Люди, які змінили нашу країну

Довгі десятиліття, починаючи з перших днів встановлення радянської влади і по кінець 2013-го включно, нам посилено вселяли думку, що країна нам усім зобов'язана. Вселяли, вселяли, і таки вселили. Тепер більшість з нас точно знає, що держава нам винна дати, забезпечити, надати, виплатити. Цей вирощений патерналізм вбивав на корені ініціативу, конкуренцію і відповідальність. Зате багаторазово примножував залежність людини від держави. Така політика була дуже зручна для авторитарної системи, націленої на збереження влади, але вона виявилася згубною для країни в цілому, знищуючи як клас прошарок незалежних, прогресивно мислячих і самостійних людей.

Революція Гідності по-справжньому струснула Україну, змусивши сотні тисяч людей, можливо, вперше за два десятки років не перекладати на когось, а взяти на себе відповідальність за свою країну.

«Хочеш змінити Україну? Не чекай, поки це зробить хтось інший - почни щось робити сам», - так говорять ці люди. І не просто кажуть - вони роблять. Кожен на своєму місці - те, що під силу.

CitySites протягом року розшукував таких людей у ​​різних куточках країни і розповідав про них. Сьогодні, під кінець 2015-го, ми хочемо розповісти вам кращі історії про людей, що змінили Україну.

 Яна Червона - жінка, яку боїться «Айдар»

«Хто людям допомагає - не витрачає час даремно, прекрасними справами наповниться земля!» З таким девізом харків'янка Яна Червона живе вже більше року. Весь свій вільний час вона присвячує допомозі бійцям АТО.

Свою волонтерську діяльність Яна почала ще в часи Майдану. Згадує: тільки вийшла з декрету - в країні почалися всі ці події.

 «Для себе я відразу вирішила, що я не буду стояти осторонь. Ходила на всі ходи, збори, загалом брала активну участь в зборах проукраїнських людей ». Про війну і в цілому про те, що відбувається в країні, Яна міркувати не любить. Часто цитує приказку однієї своєї знайомої. Каже, що вона груба, але дуже вірна: «Зараз народжується Україна, а пологів без крові не буває».

І в цій «пологовій палаті» Яна - і постачальник, і психотерапевт. Вона сувора, безкомпромісна. Але ж на війні - як на війні ...

Читайте історію Яни Червоной http://www.057.ua/news/835091

 Андрій Породко - львів'янин, керівник громадської організації «САМІ». Він пройшов нелегкий життєвий шлях, але це не завадило йому стати на захист інтересів громадськості та допомагати людям з особливими потребами. У 1991 році медики діагностували у Андрія важке онкологічне захворювання - лейкемію. У той час йому було 6 років. Лікування тривало довго. «Батьки і медики зробили все, щоб я мав повноцінне життя. І в той час я став одним із перших пацієнтів в Україні, які подолали цю хворобу, і першим львів'янином, який пройшов сучасний курс хіміотерапії.

Отримавши шанс він Бога, я на власному прикладі намагаюся показати, що рак - не вирок. І всіма можливими способами апелюю до свідомості людей, що дитяча онкологія вимагає фінансування та уваги », - говорить Андрій Породко.

Для того щоб допомагати дітям, що зіткнулися з серйозними захворюваннями, в 2009 році він створює громадську організацію «САМІ» (Соціально Активні Молодіжні Ініціативи).

 Цього року Андрій став ще й директором Кіноцентру у Львові, і не чекаючи фінансування від держави, розвиває його, як завжди - самостійно. Адже і назва його громадської організації звучить символічно - «САМІ».

Читайте історію Андрія Породко. http://www.032.ua/news/966566

 15-річного учня 3 курсу одеського ліцею Бориса Чубіна називають генієм: юний одесит розмовляє на декількох мовах, самостійно вивчає складні дисципліни, розробляє інноваційні технології, організовує «стартапи» для талановитих дітей.

А ще Борис - патріот: заради розробки проекту для українських військових хлопець відмовився від навчання в Німеччині, а Україна вважає країною майбутнього. У свої 15 років юнак вже змінює своє місто, країну і світ в цілому. І чи то ще буде!

Майструвати, винаходити, щось вигадувати, пристосовувати Борис почав буквально змалечку - хлопцеві вже непросто згадати, з чого ж усе почалося. Зараз юнак перетворив свій інтерес до творення в наукову діяльність. За спиною юного вченого вже кілька запатентованих винаходів. Що характерно, всі інновації, розроблені 15-річним школярем, соціально значущі, а деякі з них направлені на покращення обороноздатності своєї Батьківщини.

Читайте історію Бориса Чубіна http://www.048.ua/news/788280

Олега Мудрака в Миколаєві не знає хіба що лінивий. Депутат миколаївської міської ради кількох скликань, кандидат в народні депутати України, бізнесмен - та сторона медалі, про яку можна говорити годинами, перечитуючи публікації в місцевих ЗМІ та перегортаючи миколаївські газети.

Але є щось, що виділяє його серед інших, відкриває завісу і проливає світло на іншого Олега Івановича - того, хто не шкодуючи сил і часу мчить на своєму авто в Очаків, на допомогу 73-му морському центру спеціального призначення, іменованого в народі "морськими котиками ". Для нього слова командира - не прохання, а борг. І не тільки громадянський, а й моральний.

І в цій своїй громадянській місії Олег Мудрак не женеться за лестощами і регаліями, а тихо, без жодної реклами, без найменшого натяку на корисливість допомагає тим, хто стоїть на захисті нашої Батьківщини.

«Знаєте, можна обізватися волонтером, але нічого не зробити. Я ж у воєнний час залишатися осторонь у питаннях допомоги армії не можу. Мій комерційний досвід допоміг мені не тільки знайти однодумців а й організувати друзів і знайомих. Насамперед я - громадянин України і це мій громадянський обов'язок. Сховатися і відсидітися в ситуації, коли гинуть мої співвітчизники, я просто не маю морального права», - говорить Мудрак.

Читайте історію Олега Мудрака тут http://www.0512.com.ua/news/719879

 Одесит Валерій Пузік, боєць Добровольчого українського корпусу, художник, письменник, режисер, журналіст - приклад мужнього воїна й тонкої творчої натури.

Кажуть, світ існує завдяки енергії, що виходить від протиборства Ероса (назвемо його «інстинктом життя») і Танатоса («інстинкту смерті»). Людство безперестанку балансує на тонкій ниточці, простягнутою між силою творення і силою руйнування. Ці два начала так тісно переплелися, що відшукати їх можна в чому завгодно. Наприклад, у війні. Вона руйнує міста, обриває людські життя, руйнує звичний уклад, зводить нанівець очікування, спотворює відносини, деформує почуття, перекреслює очікування. Але вона здатна бути і каталізатором творчої енергії. Війна вміє створювати нове. Особливо якщо в зоні бойових дій виявляється художник - в широкому сенсі цього слова: живописець, письменник, актор, музикант, кінематографіст ... Тоді він своєю творчістю вміло, свідомо чи ненароком, врівноважує деструкцію війни.

У цьому переконаний Валерій Пузік. Молодого хлопця з добрими рисами обличчя, глибокими розумними очима і по-дитячому відкритою посмішкою легко уявити у художніх галереях, на лекціях чи тренінгах, з книгами в руках, співрозмовником у бесіді про метафізику.

У бліндажах або окопах, з автоматом і в бронежилеті насправді представити його важче.

«Це сталося в липні. До мене зателефонував з Луганська мій хороший друг, родом з Хмельницького, і розповів, що він поранений. Після цього з'явилися думки: «Чому він, а не я?», «Потрібно їхати». У мене велика родина. Як уявиш, що всім потрібно буде збирати речі і залишати будинок, то це страшно. Краще зупинити ворога там, не дати йому рухатися далі, не пустити його далі ...»

Читайте історію Валерія Пузіка http://www.048.ua/news/1013752

Відома запорізька зоозахисниця і екоактівістка Олеся Кулик врятувала більше 2000 тварин і птахів.

«Зараз у мене 18 звірів і 12 птахів. Тобто, всього 30 підопічних. Але я не люблю їх рахувати, тому що як тільки когось одного забирають, обов'язково хтось інший з'являється. І як тільки ти радієш, що їх всього 28, раптом приносять ще п'ятьох, і ти розумієш, що краще б не рахував і взагалі ні про що таке не думав ».

Усього ж за час волонтерської діяльності з порятунку тварин через руки Олесі Кулик пройшло більше двох тисяч тварин і птахів.

«Уроки доброти» - це мій невеликий проект про захист природи. Головною метою «уроків» є показати дітям, наскільки прекрасний і різноманітний навколишній світ, як важливо не бути байдужим », - каже Олеся.

Про те, як рятує вона братів наших менших і як вчить дітей любові і добру, читайте тут http://www.061.ua/news/1011557  

Луганськ, що пережив обстріли та причаївся в очікуванні вирішення своєї долі, минулої весни прийняв дуже багато біженців з "гарячих точок" - Чорнухина, Вуглегірська, Дебальцевого, Станиці Луганській.

Ці люди втратили будинок, близьких, роботу. У них не залишилося нічого - тільки (і то не завжди) паспорт, телефон і одяг, в якому вони вийшли з-під вогню. І, незважаючи на те, що в самому обласному центрі на даний момент практично немає соцвиплат і дуже важко з оплачуваною роботою, тим не менш, луганчани домовляються через соцмережі, збираються і допомагають тим, кому ще гірше.

Вони не ризикують називати свої імена, бо вже тільки слово "волонтер", та ще й такий волонтер, який якось пов'язаний з "великою землею", може стати приводом для "прогулянки на підвал" (так луганчани називають попадання в підвали будівлі СБУ, де утримуються люди, чимось неугодні "ЛНР").

Тому наша розповідь про активістку Анну Низькодубову, яка, перебуваючи за межами зони АТО, займається допомогою потерпілим від бойових дій людям.

«Ми не тільки біженцям допомагаємо - почали ми з допомоги самотнім людям похилого віку в Луганську. Тим, хто не виїхав - люди просто не в силах зробити це. Самотня жінка, що пройшла концтабір і експерименти фашистів, що позбавили її можливості мати дітей; чоловік - також колишній в'язень сумнозвісного Бухенвальда, що живе з дуже хворою малорухомою дочкою, літня пара: вона паралізована після інсульту, він може дійти максимум до аптеки і сусіднього продуктового; бабуся 1921 за якою доглядає її дочка-пенсіонерка. Список ще можна довго продовжувати.

Ці люди не звали війну, не звали війська, не ходили на мітинги - не тому, що їм все одно. Вони вже пережили жахи війни шістдесят років тому. Тепер вони - заручники ситуації, що склалася. І нам їх по-людськи шкода. Нам - це мені, моїй мамі, деяким нашим друзям. В основному це жінки, і нас мало. Але ми допомагаємо, чим можемо - речами, продуктами, спілкуванням, - розповідає вона.

Читайте історію Анни Низькодубової тут http://www.0642.ua/news/747522 .

 Донеччанин Павло Волвенко - кандидат юридичних наук, в недавньому минулому доцент Донецького юридичного інституту, а нині учасник АТО, рядовий 24-ї механізованої бригади.

Він - якраз та людина, яка може міркувати про причини війни на Донбасі, адже він бачив все зсередини, з перших днів, як все зароджувалося, а потім пішов на фронт, і дивився на свій будинок вже з іншого боку лінії фронту.

«На мій погляд, це спланована акція, яка, можливо, готувалася більше 10 років. Довгі роки російські спецслужби насичували Україну своїми агентами, на підготовку цих подій була спрямована робота потужних російських мас-медіа. У Москві працювали пропагандисти, які наповнювали Україну своїми ідеями, українофобією, ненавистю до всього українського, особливо в Донецьку. Над цим працювали різні аналітичні центри і структури. Вони впливали на політичні інститути, які до 2014 року в Україні були фактично деморалізовані і дезорганізовані.

Медійний простір України був наповнений російськими пропагандистськими фільмами і літературою, які в цілому нав'язували громадянам країни неповагу до України. Мовляв, українці - це такі селюки, забиті, нічого у них ніколи не вийде, а от ми - велика Росія. Нав'язувалися принципи, які були спрямовані не просто на руйнування, а на формування в мисленні глядачів (слухачів, читачів) моделі патримоніальної влади, притаманної московській державі. Ми бачили яскравого представника такої влади Януковича. З одного боку, свята влада, яка не піддається критиці, з іншого - раби. І цей принцип проник в усі сфери відносин», - говорить юрист і військовий. Читайте повний текст інтерв'ю з Павлом Волвенко тут http://www.62.ua/news/719981

Харків'яни Елеонора і Михайло Скрипніки волонтерами стали ще до того, як про це поняття дізналися в нашій країні. Про свою допомогудітям подружжя особливо розповідати не любить. Вони не збирають гроші на допомогу покинутим дітям, не пишуть слізливих постів і не виставляють фото в соціальних мережах.

Але дещо все ж вони роблять.

Михайло працює в рекламному бізнесі, Елеонора - директор одного з великих харківських підприємств. Подружня пара виростила і виховала двох дітей, а тепер дбає ще про дванадцять.

Подружжя не очікувало що у них з'явиться ще "дюжина дітей".

У Зеленогайському інтернаті живуть підлітки від 11 до 15 років. Багатьох з них кинули батьки. У деяких ДЦП або інші післяпологові ускладнення. Є діти просто з важкою моральною травмою

"Наша знайома волонтер розповіла нам про інтернат, де виховуються особливі діти. Ми приїхали туди. Перше, що нас дуже здивувало - діти нічого не просили. Вони просто хотіли щось розповісти, поговорити і доторкнутися, - розповідає Еля. - Після першої ж поїздки ми з чоловіком вирішили до них їздити хоч би періодично ».

Так було спочатку... Тепер же у сімейної пари 12 дітей. Переважно, це діти з групи з якою вони познайомилися в першу зустріч.

Своїх підопічних Еля і Міша називають «особливими». Кажуть, ніякі діагнози до них застосовувати не можна. Вони просто не такі, як усі.

Так, напевно, і самі Скрипники - не такі як усі. Читайте історію дивовижної сім'ї http://www.057.ua/news/1030806 .

Віктор Ожогин з Дніпропетровська змінив свою дуже мирну спеціальність на службу в журналістській роті в АТО. Тільки прибув на передову - і відразу потрапив під обстріл «Градами».

Він не приховує, що було страшно. Коли ворог в декількох сотнях метрів, а у твого підрозділа ні зброї, ні обмундирування, це не АТО - це справжня війна.

Чому люди відмовляються добровільно від мирної професії і йдуть захищати свою країну, читайте в історії Віктора Ожогина http://www.056.ua/news/927022 .

Горловчанін Ярослав Єрохін приїхав до Маріуполя після окупації його рідного міста.

 «Коли я жив у рідному місті, то розумів, що у цього регіону в «ДНР »немає майбутнього. А мені потрібно було, щоб моя дитина закінчила школу. Це було основоположним при переїзді. У Маріуполі я опинився зовсім випадково. Спочатку, як дуже багато, ми виїхали зі своїх міст, думаючи, що конфлікт дуже швидко закінчиться. Але цього не сталося. Було бажання переїхати в Одесу, Київ, враховуючи ті зв'язки, які в мене були. У жовтні Максим Бородін став кандидатом у депутати Верховної Ради. Для мене це була людина, за якою ніхто не стояв, і, розуміючи, що за такими людьми майбутнє, я прийняв рішення увійти до його команди. Пам'ятаю, при бюджеті 23 000 гривень ми змогли мобілізуватися в найкоротші терміни. І вже після виборів ми не змогли розлучитися і прийняли рішення створити громадську організацію. Адже завдання було - не зробити Бородіна депутатом. Завдання було набагато ширше - змінити докорінно життя в місті, яке стало і моїм теж. Маріуполь - це Україна, і якщо ти почнеш змінювати життя в місті, то і країна почне змінюватися », - вважає Ярослав.

 Він упевнений, що не обов'язково бути прибічником якоїсь партії чи руху, щоб на своєму місці змінювати життя на краще. «Якщо ти даєш життя своїй дитині, чому не можеш дати її тому суспільству, в якому живеш».

Читайте історію Ярослава Ярохіна тут http://www.0629.com.ua/news/848814

Ось такі різні історії, але є в них одне загальне, що всіх об'єднує - це небайдужість і відповідальність. Нехай у новому році таких людей та історій стане в сотні і тисячі разів більше!

 Команда журналістів CitySites