Синдром хамелеона

Є у тваринному царстві цікава істота – хамелеон. Вона, як відомо, швидко змінює забарвлення залежно від навколишнього середовища. Безневинна тваринка і не підозрювала, що її назва стане узагальнюю­чою характеристикою цілого типу людських істот. Причому, характеристикою далеко не схвальною.

«Хамелеон» – так кажуть про тих, хто блискавично змінює свої погляди і переконання залежно від зміни обставин чи кон’юнктури. Хто вчора  натхненно розмахував партквитком із Леніним, а нині набув кольору небесної блакиті та стиглої пшениці. Встигнувши при цьому не раз перебігти з однієї партії чи фракції в іншу.

Почалося все, як і ведеться, з голови. З сивочолої голови добродія з випещеним обличчям, вельми гострим язиком і (будемо справедливі) дуже гнучким і винахідливим розумом – Леоніда Кравчука.

До початку 90-х ще не було заведено стояти у церкві зі свічкою, смиренно схиливши голову. Отож товариш Кравчук був тоді справжнім комуністом і вірним ленінцем. І вимагав того ж і від своїх підлеглих. І був тоді у товариша Кравчука єдиний бог – Ленін, якого він, за його словами, дуже поважав.

 Та ось на зламі 90-х зашуміла країна. Захиталися, здавалося б, непорушні основи. А крім іншого, виникла мода ходити до церкви і хреститися. І тут раптом перед враженою громадськістю постав Леонід Макарович із молитовно складеними руками і з сяючим німбом над головою. Метаморфоза була настільки несподіваною, що вимагала негайних пояснень. І вони не забарилися. Ще вчора, виявляється, товариш Кравчук «не мав усієї інформації», а от нині у пана Кравчука вона з’явилася. З’явилася і обумовила негайну зміну забарвлення і відхрещення від попередніх догм. Цим самим Леонід Макарович не лише пояснив власне чудесне перевтілення – він вказав шлях іншим партійним функціонерам, котрі взялися завзято виспівувати державний Гімн, приміряти вишивані сорочки і хреститися складеними у пучку пальцями. До люстрації, як це було, приміром, у Чехії, справа у нас тоді не дійшла. Та й не могла дійти, адже  рішення про неї залежало від тих, хто мав би одра­зу потрапити під її очищаючий струмінь. Тому й залишилися, у масі своїй, правити балом натхненні кар’єристи, котрі колись дерлися угору службовими щаблями із партквитком у кишені, а нині так само натхненно розбудовують нову Україну. Розбудували за 23 роки майже до цілковитої руїни. Уявімо собі на мить суто гіпотетичну річ, що воскрес СРСР. Не сумніваюся, що колишні переконані комуністи (а нині – не менш переконані «державники») одностайно почали б доводити, що увійшли у ворожий табір лише з метою розвалити його зсередини. У це, зрештою, можна повірити – вони розвалюють усе, до чого торкаються (крім того, що сприяє їхнім власним інтересам). А їхня живучість могла б викликати навіть повагу, якби не несла цілком реальну загро­зу для країни. Певен, вони щасливо переживуть і нинішню кампанію з люстрації.  Цікаво, скільки поколінь українців має минути, щоб ми очистилися від цієї скверни? Мабуть, не два і не три…

Ігор Дуда