталістами, владєльцамі заводов-газєт-параходов, а тоді построїли комунізм лічно для себе (правда, від грошей при цьому не відказались). Зараз їм живеться прекрасно, і ніякий космос їм сто лєт нє нужен.

    А мені почті 40, я всьо іще нє дєдушка. Марс не покорьон, до Альфа Центаври так само далеко, як і при СССР. Ми не просто не літаємо до звьозд – у нас вулицями ще їздять машини мого дитинства, і це свідчить про міць радянського автопрому (або про те, що наші люди хоч і бідні, но руки в них ростуть із правильного місця). Америка вже не така страшна, як раньше. Комунізму там теж нема, але їхній капіталізм якийсь не такий, як в нас.

    Ужасний Рейган давно помер, але появились інші маньяки, які пугають бомбами весь світ.

    Однак крім них є ще люди, завдяки яким ми при жизні, може, ще станемо свідками нових космічних достіженій. От, напрімєр, то, що робить зараз Ілон Маск – це реально круто. Як він сам обіцяє, польот на Марс відбудеться уже через років десять. І я йому вірю, в отлічіє од наших політиків. А може, мені просто хочеться вірити.

    За недавнім приземленням ракети, яка вивела перед тим космічеський корабель на орбіту на плавающу в окєані платформу з непідробним восхіщєнієм наблюдало півсвіту. А ми у себе в цей час наблюдаєм за брачними іграми павіанів у Верховній Раді, і виглядає це ніхрєна не захвативающє. Який космос, люди? Тут аби в гноївці не втопитись.

    © 2016 «Публичные люди»

    №5 2016космосссср


  • Публикации по теме

    Оставить комментарий Отменить ответ

    Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *