Скандал на головній кіностудії країни дійшов до ручки. Точніше, до фінального титру — «The end». Постійно підвішений (мається на увазі хитке становище, в якому він перебуває останніх півроку) директор знаменитої «фабрики мрій» імені нещасного Довженка — пан Приходько — на мій персональний диктофон днями заявив: «Іду! Пишу заяву! Нехай божеволіють або знімають тут що хочуть! Та лише за однієї умови...» Умова ця чітко викладена в одній із відповідей, але в преамбулі її афішувати не буду, щоб не змазати інтерес до деяких наведених нижче тем... А ось «зміст попередніх серій» нагадаю: 1) Віктора Приходька було призначено директором кіностудії імені Довженка півтора року тому, ще за старого Кабміну; 2) новий кіноначальник оголосив на студії «пияцтву бій», і тому багато довженківців на нього визвірилися; 3) Приходько постановив, що на місці революційної «колиски» укркіно він влаштує кінофабрику, ну, а наші генії себе ніяк не мислять трудівниками біля виробничих «верстатів» і...; 4) і проти Приходька піднімає голову «фронда» на чолі з деякими режисерами; 5) жорстке «ні» миловарним задумам директора сказав нардеп Танюк (про це його інтерв’ю у «ДТ» від ...), а...; 6) а на парламентських слуханнях міністр культури Білозір заявила, що вона зняла Приходька з роботи, але зробити це непросто, бо у країні є 600 судів, де можна спробувати себе захищати, і ось...; 7) Шевченківський суд відновлює Приходька у кріслі (на той час він стає медійною суперзіркою), однак засиджуватися в ньому він не збирається...
...Він проводить для мене елегійну екскурсію підметеними та підфарбованими плацдармами студійної території. І з особливим трепетом підводить до омріяного предмета своєї гордості, за який йому постійно докорять, — це міні-ставок, де безтурботними бовдурами плавають коропи...
— Вікторе, то ви ще директор чи вже директор?
— Неоднозначне запитання. Я поки що директор.
— І судовий пристав до вас не приходив, і кабінет ваш ніхто не збирався опечатувати?
— Тут на студії майже місяць був інший директор — пан Сліпак. Сидів у директорському кабінеті — там, де раніше був Мащенко.
— А в кого печатка студії тепер? У Сліпака?
— Та немає вже ніякого Сліпака у природі! Того самого дня, коли Шевченківський суд прийняв рішення про моє відновлення на посаді, він прибіг у Міністерство культури, написав заяву, здав печатку і сховався під килим.
— То печатка тепер у Білозір зберігається?
— Та ні ж. Ми прийшли до неї того самого дня— і нам віддали її без проблем!
— «Весілля в Малинівці» якесь виходить: учора білі, сьогодні червоні... Та ви хоч маєте зараз повноважне право підпису, прийняття ключових рішень?
— Суд поновив мене у правах і обов’язках у повному обсязі.
— А є якісь ознаки того, що Мінкультури або Спілка кінематографістів знову почнуть із вами судитися, подаючи апеляції в інші суди?
— Міністерство начебто вже заявило про це у пресі. Але подали вони апеляцію чи ні — сказати не можу. До нас такі дані в жодному вигляді не доходили. Так само можу коментувати й тему, буцімто існує незрозуміло яка «кримінальна справа», заведена на мене...
— Давайте по суті. Що вам інкримінують? Чим ви не подобаєтеся? Що зробили не так?
— О... Якщо їх послухати... То я розвалив кіностудію. Розвалив українське кіно, знищив українську духовність, нічого не знімаю. Я приватизую студію. Ну і плюс дрібниці — спалив бібліотеку, розвалив цехи, вирубав садок...
— Садок, здається, ще «зеленіє». Але, можливо, ви його просто почистили?
— Не тільки. Посадили дерев штук 50. І кущів 800.
— Кому й чому ви не сподобалися?
— Є чоловік 30, ну, може, 300, які хочуть зайняти місце директора кіностудії імені Довженка. Їм ця посада здається дуже привабливою.
Першим номером стоїть режисер Савельєв. Він усім розповідає, що він уже і є директор і що саме він зняв колись Ганну Чміль, Миколу Мащенка... Він навіть ходив цехами студії, оголошуючи себе директором. Тепер, здається, знову ходить... Михайло Іллєнко, мені здається, теж дуже хоче в директори. Це найбільш явні лідери з охочих. Та є багато й дрібних. Вони стоять далі у хіт-параді... Черга справді існує: є люди, котрі хочуть посадити сюди своїх людей — слухняних, зрозумілих, із допомогою яких можна було б вирішувати свої питання...
— Ну, а вас хто сюди посадив? Мащенко, Табачник чи Сивкович?
— Микола Павлович Мащенко. Я працював у нього заступником директора протягом року. Він запросив мене до себе відразу після третього курсу інституту. І свою першу повнометражну роботу я знімав тут, на кіностудії, — диплом. Це перший, а може, і єдиний прецедент в історії нашого театрального і кіноінституту.
— Як називався ваш перший фільм?
— «Тихий жах».
— Символічна назва. Чимось нагадує Резніковича, який, черговий раз повернувшись керувати Російською драмою, свою першу виставу назвав «Школа скандалу». Так і пішло...
— А я в такі речі вірю. Назва може визначити долю. Отож після свого першого фільму я працював штатним режисером студії. А пізніше Мащенко вирішив знімати «Богдана Хмельницького». Оскільки поєднувати йому адміністрування й творчість виявилося важко, то він кілька разів пропонував мені обійняти посаду директора студії. А оскільки в нас усе паралельно розвивається — і кіностудія розвалюється, і фільми не знімаються, — я вважав за свій обов’язок відновити її трішечки... І зробити тут таке місце, куди принаймні не соромно приходити.
— Але чому ви почали відразу так наполегливо боротися з пияцтвом? Що, Шпаликов із Шукшиним були непитущими і це визначало міру їхньої обдарованості? Впевнений, антиалкогольна кампанія вам боком вилізла...
— Звичайно, люди якось поділяються за своїми інтересами. Є такі, хто без чарки не може. І я запропонував їм гуманну ідею: якщо без цього діла не можете — збирайтеся у своєму Будинку кіно і живіть там, спивайтеся... А ми тут працюємо. Де ви бачили, щоб на заводі дозволяли або заохочували пияцтво?! Як на мене, це цілком природно.
— Але ж Мащенко якось умів із ними всіма домовлятися?
— Так, Микола Павлович, напевне, мудрішим виявився. Та якщо говорити про базис конфлікту, то він якраз у тому, що хотіли посадити інших людей у директорське крісло, оскільки багатьом воно здається страшенно привабливим.
— Коли безпосередньо почав розгорятися конфлікт за це місце під сонцем?
— Із першого дня мого призначення. Коли стало зрозуміло, що я людина вільна і не входжу в жодні клани й угруповання. І нікому не підпорядковуюся.
— Проте вас приписують до «групи» Сивковича, Табачника...
— А хіба вони кінематографісти?
— Але ж кіно — бізнес!
— У нас кіно ще не скоро стане бізнесом. Нині це лише стовідсотково збиткова справа. І студію, між іншим, не можна ні приватизувати, ні акціонувати.
— А ви що, намагалися це зробити?
— Звісно, ні. Адже студія має статус національної. І є культурною установою. Її не можна приватизувати згідно з законом. Та й сенсу в цьому немає. І ніхто й не пробував це робити.
— Можливо, одна з причин конфліктів — ваша дистанційованість від так званих творчих працівників: ви самі по собі, а вони — самі по собі «квасять» у Будинку кіно?
— Можливо. Насправді — відбувається зміна поколінь. До того ж це наклалося і на історичний злам. На зміну багатьох речей у державі. Адже змінилася країна. А люди зі світу кіно живуть у своєму «прекрасному далеко» — в радянському минулому. Причому вся Спілка кінематографістів, де середній вік, як вам відомо, 62 роки. Вони мислять старими категоріями — дайте мені постановку, дайте мені квартиру, орден, посаду... А я вам зніму все що накажете. А може, й не зніму, ви ж усе одно не зрозумієте, в чому моя геніальність. Але цей час минув, і особисто я за ним не жалкую. Зате цим людям у новому часі не все подобається. Але ж я не можу зробити їх молодшими, розумнішими, талановитішими і навіть багатшими, оскільки вони належним чином не володіють своєю професією.
— За час, упродовж якого ви тут пануєте, хтось приходив до вас у кабінет із цікавими пропозиціями?
— Приносили сценарії. Та я з самого початку ніби дистанціювався від творчості. Я — менеджер кінофабрики. Тому запросили Івана Гаврилюка, народного артиста, депутата і теперішнього радника Президента з кіно очолити студійну раду...
— До якої увійшла актриса Назарова.
— Вона ввійшла не до студійної, а до спостережної ради студії. А її формував колишній Кабмін, а не я. Звідти й надійшов список із 25 осіб. І творчістю, і добором сценаріїв на студії займається Гаврилюк. Він читає, говорить із «митцями». Я ніби розділив творчість і виробництво. У мене — лише виробництво.
— Тоді, отже, треба запитувати в Гаврилюка, чому немає українського кіно?
— Тому що не принесли достойних сценаріїв. Ось і немає. З усього, що було, вирізнявся, власне, один — трохи дивний, із якого, можливо, щось і вийшло б... Буквально тиждень тому його приніс Томенко...
— Хто?
— Тарас Томенко. Він не родич. Це сталося після його поїздки зі своєю короткометражкою на Канський фестиваль, на запрошення якого, як відомо, Міністерство навіть не відреагувало... А я весь цей час тільки й займався тим, що намагався підняти кіноруїни, мав намір організувати виробництво на інших засадах. Не на радянських. Досі наш кінематограф і стосунки кіностудії з Міністерством культури грунтуються... на законодавчих актах, виданих ще за життя Сталіна. Уявіть, вони досі діють! Ось ці акти, погляньте... Ось 48-й рік. Але є й «свіжак» — 75-й рік. Усе це я пропонував поламати і скасувати систему творчих об’єднань. Мав намір звільнити всіх редакторів, які, власне, є ідеологічними цензорами. І натомість створити продюсерський центр. Навіщо винаходити трикутне або квадратне колесо, коли є кругле, яке відмінно діє? Звісно, люди пручаються. Та ми ж нікуди не подінемося від нових принципів кіновиробництва. Які можуть бути інвестиції, копродукція і спільні фільми, коли в нас Радянський Союз перед очима здивованих гостей.
— Як на мене, ви досить різкі зі своїми опонентами — усі ці визначення «Хохлівуд» або «геронтологія» стосовно кіноветеранів. Або ваші цитати про хутір і самодіяльність. Без цього не можна?
— Інколи я висловлююся трохи різко. Та це пов’язано з тим, що я не п’ю. Якщо у п’яної людини що на умі, те й на язику, коли вона вип’є, то в мене — цілодобово.
— Але ж ви не думаєте всерйоз, що, крім «Тіней…» Параджанова, в українському кіно більше нічого не було? А Биков, Кавалерідзе, Осика, Іллєнки, Іванов, Балаян, Муратова, а ранній Мащенко, а ранній Бєліков?..
— Було десятків три пристойних фільмів, які досі купують телеканали. І це нормальне співвідношення. У Голлівуді знімається 600 фільмів на рік. Із них достойних, гадаю, не набереться й 50. А видатну картину не щороку знайдеш.
— А ви шукали позабюджетні гроші, щоб залучити на студію, наприклад, маститого Бортка, аби поставив блокбастер за Гоголем? Знаю, що задовго до Депардьє він мріяв запуститися з «Тарасом Бульбою» саме тут...
— А ви спробуйте це зробити. Вам відразу інкримінують зраду національних інтересів. Як же, він і в Москві, і в Пітері працював. Незважаючи на те, що народився в Україні й навчався в Києві. Свого часу Мащенко хотів запросити на студію Володимира Мотиля — і вже почався скандал. Як це так, кажуть, єврея з Москви запрошують знімати! Запрошувати людей не проблема — в усьому світі це практикується. Але ви ніколи не залучите сюди інвесторів. Адже інвестиція — це вкладання грошей із метою одержання прибутку. А тут ви його не одержите. Вкласти гроші в державну власність і одержати прибуток?.. Смішно. Ну гаразд — я вклав якісь свої гроші, відремонтував приміщення, зробив ставок із осетрами. Та я зробив це для себе. Мені хочеться ходити повз гарний ставок, а не повз гадючник із п’яницями. Щоправда, це не інвестиція — це меценатство. Ви можете відремонтувати за свої гроші Нацбанк України. Але навіщо? Що ви з цього матимете? Інвестувати можна у фільм, але навіть теоретично кіно не може принести зараз прибутку. І в Росії також.
— І «Нічний дозор» неприбутковий?
— Так. Це обман. Дуже легко порахувати. 16 млн. зборів. Третину віддаємо прокатнику, третину на податки, залишається третина. Нехай 6 млн. А в нього рекламна кампанія перевищує цю суму! Фільм навіть свого виробництва не покрив. Те ж саме і з «Турецьким гамбітом». Але держава Росія фінансує ідеологічну машину під назвою «Кінематограф». Адже тепер знімають фільми про те, що і КДБ виграло війну, і СМЕРШ, і в Афганістані вони виграли війну, і в Чечні виграли всі війни. Вони фінансують ідеологію. У кожному їхньому фільмі всі росіяни — розумні, чисті, гарні. Це в замаскованій формі, але надзавдання прочитується: росіяни — богоносна нація.
— То, може, й нам достатньо двох «правильних» картин про свою «богообраність»? Ми ж із Трипілля...
— Для цього потрібні не тільки гроші. Потрібна людина, котра це зніме. І сценарій, за яким це можна зняти. Річ у таланті. Приїжджав сюди польський режисер Єжи Гофман. Зовсім навіть не поляк за національністю, а єврей. Він зняв раніше кілька видатних фільмів. А «Вогнем і мечем» знімав практично без держпідтримки.
— А ось ваш фільм про помаранчеву революцію — теж, напевно, якась «гра», що ставить перед собою кон’юнктурну мету...
— Ні. Ми зняли фільм на хвилі ентузіазму. Коли його презентували через три місяці, я сказав: першу частину назву «Ейфорія». Але вже до кінця монтажу зрозумів, що ставлюся до багатьох подій у фільмі інакше. І сказав, що з цими ж самими людьми ми зробимо через рік іншу серію й подивимося, що змінилося за рік. Гадаю, виглядатиме це принципово інакше. Тож це не кон’юнктура. Нещодавно до нас приходили французи з каналу «АРТЕ». Річ у тому, що під час візиту Юлії Тимошенко до Франції там про неї зніматимуть фільм. Із нашої картини вони хочуть використати деякі фрагменти...
— Кажуть, ви є радником Тимошенко? Що нарадили?
— Я президент її фан-клубу. Ми познайомилися з нею, коли вона лежала в лікарні, щоб її не відвезли до в’язниці. І тоді розмовляли пошепки у клініці, щоб прослухівка не розібрала... Ми багато зробили для неї роликів. Майже безплатно. Просто я симпатизую цій людині, цій жінці. Тепер їй допомагати начебто не треба — у неї все гаразд. Але якщо, не дай Боже, їй колись буде зле, офіційно заявляю — готовий знову підтримати її. І знову безплатно!
— А чому все-таки виникли якісь маневри зробити з кіностудії полігон для російських серіалів, витіснивши національний кінематограф?
— Як можна витіснити те, чого немає? Національне кіно не створювалося, бо на нього від початку жовтня минулого року не надходили гроші. Всі проекти держзамовлення зупинено. Деякі з них завершено за студійні кошти. Зупинено дебюти. Зупинено «Богдана Хмельницького», фільм про Тараса Шевченка «Братство»...
— Скільки вам недодали?
— Мали перерахувати 11 млн., а дали шість. Та ми закінчили «Украдене щастя» і «Посмішку долі». В Андрія Дончика фільм вийшов успішний. Він запустився при мені і при мені завершив картину. Так, ми не цураємося серіалів. У цьому робота кіностудії — надавати послуги. Але в нас нині інколи виникає невиправдана русофобія... Звісно, мені російське кіно теж не завжди подобається. Вони іноді задають погану енергетику, заряджену гидотою впереміш із комплексом неповноцінності... Та це наша робота — надавати послуги. Але чому чіпляються лише до російських серіалів? А як же китайці, американці? Чи всім не можна? Що ж, сидіти й нічого не робити — чекати грошей від міністерства? А доти сидіти голодувати? Ми лише на утримання кіностудії повинні витрачати 10 млн. гривень на рік. Це тільки щоб вона не розвалилася і не заарештували її рахунки. З держзамовлення нам перепадає лише два мільйони, решту маємо заробити. Ми й заробляємо — надаємо послуги, знімаємо. А нам кажуть: ні, сидіть голодні й чекайте, а ми самі знаємо, що вам робити, а чого — ні. При цьому ці «критики» не розуміють, що таке національне кіно, не сформулювали, що таке національна ідея.
— То візьміть свою посильну участь. Придумайте проект, підкажіть ідею... Ви ж теж начальник, а не спостерігач.
— Я не художній керівник кіностудії. По-хорошому — це функція Міністерства культури. Я не можу замовляти картини і не можу їх знімати. Тільки за свої гроші. Однак таких поки що теж немає — кіностудія не може їх заробити.
— Проте на з’їзді кінематографістів вас усе-таки добре прокотили, виключивши зі спілки...
— Насправді пишаюся цим. Адже, крім мене, з цієї спілки виключили тільки Параджанова.
— Мабуть, вашу сестру звати Скромність?
— Так, у мене непогана компанія... Але, знову ж таки, — ми розділилися на різні покоління і живемо з ними в різних країнах. Вони — в СРСР, а я в незалежній Україні. А можливо, навіть у європейському співтоваристві. Мені б хотілося так думати. У них своє життя — у мене своє.
— І крісло директора, отже, є вашою єдиною точкою дотику? А правда, що ви плануєте відкрити свою приватну кіностудію — у піку довженківській?
— Ми вже працюємо над цим. Нова студія ніяк не буде пов’язана зі студією Довженка. Це буде окрема територія. Приватна. Від держави там не буде навіть цвяха.
— То ви зібралися написати заяву про звільнення з держслужби?
— Її буде написано. Але за однієї умови. Я хочу написати в міністерство листа, щоб вони підготували аудит кіностудії — з перевірками, все як годиться. Адже тільки за минулий рік було близько 40 перевірок. Більше того, деякі перевіряльники приходили з завданням знайти не менш як на мільйон збитків або крадіжок. Але, на жаль, не знайшли, і я не зміг їм у цьому допомогти. А тепер я хочу, щоб вони знову прислали таку перевірку — з податкової, профспілок. А потім напишуть висновок, у якому, впевнений, окрім кількох можливих шорсткостей, нічого глобального не виявлять. Адже загалом за мій період директорства нічого не було ні вкрадено, ні зруйновано, нічого на шкоду кіностудії не зроблено. І ось коли Мінкультури це визнає, я того ж дня напишу заяву. І піду. І, можливо, зніму своє кіно.
— У якому жанрі?
— У комедійному.
При коментуванні матеріалів на сайті видання «Дзеркало Тижня. Україна» суворо заборонені:
1. Заклики до війни, тероризму, хакерських атак.
2. Пропаганда будь-якої форми насильства і фашизму.
3. Розпалювання етнічної і релігійної ворожнечі.
4. Грубі висловлювання на адресу представників будь-яких національностей та рас.
5. Погрози фізичної розправи, вбивства, сексуального насильства.
6. Образи або некоректні висловлювання на адресу авторів статей і матеріалів, що публікуються на сторінках видання
7. Редакція «Дзеркало Тижня. Україна» також залишає за собою право видаляти коментарі, які не задовольняють загальноприйнятим нормам моралі, переслідують рекламні цілі, провокують користувачів на неконструктивний діалог, ображають інших учасників дискусії, а також містять ненормативну лексику.
8. У разі регулярного порушення користувачем правил модерації його акаунт може бути заблокований, а всі залишені їм повідомлення видалені.
9. Звертаємо Вашу увагу, що максимальна кількість знаків у повідомленні не може перевищувати 1000 символів.