Газета „Є”

Випадково хмельничани натрапили на місце, звідки відкривається фантастичний вид на затоку.

Як розповідають хмельничани, Будва - дуже миле і маленьке містечко у Чорногорії, трохи "прилизане"для туристів, але погуляти його вузькими вуличками і затишними двориками цікаво і приємно.

Зовсім випадково, коли мандрівники шукали місце для автостопу, щоб з містечка Будва виїхати в Котор, знайшли місце, з якого відкривається прекрасний вид одночасно на стару частину Будви і на красиву бухту. Такого гарного місця, мабуть, не знайти у всьому місті.

Для тих, хто планує мандрувати Чорногорією, хмельничани розповідають, як знайти це фантастичне місце.

Треба йти з Будви по єдиній дорозі, яка веде уздовж узбережжя в Котор. Дорога скоро почне підніматися на гору. Коли будинків буде ставати менше, ліворуч з'явиться кафе з назвою "Vidikovac".

Відразу за ним стоять старі ворота, біля яких праворуч буде в обхід стежка.

По ній слід пройдете до східців і зійти вниз, звідки відкриється чудовий вид.

А якщо звернути праворуч на оглядовий майданчик, з нього видно затоку з бірюзовою водою і чистими закритими пляжами.

Мабуть, раніше тут був розкішний готель, але зараз він покинутий.

Напевно, в цьому місці навіть можна поставити намет під одним з уцілілих дахів і пожити кілька днів. Щоб спуститися в місто або до пляжу потрібно всього 10 хвилин.

Читайте також про враження хмельничан від столиці Македонії Скоп'є.

Є новини Хмельницького

Кандидат у Президенти України у вівторок, 13 травня, поспілкувався із хмельничанами.

Вперше приїзд народного депутата України та кандидата у президенти Анатолія Гриценка до Хмельницького анонсувався на 16 квітня, проте тоді у міському Будинку культури на запитання городян відповідав координатор головного виборчого штабу лідера "Громадянської позиції"Тарас Стецьків.

Друга спроба Анатолія Гриценка приїхати у Хмельницький виявилися більш вдалою, хоча й цього разу Тарасу Стецькову довелося також поспілкуватися із хмельничанами, адже кандидат у президенти запізнювався.

У власному виступі колишній міністр оборони розкритикував колишню та нинішню влади, розповів про "здачу Криму", зупинився й на своїх опонентах по виборах.

"Вище керівництво країни вчинило акт державної зради. Я по-іншому не можу оцінити здачу Криму, - говорив зі сцени Анатолій Гриценко. - Через бездіяльність здали Крим і допустили загострення ситуації на Сході. І за це потрібно відповідати. Дехто "сяде"на років 15. Має бути відповідальність для всіх, не тільки для "папєрєдніків". Мені усім відомий Юлій Мамчур розповів, що 28 лютого, коли вони були оточені російськими військами, стояли БТРи, були під прицілом снайперів, прийшов наказ з генштабу здати зброю на склад під охорону караулу."

Поділився думками кандидат у Президенти України і стосовно зовнішньої політики держави та коштів колишньої влади у закордонних банках.

"Ті гроші потрібно повернути. Кошти колишньої злочинної влади лежать у західних банках і працюють на їхні країни. Уряд повзає на колінах у намаганнях отримати черговий кредит, а я би ставив питання по-іншому: "Спишіть нам наші борги, ми заслужили це. Врешті решт, коли ви забрали ядерну зброю, то надали гарантії". Нам не потрібно висловлювати стурбованість, глибоку стурбованість чи присилати сухі пайки, нехай забезпечать територіальну цілісність України", - обурився лідер "Громадянської позиції".

Після півгодинного виступу, Анатолій Гриценко ще стільки ж часу відповідав на запитання хмельничан, яких турбувала пенсійна реформа, люстрація, армія, економічні реформи. Перепинили містяни кандидата у Президенти України і коли той зійшов зі сцени. Роздавши автографи та вислухавши чергову порцію питань, лідер "Громадянської позиції"завершив свою агітацію у Хмельницькому.

Video streaming by Ustream

Video streaming by Ustream

Є новини Хмельницького

Якби в житті складалося так, як мріяла мама, Степан ніколи не з'явився б на світ.

А може, і з'явився б, тільки не був би саме Степаном і саме таким, як є. Був би, напевно, синьооким, кучерявим - дзеркальним відображенням маминої першої любові. Вона часто повторює, що діти народжуються із зовнішністю тих, кого по-справжньому кохають їхні матері.

Мама ніколи не розповідала про своє кохання, але ця весна... За все своє невеличке життя юнак ще не бачив, щоб так враз, мовби заключним святковим феєрверком, вибухнуло усе навколо: майже в один день зацвіли рання вишня і пізніша яблуня, майже водночас засвітив білі свічі каштан і м'яко розплющив очі бузок...

- Ма, поглянь на цю красу! - не втримався кілька днів тому Степан, коли йшли, потомлені, з городу додому. Втома фізична аж тиснула на плечі, чіплялася за ноги, повисала на руках, а душа співала від краси травневого надвечір'я. От і вихлюпнулося з вуст, звернене до матері:

- Такої весни ще не було у наших краях!

- Була, сину, була, - після роздумів озвалася мати. - А я була тоді такою ж юною, як ти...

Жінка приставила сапку до напіввисохлої груші, присіла на лавку в саду, неквапливо розв'язала хустину і випустила на волю важку косу. Кілька пелюсток антонівки легко торкнулися русявих пасм, та й принишкли там, і собі прислухаючись до замріяно-сумовитої мелодії спогадів.

- Тобі це може видатися вже дуже давнім, хоча тих двадцять літ для мене промайнули, мов один день. Адже живу все однією весною - такою ж, як нині.

Тоді теж усе село заквітувало садками в одну ніч. Я прокинулася і спершу подумала, що випав сніг - так біло було за вікном. А вибігла надвір - і наче в казку квітучу потрапила! Того дня я почувала себе - ні, не принцесою - почувала себе птахою у раю, де все милує зір, тішить серце, наповнює дивовижними ароматами єство... А на шкільному вечорі мене уперше в житті запросили на прогулянку. Хто б міг подумати: найкращий юнак із старшого класу, вловивши слушну мить, тихенько запропонував:

- Наталко, може, прогуляємося трішки? Така краса навколо, що аж співати хочеться...

Ми неквапом блукали вулицями села довго-довго, навіть не розмовляли майже. За нас і про нас говорив цілий світ: і жаби на ставочку, і хрущі, і зорі, і легкий вітерець, і сад - усі вони оспівували весну, ніжність, нас двох - таких ще юних, бентежних, несміливих... Мені, здається, аж було чути, як голосно стукає серце Віктора, хоча ми йшли на відстані простягнутої руки. О юність! О перші побачення! Перед нами простягалася освітлена травневими зорями сільська вуличка, а мені бачилося, що до ніг нам лягла заквітчана весняним цвітом дорога щастя на все життя...

- Візьми, Наталко, це для тебе! - щаслива і замріяна, я й не помітила кількахвилинної відсутності Віктора, а тепер він стояв переді мною з величезним букетом білих нарцисів. Квіти трубочками-осередками зазирнули мені тої ночі на самісіньке денце серця, видобули звідти відповідь на непитане вголос Вікторове "Кохаєш?". Кохала до безтями, хоча ніколи навіть не поцілувалися. Кохала, як ніколи більше і нікого полюбити вже не змогла. Не осуджуй мене, сину, а просто зрозумій: два однакових кохання не буває, перша ж любов - єдина і найсильніша. Прийде час, сам її чар нап'єшся.

- Чому ж ти не з ним, мамо? Чому ж ми лише удвох?

- З ним, дитино, тепер інша, далеко звідси він тепер живе з сім'єю. Наша любов була такою жагучою і сильною, а ми були ще такими юними! Таке б почуття тим, кому вже за сорок, - і це була б любов з тих, що одна на століття. Я зрозуміла це, вже народивши тебе. Зрозуміла, що повтору не буде і що твій батько ніколи не стане Віктором. Тому й відпустила його - хотіла бути чесною перед ним і перед собою. Пробач, якщо можеш...

Сутінки спеленали молодий сад, заколисаний маминою розповіддю. Антонівка нечутно скидала пелюстки на тендітну жіночу фігурку, вкривала ними коси, плечі, завмирала на складочках ситцевої хустини і м'яко погойдувала гіллям: розумію тебе, розумію.

Після вечірнього одкровення Наталка довго не могла заснути: спогади, викликані розмовою з сином, багатосерійним фільмом добрих півночі проходили перед очима. Не спав і Степан. Юнак уперше почув про мамине кохання, і про юність її, і зрозумів: та весна стала точкою відліку любові усього її життя - високої планки, подолати яку свого часу не вистачило зрілості, а тепер - не дозволяють обставини. Мама ніколи не розіб'є чужої сім'ї, якщо навіть чоловіка свого - батька Степанового - відпустила, відчувши, що не покохає його так, як уперше...

У п'ятницю юнак був у місті: як випускник проходив тестування. До автобуса залишався час, і хлопець попрямував до базарчика неподалік автовокзалу: мама просила купити кілька пакетиків редиски. Минаючи бабусю з пляшками молока, боковим зором помітив щось окате біля лотка з насіннями. Повернув голову в той бік і завмер: на нього "дивилися"трубчастими великими осередками білі, з ліловим відтінком, нарциси! Юнак повишукував по кишенях усі гривні й дрібні монети - і за мить п'ять кущиків разом з цвітом і цибулинами-коренями вже обережно заховалися у його сумці.

Удома Степан потай від мами заховав квіти у прохолодному темному льосі, а недільного досвітка посадив їх біля криниці - якраз під вікном маминої спальні. Упоравшись з роботою, легенько постукав у шибку. Коли у вікні з'явилося мамине обличчя, відступив трохи убік і жестом показав на квіти. Хлопець бачив, як здивування, задавнений біль і радість змінювали одне одного у широко розплющених маминих очах, як щось шепочуть її вуста, як збирається у куточках її карих очей зрадлива волога... Зайшов до кімнати, обійняв найріднішу людину за плечі, притулився до запашної (як завжди, чебрецем пахла!) коси:

- З днем Матері тебе, рідненька!

Ранкове сонце квапилося вгору. Садок стріпував росу і відмерле пелюстя. Білі нарциси окато дивувалися: жінка, на щоках якої завмерли дві сльозинки, все повторювала:

- Яка я щаслива!

Леся ГУДЗЬ.

Є новини Хмельницького