ФЛЮГЕРИ 2004

Флюгери 2004

„Флюгери Львова” повертаються
або
два дні „ратушного” задзеркалля

Преамбула. Місія повернення (квиток до Львова).

Уявіть собі Львів. Львів, який святкує свій День міста (а насправді, аж два дні: і першого, і другого травня): урочистості, салюти, гальби пива, сила екскурсій та народних строїв, підрихтованих левів тощо. Одне слово, картина буде цілком неповна, якщо тут не згадати „Дзиґу”. І, як годиться „культурному осердю Львова”, вона би мала святкувати День міста не так, як всі, не так, як всюди, і не в такий спосіб, як завжди. Бо „Дзиґа” є „Дзиґа” і на її орбіту шаленого кружляння не потрапити неможливо, бо подолати її гравітаційне поле спроможний лише той, хто не тримається своєї землі, традицій, культурних коренів, хто не вважає себе львів’янином (львів’янкою) або той, хто просто „забив” на День Львова.

Отож, цілком логічно, що „Дзиґа” вітала місто вже відомим і довгожданим міжнародним фестивалем „Флюгери Львова” і не будь-де, а в самому ядрі міста – у внутрішньому дворику Ратуші. Туди протягом двох днів накочувало хвилі людей, які там розчинялися в музиці, у свічках та ритмах, в ароматі львівської кави із „вершками” весняного цвіту, тобто дворик уподібнювався до затишної бухти, куди пливуть кораблі на маяк добірного фольку та джазу, пливуть від бурі шуму та попси глобально-львівського святкування...

У дивний спосіб у цьому дворику відбуваються різні неймовірні перетворення, перевтілення, метаморфози, перверзії, ще щось, що завгодно, але ти втрачаєш себе. Чотирикутник Ратуші (як Бермудський трикутник) ковтає тебе в себе і ти потрапляєш... до справжнього Львова: Львів аристократичний, всуціль європейський (якийсь навіть арійський), вибагливий, рафіновано-львівський, якщо можна так сказати (рафінований від сучасних квазільвівських домішок та ерзаців), історично сповнений, гідний та незворушний, старовинний та прекрасний, елітний та елегантний, інтелігентний та інтелектуальний. „Дзиґа” знайшла точку відліку? Місце, в якому можна повернутися в минуле чи то пак зміксувати часи? Місце, в якому можна відчути Львів на смак, дотик, аромат, слух? Місто в місті, куди вели всі дороги, але цього ніхто не помічав? Чудесне Задзеркалля, з якого так не хочеться йти назад???

„Флюгери Львова” вже вдруге стають квитком до... Львова. Ви хочете побувати у справжньому Львові? Бо мало його почути, побачити, доторкнутися, - його треба пережити. Я й досі не розумію достеменно, як саме це вдається „Дзизі”. Вона повертає нас до Львова. Навертає. Нездійсненна, здавалось би, місія... Чи то відіграє роль сам дворик, чи підбір гуртів різних міст та країн, чи то стилістика свята, чи то любов та енергія, в нього вкладені, не знаю... Та й, зрештою, не хочу знати, нехай це залишиться „дзиґівською” таємницею...

День І.

Першого дня (1 травня) за програмою „Флюгерів” у дворику виступав театр „Арабески” (Харків), а також зі сцени читалися „Улюблені вірші” за мотивами збірки Івана Малковича. Вечір цього дня був присвячений фольковій музиці, відтак, на сцені виступали гурт „Сучасний ворон” (Запоріжжя), вокальний квартет „Ойра” (Харків), „Гуррт Мандрівних Д’яків Вертеп” (Дніпропетровськ) та “Klepisko” (Польща). Практично, цей день був „підігрівом” для наступного власне Дня Львова, який „Дзиґа” розпочала із самого рання співом „Мертвого Півня”. Отаке прокидання! Але наразі про перший день забави. Майже всі гурти вже виступали в „Ляльці”, тобто у Львові були не вперше, а тому бажали місту того, чого справді Львову бракувало і розказували про те, як Львів сприймають поза Львовом. І що цікаво, більшість висловили думку, що Львів як креативний центр занепадає, залишаючись ніби „внутрішнім” (як у дворику) Львовом, певною міфологемою, яка колись мала підстави існувати, але яка зараз (не безпідставно) поступово зникає...

* Гуррт Мандрівних Д’яків Вертеп (Дніпропетровськ)
(який наступного дня мав їхати в Каховку на „Таврійські Ігри”)

Розмова із Тимофієм Хом’яком, фронтменом гурту:

- Твої побажання Львову?

- На травневі свята?

- На День Львова!

- А-а-а-а... Та, ні, я знав, звісно, ну, завжди тримати ту мірку, яку взяли, жодним чином не опускатися, а підніматися все вище й вище, хоч як вас там не давлять, правда останнім часом ви все більше москалізуєтеся. Галичани русифікують Київ. Це факт. Юрко Зелений так і пише, що за відсотками на Сході України більше говорять українською, аніж тут, де російської так ба-а-а-агато...

- Давай ближче до Дня міста...

- Може, трошки ще гриму навести. Трішечки, знаєш, було би кльово, як би так: щоб все, окрім двориків, блистіло...

- Що на свято „Гуррт Мандрівних Д’яків Вертеп” привіз до Львова?

- Степи привезли, подихи степів, кохання степове... А ще наддніпрянський „хфольк”, можливо, після цього нас Маркіян не буде запрошувати, але ми наважимося сьогодні зіграти наш шансон – опа! Але ця пісня зараз ротується на багатьох радіостанціях України, називається „Станція Лозова або Ваше Благородіє (Часть Вторая)”, звісно, українською мовою, але нашою, наддніпрянською.

- Нову програму, новий склад?

- Звичайно, у нас завжди новий склад чи то пак розклад, наприклад, мені довелося стати і грати на бас-гітарі, чого я не робив вже три роки, але бас-гітариста за останні три роки ми, чомусь, не знайшли... Бо наш бас-гітарист став соло-гітаристом. А щодо нової програми, то в ній буде декілька нових каверів на „Будинок світанкового сонця” та майже кавер на гуцульську народну пісню.

- Як тобі гурт „Сучасний Ворон”, який щойно виступав?

- Не можу говорити об’єктивно, бо цей гурт - наші сусіди, запорожці, по-друге, ними опікується наш друг.

- Які враження від „Флюгерів” та Львова взагалі?

- Сьогодні – найкращі. Такі у вас гаївки, так тепло, сонячно, взагалі, фантастично. Проаналізувавши травневі свята різних міст (протягом чотирьох років), скажу, що це – найкраще з усього...

* „Сучасний Ворон” (Запоріжжя)

Юра Володьков, гітара, вокал: „Гурт „Сучасний Ворон” із Запоріжжя, із козацької землі. Назва така тому, що ми граємо традиційну українську музику, але ми її обробляємо в альтернативній формі, тобто переробляємо по-своєму те, що співалося віками. Чому саме дует? Мені здається, що скрипка дає те відчуття народності, яке нам потрібне, а гітара дає необхідний андерграунд та драйв”.

Михайло Савицький, скрипка, вокал: „Скрипка та гітара - бо ми працюємо в одному театрі – „Ві” (життя французькою). І от, колись після вистави ми вийшли покурити, так і зігралися... Усю ту „пачку” (барабани, бас) ми намагаємося робити самі, як на мене, це цікаво”.

Юра: „Ми вже звикли один до одного, „спрацювалися”, от сьогодні, наприклад, Міха щось не зіграв, я щось не зіграв, але ми зорієнтувалися, підхопили... Плюс гумор, звичайно. Наразі диску не маємо, будемо записуватися влітку, зокрема ті речі, які сьогодні звучали зі сцени. У Львові ми вже вдруге (взимку підтримували „Ляльку”). А щодо святкування Дня Львова, то я завжди всім кажу і буду казати: у мене є рідне місто Запоріжжя та найулюбленіше місто в Україні – Львів. Бо в тому ж Києві забагато клопотів, забагато бігають намарно, а у тут – культура... Ми дуже любимо це місто і хочемо побажати львів’янам: кохайте своє місто!!! Живіть тут і не їдьте нікуди!”

Михайло: „Скажу так, як сказав зі сцени: Запоріжжя – рідне місто, але я би хотів жити у Львові. Львів’янам я бажаю щастя, здоров’я, усього найкращого і... щоб ми ще раз сюди приїхали”.

Дмитро Волковінський, головний редактор веб-тижневика UAMUSIC та майже продюсер гурту „Сучасний Ворон”: „Як ми сюди потрапили? Я навіть не знаю, із чого почати казати... Почалося все не з Марека, ні, бо ним тоді займалися впритул група фахівців (медичних), а говорили ми із Соломією про такий собі акт доброї волі ще взимку (виступ на підтримку „Ляльки”). А по тому акті доброї волі люди (Юрко та Михайло) серйозно відчули себе гуртом (це про „Сучасний Ворон”).

Хлопці – актори „по життю”, вони викладаються за весь день і потім сідають за інструменти і так відпочивають. А знайшов я їх буквально в розкопках Хортиці, де археологи проводили майстер-класи. Саме в той час на честь серйозних знахідок було здійснено велику акцію, куди з’їхалися рокери та різні музиканти. В принципі, відтоді почалася наша спільна праця із гуртом.

Щодо електронного проекту, то все, знову ж таки, розпочалося зі Львова, не можна сказати, що це не симптоматично, але Львів – зразок. Щоправда, як зразок він зараз занепадає, залишаючись певним внутрішнім зразком. Як писав Отар Довженко, „ідеальний Львів”. Обітований.