9 травня 2015-го: війна червоного маку і георгіївської стрічки

9 травня в Маріуполі було неймовірно тихо. Напружено тихо. Тривожно тихо. Порожнє місто, небагатолюдні парки, самотні перехожі на вулицях. Рано вранці, без помпи і масовки у вигляді школярів, поклали квіти до пам'ятників Другої світової і розійшлися - слухати тишу і стежити за новинами. Так незвично.

Вчора ми побачили місто, роздавлене трагедією річної давнини. Рівно рік тому в Маріуполі стріляли, лилася кров і агресія розтікалася по усипаних гільзами вулицях.

Всі ці 365 днів після 9 травня 2014-го Маріуполь жив, лікував, вчив, працював, і здавалося, що рана зарубцювалася. Але виявилося - ні. Вона кровоточить, а пам'ять про трагедію лякає. Більшість маріупольців вирішило просто «пересидіти і зачаїтися» - тільки б не повторилося те, що страшно навіть згадувати.

«Це було якесь божевілля. Я бачив, як люди кидалися під танки. Я сам ліз під кулі. Нам солдати намагалися зупинити, пояснити, що наближатися до ГУВС небезпечно, там терористи. А ми ненавиділи цих солдатів ... Чинити опір натовпу складно. Всі пішли, і ти пішов. Хтось кричить, всіх заводить, і ти як знавіснілий поранений звір, що не тікаєш від небезпеки, а навпаки, з ще більшою злістю кидаєшся в пекло, на ворога. Протверезіння до мене прийшло не відразу. Напевно, тільки тоді, коли я виїхав з Маріуполя », - розповів Володимир К. (ім'я змінено), учасник тих подій.

У деяких протверезіння не настало досі. «ДНР» і ті, хто нею керує, можуть вважати 9 травня в Маріуполі своїм військовим трофеєм. Вдала спецоперація.

Що вони зробили? Підготували терористичну групу, озброїли її, організували захоплення будівлі ГУВС і військове протистояння. Після чого придумали легенду - бандерівці прийшли вбивати міліцію, яка підтримала денееровскій протест в Маріуполі. «Очистили» цю історію від своїх снайперів на дахах, які стріляли в обидві сторони конфлікту, як на Майдані, від терористів (ну не було їх за легендою, і все - привидівся Мангуст) - і ось вам готовий міф про розправу над маріупольцями.

Власне, приблизно те ж проробила в свій час радянська пропаганда з історією Другої світової. Вона очистила Перемогу від сотень тисяч інвалідів, яких заслали за колючий дріт вмирати, щоб не псували вигляд радянської людини, від десятків мільйонів жертв (просто урізавши кількість трупів), від військових злочинів, скоєних радянським командуванням, від загороджувальних загонів, які розстрілювали своїх власних солдатів, від голоду на фронті, від страшних фактів, коли людей на танки змушували йти з вилами і цеглою. Очистила від мільйонів зрадників, які перейшли на бік ворога, від 5 мільйонів ухильників. І ось сьогодні, поклавши Перемогу у тій страшній війні до себе в кишеню, як трофей, нею розмахують, немов мечем, розділяючи суспільство на тих, хто бездумно повторює «спасибі дідові за перемогу» і тих, хто хоче знати правду.

Не можу не розповісти дуже характерну історію однієї родини в роки Другої світової. Її повідав на Slon.ru керівник економічних програм центру Карнегі в Москві Андрій Мовчан. У ній як у краплі води з океану - відбивається все, що відбувалося в країні в ті роки.

«Батько мого батька. Олександр Андрійович Мовчан. Виходець з відомого запорізького козачого роду, за легендою заснованого близьким соратником Хмельницького, поріднився ще в XVIII столітті з Вишневецький, з родини курінних отаманів - полковники Катерининської епохи, фамільний герб з тих часів, девіз «Козацькому роду нема переводу» ...

Андрій Васильович, його батько, відразу став на бік червоних. Був наділений довірою партії - перший секретар обкому. Все, що залишилося про нього зі спогадів, - був «залізним», чесним і прямим, як стріла з його фамільного герба. У 1938 році заарештований і розстріляний. «За що?» - колись запитав я свого батька. «Як за що? Він був китайським шпигуном, який створив злочинну групу з домробітниці, двірника, коваля і пари селян».

У 1942 році мій дід був мобілізований в штрафний батальйон як син ворога народу. Батальйон відступав до Ленінграда і опинився в блокаді. Блискучі стратеги, які командували фронтом, в умовах браку продовольства вирішили - штрафникам, які опинилися «в тилу» (в резерві першого ешелону), їжі не виділяти взагалі. Частина стояла (на фронті затишшя), люди вмирали з голоду. Дід розповідав, що йому і його другу прийшла в голову ідея не лягати, а рухатися - не хотілося вмирати лежачи. Так вони й рухалися днями. «Ті, хто ліг, вмирали. Майже всі померли ».

Місяця через два у того ж командування виникла ідея прориву блокади. У частину приїхав офіцер, наказав вишикуватися. Жменька з числа ще живих зуміла встати. Офіцер наказав зробити п'ять кроків вперед. Мій дід (він же був козак, залізний, як і його батько) зумів. Ті, хто зумів (скільки їх було - п'ять, десять?), Були «придатні» для того, щоб йти в прорив. Хто пройшов чотири кроки або менше - ні. Останніх залишили подихати, перших - забрали в розташування іншого штрафбату, підгодувати і підготувати. Там годували. Як? Не знаю. Ось ще одна історія: «Перед наступом [здається, через тижні три] приїхав в частину генерал, лощений, товстий, на конях, з ординарцями. Пішов у бліндаж, коням повісили на морди мішки з вівсом. Нас кілька людей, поки ординарці відійшли покурити і відлити, кинулися до коней і відсипали в шапки і кишені вівса скільки встигли. Кілька днів жували його всі». Овес у коней. Кілька днів жували. Нащадок гвардійських полковників!

Потім штрафбат кинули на мінні поля, розмінувати собою. Не до саперів було, просто послати батальйони вперед на мінне поле, а ззаду поставити заградотряд було швидше і надійніше. Потім була спроба прориву, відступ, втеча. Діда поранило сильно. Йти не міг. Наказ по частині - поранених не виносити. Кінець. Попросив покласти його біля дороги (не в траншеї ж козакові помирати), хтось підклав йому під голову рваний танкістський шолом, пішли. Години через дві по дорозі відступала танкова рота. Повз трупів, поранених - не до них. Але у танкістів закон - своїх не кидати. Солдата в танкістському шоломі, без свідомості, затягли в танк і довезли до польового госпіталю. Решту (скільки їх було?) залишили помирати. Моєму дідові 19-ти років ще не було.

Поки знову став у стрій, війна вже пішла на захід. Але штрафбати ніхто не відміняв. Правда, тепер вони воювали більш організовано і навіть годували солдатів регулярно. А дід провину свого народження майже вже спокутував - отримав півторатонку, став возити на ній боєприпаси. Але війна є війна - все одно організація кульгає. Поїхав він (справа вже у Одера, і війна вже до кінця) за снарядами, повертається назад у частину, в'їжджає в село - а його зустрічають німці. Частина відступила, мобільних тоді не було, його не попередили. Поки німці думали, що робити, він рвонув вулицями, розвернувся і вискочив з села. Звичайно, за ним гналися - на мотоциклах, на машині. «Я від них не відривався. У мене ж снаряди, вони це бачили, стріляти боялися ». Не стали стріляти - себе пошкодували, європейці. Так і доїхали до зони, прострілює артилерією, там німці відстали.

Унікальна ситуація. За цю машину зі снарядами його не просто перевели в регулярні частини - йому дали орден Червоної Зірки. У нагородному листі так і написали - про машину, снаряди, німців.

Він так і не загинув, він же був залізним. Повернувся в серпні 1945-го. Поступив на мехмат МДУ. Одружився на доньці єврейського вчителя з Полтави, розстріляного теж в 1938 році (Ізраїль Аркаве, її тато, в революцію залишив своїх багатих і шанованих батьків у Польщі, щоб допомогти трудовому народу. Поїхав до Полтави, створив школу, одружився, завів п'ятьох дітей. Він , здається, був німецьким шпигуном, але можу помилятися).

Мій залізний дід народив трьох дітей. Малював. Складав музику, був членом спілки композиторів. Став великим ученим. Створив теорію флатера, яка дозволила конструювати безпечні літаки. Він багато років навчав студентів в Московському університеті. За його книгами і зараз вчать в університетах. Дожив він до середини нульових. Слава богу, не дожив до портретів Сталіна поперек фасадів».

Страшні спогади. Для багатьох – забуті. І ось вперше за 70 років з дня Перемоги Україна вирішила повернути собі пам'ять про цю та ще тисячі подібних історій, ім'я яким - злочин проти власного народу. Нинішнє 9 травня - це Рубікон, по один бік якого міф про війну, народжений радянською пропагандою, а з іншого - правда про страшну трагедію, яка накрила півсвіту. І в цій трагедії СРСР - не тільки країна-переможниця, яка ціною немислимого числа жертв здолала нацизм, але й країна, яка пішла на змову з Гітлером і окупувала Польщу і Прибалтику. 9 травня 2015-го в Україні показало, що переправа через цей Рубікон буде довгою і болючою.

Комуністи дістали з нафталіну того, про кого довгі роки було непристойно навіть згадувати - Сталіна. Портрет Сталіна несли до Вічного вогню в Києві, його несли до меморіалу в Кривому Розі.

«Якби я був вчора в столиці, я б особисто кинув яйце в портрет. Сталін у моєму місті! Це немислимо!» - говорив киянин Олексій, якій зустрічав 9 травня в цьому році в Маріуполі.

Щоб захистити комуністів від подібної реакції городян, і в Києві, і в Кривому Розі міліція зробила взяла їх під охорону. Все заради того, щоб зберегти спокій и не допустити провокацій. Тим більше, що диверсії і без того готувалися по всій країні.

В Одесі задовго до свята в соціальних мережах сепаратисти оголошували річницю - якусь точку реваншу - чи то за 2 травня минулого року, чи то за тотальний програш «російської весни». Спецслужби за тиждень до свята отримали точний план дестабілізації в місті. Група молодчиків під виглядом проукраїнських радикалів повинна була напасти на ветеранів війни. У цьому ж місці і в цей час повинна була з'явитися «випадково» камера російських ЗМІ, яка і зняла б черговий ролик для кремлівської пропаганди. Але, судячи з усього, вжиті заходи виявилися дієвими. У ніч напередодні свята на під'їзді до міста зупинили автомобіль, в якому і знаходилися члени розвідувально-диверсійної групи терористичної організації «ЛНР». Вони повинні були виступити в ролі проукраїнських активістів. У них виявлено зброю та вибухівку.

СБУ вдалося запобігти теракту і в Святогір'ї, де терористи заклали вибухівку під меморіал пам'яті на горі Артема. На цю гору щороку 9 травня піднімаються ветерани. Спецслужби спрацювали відмінно, так що вдалося не тільки знешкодити саморобні вибухові пристрої, а й самих терористів затримати.

Взагалі, цього року міліція вжила безпрецедентні кроки щодо забезпечення безпеки. Були визначені міста з найбільшою ймовірністю диверсій (Маріуполь, Львів, Одеса, Харків). Введені посилені патрулі, які працюють цілодобово. Перевірялися всі без винятку транспортні засоби та люди, що переміщаються по містах у вечірній і нічний часи. Всі ці заходи виявилися ефективними. Великих провокацій і диверсій вдалося уникнути. І конфлікт світоглядів перетворився на побутову битву червоного маку і георгіївської стрічки.

У Львові головному комуністу Олександру Калинюку вилили на голову кілька пляшок кефіру прямо біля його будинку, щоб він не приніс комуністичну символіку на заходи, присвячені 70-річної закінчення Другої світової війни.

Невеликий конфлікт виник і на львівському Пагорбі слави. Близько 10 ранку невідомий чоловік прийшов до одного з монументів з георгіївською стрічкою. Львів'яни не змогли цього стерпіти. За словами активістів, георгіївській стрічці у Львові не місце, адже саме вона є символом сепаратизму і війни в Донбасі. Тому стрічку спалили.

А в Маріуполі, навпаки, проросійські активісти напали на людей з червоними маками, які прийшли покласти квіти до пам'ятника Воїну-визволителю. Жінки (а серед нападників були в основному вони) ображали, кричали, довели до сліз двох підлітків, за те що на їхніх грудях були червоні маки. Але вчасно втрутилася міліція. Зараз вона збирає свідчення, щоб дати правову оцінку інциденту.

У Харкові нетерпимо до інакомислення поставилися молоді люди з проукраїнського патріотичного руху. Активісти підходили до учасників мітингу на Меморіалі Слави та просили зняти георгіївські стрічки. Зняти просили навіть тих, у кого на грудях поруч з георгіївською була прикріплена і жовто-блакитна стрічка. Робили це грубо, некрасиво. В результаті в суперечку втрутилася міліція. Під охороною вони вивели пенсіонерів з території Меморіалу.

Але на цьому активісти не заспокоїлися. Вони цілий день ходили по місту, обливаючи кефіром всіх, кого зустрічали з георгіївською стрічкою на грудях.

Там же, де такої активності з боку проукраїнських активістів не спостерігалося, 9 травня пройшло спокійно, без ексцесів. У Запоріжжі, наприклад. Люди зі смугастими стрічками були, звичайно, але на них ніхто не звертав уваги.

Аналогічно вчинили і в Миколаєві. Більшість ветеранів Другої світової вийшли на мітинги з маками. Ті ж, хто взяв участь у комуністичному мітингу біля меморіалу Ольшанцям, несли на собі комуністичну символіку. Але їх ніхто не став чіпати, і через 15 хвилин комуністи розійшлися самі.

Набагато серйозніше ситуація склалася там, де провокаціями займалися на рівні політичних еліт. У Дніпропетровську джерелом небезпеки став, з одного боку, лідер Опблока Вілкул, а з іншого - люди Коломойського. Вони сформували дві колони, заряджені як плюс і мінус. Марш миру, організований Вілкулом, йшов під традиційними комуністичними гаслами. Друга колона, організована Корбаном і Філатовим, йшла під девізом: «Онуки - дідам: Ви перемогли - ми переможемо!»

За всіма законами фізики вони повинні були зіткнутися один з одним, і тільки неймовірними зусиллями влади та міліції цього вдалося уникнути. Все закінчилося мирно.

Як довго триватиме подібне протистояння, і скільки часу знадобиться, щоб об'єднати країну навколо правди, відмовившись від міфу, - ось що важливо. Це питання не просто об'єднання країни - це питання національної безпеки.

Радянській пропаганді знадобилося 50 років, щоб очистити історію Другої світової від усього, що не вписується в зручну, ідеологічно правильну версію подій. До 1965 року в СРСР День Перемоги не відзначався в принципі. Занадто свіжі ще були спогади, занадто багато очевидців кривавих злочинів радянського керівництва проти власного народу ще були живі. Але чим далі від Перемоги, чим менше свідків, тим простіше будувати міф. Злочини нацизму не заперечується, злочинів тоталітаризму наче й не існували зовсім. І ось сьогодні, через 70 років після звільнення від нацизму, ми маємо абсолютно вихолощену, відірвану від реальності історію, оскаржувати яку, за поняттями Кремля, - ​​значить, зраджувати пам'ять дідів.

На жаль, в України немає 50 років, для того щоб повернути своєму народу історичну пам'ять. Або зуміємо переламати ситуацію, або нас усіх спіткає доля Донецька і Луганська.

Анна Романенко

Навздогін. У Донецьку і Луганську «ополченці» провели парад перемоги. У своїх урочистих промовах лідери бойовиків не соромилися у виразах, підміняючи поняття і факти.

«Ми не чекали війну, і ми не готувалися до війни. Але коли непрохані зі зброєю прийшли на нашу землю і почали вести себе як німці в 1941-му, ми були змушені захищатися. Дивлячись на вас, наші ветерани, наші сили подесятеряються. Російський солдат ніколи не програв національно-визвольну війну і вітчизняну війну», - заявив лідер бойовиків «ЛНР» Ігор Плотницкий.

А лідер «ДНР» Захарченко навіть не приховував, що в його параді беруть участь ті, хто вбивав наших співвітчизників в Іловайську і Дебальцев, хто не гребував розстрілювати навіть військовополонених. Наприклад. Моторола.

І тільки командиру бригади "Привид" Олексію Мозговому не дали провести парад в Алчевську. Через погрози він скасував парад.

"Протягом півгодини прозвучало дві «люб'язних пропозиції» - арешт і повне знищення ... У тому випадку, якщо я не відмовлюся від проведення військового параду в місті Алчевську ... Виявляється, не можна його проводити з тієї причини, що ми таким чином руйнуємо картинку благополуччя влади в «ЛНР». Хоча за великим рахунком, на сьогоднішній день, влади немає - є диктатура. Але не військова і не пролетаріату. Диктатура постановників з колишніх часів ... " - заявив Мозговий.